— Добридень! — зняв свого капелюха Семен Якович.— Пробачте, шо я вас турбую, але, може, ви продасте хоч трохи молока... Хоч трохи, дитині...— І щоб жінка не подумала про нього нічого поганого, поліз до кишені по гроші: — Я заплачу скільки скажете...
Жінка хапливо озирнулася, все так же, мовби сердито, сказала:
— Ходімо до хати!
У невеликій кімнаті було чисто і затишно. Господиня вже впоралася, мабуть, із сніданком, бо піч була закрита заслінкою і від печі пахло чимось таким смачним та їстівним, шо в Семена Яковича й ноги ослабли. Він зупинився на порозі, не наважуючись пройти далі, вслід за хазяйкою: соромився зараз і свого піджака, геть обгорілого, й пом’ятих штанів, і брудних черевиків. Він і справді чудернацький мав вигляд, особливо оте пенсне з одним скельцем, бо жінка ще раз уважно подивилася на нього, а тоді вже сказала привітніше:
— Та чого ви стоїте, проходьте до столу!
Обережно ступаючи, Семен Якович підійшов до столу, примостився на краєчку лави.
— То де ваша дитина?
— Там,— кивнув головою Семен Якович,— у полі.
— З матір’ю, чи що?
— З старшим братиком.
— Чого ж ви не прихопили їх із собою?— докірливо мовила жінка.— А як з ними що станеться?
Семен Якович хотів відповісти, що він боявся німців, але змовчав: йому здавалося, що жінка не догадувалася, хто він такий, тож нехай так і буде. Жінка ж іще раз подивилася пильно на Семена Яковича, на його схудле, голодне обличчя.
— Ось ми зараз із вами поснідаємо, а тоді я вже й наллю вам молока.
Насипала йому в таку миску, що вистачило б і на трьох:
— Пригощайтеся!
Семен Якович, хоч який був голодний, їв не поспішаючи. Брав неправдоподібно білий та пухкий хліб, делікатно надкушував, пильнуючи, щоб жодна крихта не впала на долівку, черпав гарячу страву, і голе, незахищене скельцем око блищало волого і вдячно.
Та ось жінка, яка снідала разом із гостем, раптом завмерла, так і не донісши ложку до рота:
— А цитьте!
Сторожко прислухалась до чогось, і Семен Якович, який теж одразу мовби затерп, почув далекі й невиразні звуки. Було враження, наче якісь комахи билися у вікна.
— Посидьте, я зараз.
Жінка метнулася до дверей, вибігла надвір, Семен Якович, весь перетворившись у слух, сидів непорушно, і йому вже здавалося, що в таємничих звуках отих відлунює якась загроза. Затишна досі кімната аж стиснулася, спохмурніла, й Семен Якович зіщулився разом із нею, стривожений, а звуки все наростали, набираючи сили, дужчали, і коли жінка знову відчинила двері, вернувшись знадвору, звуки так і ввірвались до хати.
— Ой, лишенько — німці!
Та вона могла б цього й не казати: Семен Якович упізнав уже мелодію пісні, що лунала майже під вікнами.
Він усе ще сидів, прикипілий до місця, а жінка ухопила дійницю, стала наливати у глек, і молоко, розливаючись, потекло по лаві.
— Втікайте хутчіш, поки вони вас не вхопили!
А пісня вже гриміла селом, оглушливо й нещадно, мимо єдиного вікна, що виходило на вулицю, пливла густа колона солдатів, і Семен Якович бачив гвинтівки, безліч гвинтівок, що були наче націлені в нього.
— Заждіть,— сказала жінка.— Почекаємо, поки пройдуть.
На ній уже лиця не було, вона вся дрібно тремтіла, не відриваючи очей од вікна. Семен Якович слухняно зупинився в дверях, з молоком у одній руці, з білою хлібиною в другій.
Коли остання колона пройшла і пісня затихла, жінка вивела Семена Яковича в сіни. Обережно виглянула на двір, поманила його за собою. Побігла в бік городу, пригинаючись, і Семен Якович пригинався так само, хоч розумів, що Це не помогло б, аби німці заглянули зараз у двір.
У високій густій кукурудзі вони зупинилися. Селом тепер котилися інші звуки: голосні вигуки, собачий гавкіт, наполохане кудкудакання, вереск свині, яку, мабуть, різали, дитячий наляканий плач.
— Це ж вони стають на постій,— сказала жінка, мов Семен Якович сам не міг зрозуміти значення всіх отих звуків.— А ви спускайтеся прямо до річки та й ідіть понад берегом, поки з села не виберетесь. Там верби — вони вас і прикриють. Та бігцем, щоб не перехопили!
У Семена Яковича вистачило ще сил подякувати жінці. Притримуючи глек, щоб не пролилося молоко, він продирався через кукурудзу, а потім перечіпався в гарбузовому огудинні, що намотувалося то на одну ногу, то на другу, доки нарешті добрався до річки. Це, власне, і не річка була — скоріше струмок, але на його берегах густо росли верби, а під вербами снувалася втоптана стежка, і Семен Якович рушив нею, перебігаючи од дерева до дерева.
Він поминув майже всі двори,— лишався один чи два, а там уже починався степ, де на нього чекали діти, коли з-за верби, йому назустріч, пролунало різке, як поляск батога:
— Хальт!
Семен Якович так і занімів, паралізований страхом, а од річки зводився німець, голий до пояса. Він щойно вмився й не встиг навіть втертися, тому й "хальт" його пролунало так різко: німця теж налякала несподівана зустріч.
Це був високий молодик, міцно збудований: мускули так і перекочувалися під оксамитово-білою шкірою, Семену Яковичу нічого було й думати про супротив, хоч німець не мав при собі ніякої зброї. Він покірно стояв, з молоком і хлібиною, а німець розглядав його, уважно й вивчаюче, і молоде обличчя його ставало все здивованішим.
— Юде?— напівствердно, напівзапитально звернувся він до Семена Яковича.
Семен Якович тільки поворухнувся пригнічено, переступив з ноги на ногу.
Не спускаючи з нього очей, німець став утиратися. Розтирав рушником живіт, груди, руки, обличчя його було якесь аж привітне, і в Семена Яковича зблиснула несмілива надія, що німець, може, відпустить його, якщо добре попросити, розповісти про дітей, які чекають на нього. Він уже й вустами ворухнув, та враз схаменувся, злякавшись, що німці, довідавшись про дітей, підуть їх шукати. А він уже знав, що вони не милують нікого: ні старих, ні малих. Були б лише євреями.
— Ком! — скомандував, втершись, німець.— Ком, юдо, ком! — повторив він якось аж привітно, і Семен Якович пішов поперед нього, стежкою в двір.
У дворі вешталися солдати. Тут же стояли дві величезні фури, дбайливо покриті брезентом, з добротними, окутими залізом колесами, і коні з товстими, як колони, ногами, що, пофиркуючи, жували овес. Біля хліба метушилася група солдатів, чаклуючи над щойно заколотою свинею, вони про щось перемовлялися, сміючись, і гомін їхній весело котився по обійстю. Та й усі солдати були веселі: кінчився важкий перехід, попереду на них чекав відпочинок і смачний ситий обід.
Так же весело зустріли вони й Семена Яковича. Весело й подивовано:
— О, юде!
— Камради, єврей!
Навіть ті, що поралися біля сажа, покинули свиню. Товпилися довкола, запитували:
— Це що: справжній єврей?
— Звідки ти його взяв?
Юнак, гордий загальною увагою, розповідав, як єврей налетів на нього, як спробував утекти, але він його затримав і після короткого супротиву привів сюди. Семен Якович, який володів бездоганно й німецькою, хотів заперечити, що нікуди він не тікав, та відразу ж і передумав: боявся, що молодик може розгніватись. Він посміхався до них запобігливо й принижено, сам не відаючи навіть, що посміхається так, як посміхалися колись його прадавні родичі, оточені безжалісними варварами, а вони роздивлялися його з такою безцеремонною цікавістю, наче це була й не людина — якась екзотична істота.
— Що ти думаєш із ним робити?
— Продай мені. Пачку сигарет хочеш?
.— А тобі він навіщо?
— Для колекції: я зрізаю з них пейси.
Семен Якович всміхнувся й "колекціонерові", наче той сказав не знати й який дотеп. Вдавав із себе такого ж веселого, а голе око його мерехтіло тоскно и беззахисно.
Трохи натішившись, солдати згадали нарешті про своє начальство:
— Гукніть фельдфебеля!
— Пан фельдфебель ліг перепочити.
— Нічого, він не розгнівається: ти ж знаєш, як він любить євреїв!
І довкола вибухнули голосним реготом.
Той* регіт не віщував Семену Яковичу нічого втішного. Але хоч у нього вже зросилося холодним потом чоло, він усе ще вдавав, що йому не менш весело, аніж солдатам. І лише при появі фельдфебеля посмішка одразу ж злиняла на його сумному обличчі.
Це був низенький чоловічок, який з роками більше роздавався ушир. З помітним черевцем, з товстими, обтягненими зеленою тканиною стегнами. У білосніжній сорочці, в напрасованому галіфе, в блискучих чоботях з якоїсь надтвердої шкіри, він швидше скидався на якогось бюргера, аніж на військову людину.
Фельдфебель швидко скотився з ганку, і солдати шанобливо перед ним розступилися, пропускаючи до здобичі: одразу видно було, як вони його бояться.
Підійшовши до бранця, фельдфебель зупинився, заклавши руки за спину. Обличчя його, як у багатьох маленьких людей, було непропорційно велике, на ньому застигла презирлива кисла гримаса.
— Хто впіймав цього єврея?— поцікавився він.
Молодик вихопився наперед.
— Молодець!
— Радий служити, пане фельдфебелю!
Але молодик більше не цікавив фельдфебеля: вся увага його зосередилася на затриманому. Він пильно й прискіпливо, наче прицінюючись, роздивлявся Семена Яковича, роздивлявсь і похитувався на високих підошвах.
(Продовження на наступній сторінці)