«Діти» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Діти»

A- A+ A A1 A2 A3

Тихенько піднявся, попрямував до струмка. Ішов, пригинаючись, хоч нікого довкола й не було: страх, посіяний чоловіком, уже звив у ньому отруйне гніздо. Знайшов ямку, викопану власними руками, став на коліна, схилився над нею.

Відстояна вода блищала. Назустріч Дімі виринуло знайоме обличчя. Чорне волосся, повите кучерями, з якими він весь час вів уперту, але безнадійну війну: не хотів скидатись на дівчину. Чорні брови і такі ж чорні очі, ще й довгі вії, що їх Діма давно повисмикував би, аби не було так боляче. Ніс, як у всіх, рот, як у всіх, вуха, що стирчать, як у кожного порядного хлопця,— так за що ж його мають вбивати?

Повний сум’яття, Діма повернувся до своїх.

Вирушили вже по обіді, якщо можна вважати обідом той же хліб, добутий з торбини Семена Яковича (так звали цього чоловіка). Дімі тепер легше було йти, бо Семен Якович взяв на себе піклування про Риту: хіба можна отаку крихітку гнати оцими жахливими стернями? Ніс її, не спускаючи з рук, і Рита обіймала його за шию так же ласкаво, як перед цим брата, бо вона була не хлопцем, а дівчинкою, і Діма трохи зневажливо поглядав на сестру: він особисто нізащо не дозволив би чужій людині нести себе на руках.

Діма про себе вирішив, що мама загинула теж, інакше мама давно б уже їх розшукала. І тепер, коли мами не стало, він особливо гостро відчував її відсутність, йому навіть здавалося, що коли б поруч була мама, то й сонце не так пекло б, і стерня не так кололася.

А Семен Якович ішов та й ішов, наче заведений. Іноді зупинявся, худий, цибатющий, мов лелека, цитькав на дітей, щоб не рухались, і довго до чогось прислуховувався, повертаючи голову то в один бік, то в другий.

Одного разу Семен Якович не тільки завмер — зовсім упав на землю. Ще й замахав руками на Діму, щоб ліг негайно:

— Чуєш?

Тепер уже почув і Діма: попереду щось гуло, монотонно й напружено. Він спершу подумав, що то летять літаки (надивився й наслухався в південному місті), але в небі не було нічого видно, а гул не вщухав — ставав усе дужчим.

Гуло попереду, куди вони йшли, і Семен Якович прошепотів, що там, напевно, дорога. Зводився обережно, дивився вперед, витягуючи худу довгу шию, і було щось у ньому од наляканого птаха.

Ось він знову впав, прошепотів до дітей:

— їдуть!

Діма теж завмер, припавши до стерні, а земля вже під ними двигтіла — щось важке й невблаганне котилось по ній. Заплакала налякана Рита — Семен Якович затулив їй рота долонею, щось шепотів на вухо. Діма за ревом уже нічого й не чув. Не витримав, звів голову й одразу побачив густу сіру пилюку, що стіною вставала над степом, рухаючись навально вперед. І на початку тієї стіни, мов од неї втікаючи, до половини в неї й захована, мчала приземкувата квадратна машина, сірого ж кольору, з квадратною баштою й куцою гарматою. Машина мчала з усіх сил, гусениці аж миготіли під нею, але одірватися од стіни не могла, в ній, в отій густій пилюці, щось ревло, двиготіло, брязкало, і степ здригався довкола.

Оглушені, охоплені страхом, вони лежали в стерні, мов розп’яті. Дімі все здавалося, що от-от їх помітять, і тоді одна з тих машин помчить прямо на них і вчавить у землю...

Звелися, коли гул ущух.

Від обрію до обрію степ був наче розрізаний сірою стіною. Висока, майже до неба, вона тонула, втрачаючи чіткі свої контури, спершу густа, як молоко, поступово ставала прозорішою. Вони довго ще стояли, прислухаючись, чи не загуде знову, але довкола було спокійно і тихо. Тоді Семен Якович, взявши Риту на руки, пішов уперед.

Пірнули в пилюку. Вона все ще дихала небезпекою, і вони майже бігли, щоб пошвидше вирватися з неї. Вискочили на дорогу — широку грейдерку, геть перемелену гусеницями, під ногами аж пухкотіло сірою пудрою, Діма раніше залюбки побавився б у ній, а зараз і не зупинився. Полегшено зітхнув, коли знову ковтнули чистого повітря під ясним незапилюженим сонцем.

Подались од дороги в степ, і цибатий Семен Якович так поспішав, що Дімі доводилося бігти за ним підтюпцем. Він був уже мокрий од поту, і серце стукотіло, як несамовите, але він не одстав би нізащо: над усе боявся залишитися в оцьому степу сам.

Втомлені, аж почорнілі, зустрічали вечір у тому ж степу. Дімі здавалося, що степ проліг безконечно, що, скільки вони не йтимуть, довкола буде тільки степ, і стерня, та незвезені копи, та нескошений хліб, у якому йти іще важче: Діма не раз, заплутавшись, падав і мовчки плакав, і тоді Семен Якович нахилявся над ним, допомагав звестися і примовляв підбадьорливо: "Ну, будь мужчиною",— і хлопець, втерши сльози, знову брів густою та високою пшеницею. Під кінець він рухався, як сновида: все в ньому отерпло, отупіло, а голова стала важка, мов казан. Врешті й Семен Якович не витримав: зупинився біля чергової копи й сказав, що отут вони й ночуватимуть. У Діми не вистачило сили навіть зрадіти: ліг на стерню, й ніщо в світі не змогло б його зараз звести на ноги.

Проснулися рано-вранці: од холодної роси. Семен Якович укрив їх своїм піджаком, і вони обоє дрижали під ним, Семен же Якович, пританцьовуючи, бігав довкола копи і розтирав долонями то плечі, то груди.

Зійшло сонце, і вони потяглися до нього, як вранішні метелики, і поступово зігрілися.

Тут же, під копою, поснідали. Гризли твердий, наче з глини, хліб, і Семен Якович його весь час нахвалював перед Ритою, він аж очі заплющував од насолоди, Рита ж підозріло дивилася на нього й казала, що вона цього хліба не їстиме. І відпихала кусень од себе.

— Що ж ти їстимеш?

У голосі Семена Яковича відчулася тривога.

— Молочко,— категорично сказала Рита й подивилася на Семена Яковича так, наче він міг угостити її молоком, тільки не хотів.

Семен Якович неспокійно засовався, пенсне на його носі зсунулося зовсім. Він безпорадно оглянувся, наче теж сподівався на диво: живу корову чи жінку з молоком, але степ був порожній, як бубон, над ним лише зависло сонце, нагадуючи, що їм уже час знову рушати в дорогу.

За годину зупинилися: попереду проглянуло село. Вони ще не бачили ні хат, ні садиб — усе те ховалося в балці, видно було тільки вершечки тополь та дими, що прозорими стовпами здіймалися в небо: було ще рано, і топилося в печах. Дітям так і вдарив у ніс запах гарячої страви, навіть Семен Якович повів голодним носом, а Рита знову зайшлася плачем за молоком.

Семен Якович стояв, вагаючись: заходити в село йому не хотілося. Але й морити голодом дитину він теж не міг. Ворухнулася думка, що йому завжди не щастило в житті: тре-' ба ж було наткнутися на оцих дітей, які гирями повисли на ньому ("Молока, молока! А де я візьму того молока?"), та одразу ж стало так соромно, наче він ту думку висловив уголос, при дітях. Од збентеження Семен Якович аж пенс-

не зняв, став протирати вціліле скельце й довго по тому уникав поглядом Діми та Рити.

Одів нарешті пенсне, мовив до Рити:

— Ну, добре, ну, принесу тобі молока.

І від того, що він зважився, йому одразу ж полегшало.

Веселий, шукав дітям схованку: не хотів, щоб вони наражалися на небезпеку, поки він буде відсутній. Ховатися, слава богу, було де: тут теж стояли незвезені копи, і, вийнявши два-три снопи, Семен Якович наказав дітям лізти до середини й носа не витикати назовні.

— Аж поки я вас покличу.

Семен Якович не належав до категорії хоробрих людей. Був людиною скоріше боязкою: слабкий здоров’ям, уже змалечку звик поступатися перед сильнішими, навіть запобігати перед ними. Він і професію вибрав тиху, таку, щоб сидіти в кімнаті наодинці з книжками. Єдиним захопленням Семена Яковича були мови: крім слов’янської та староєврейської володів вільно п’ятьма іноземними і взявся за вивчення шостої, коли почалася війна. Бути б йому перекладачем при штабові якоїсь частини, аби не лікарі: вони одразу ж забракували Семена Яковича. Не можна сказати, щоб Семен Якович дуже тим був приголомшений: сам розумів, що на фронті він тільки заважатиме іншим, як заважав на волейбольних, футбольних та інших спортивних майданчиках, де тільки й чутно було: "Сьомо, йди геть!.. Заберіть звідси Сьому!" — і він, не ображаючись аніскілечки, поправляючи зніяковіло пенсне, тихенько відходив набік. І війна спершу мало що змінила в житті Семена Яковича: він продовжував навчати дітей, а в затишшя, що западало після повітряних тривог, брався за свої улюблені книги.

Він мав евакуюватися з школою, але відстав і виїхав останнім ешелоном. Хоч і в цей ешелон потрапив якимось дивом: безпораднішої людини не було, мабуть, в той час на всьому пероні. Чудом лишився й живий, кали ешелон зіткнувся з німецькими танками.

І зараз, ідучи селом, Семен Якович поглядав на всі боки так сторожко, наче з-за кожного тину мали на нього вискочити якщо не з гвинтівкою, то принаймні з сокирою. Хоча йому не було вже так страшно: справжнього страху набрався, коли спускався в село голою, не захищеною нічим дорогою, весь мов на долоні. Коли здавалося, що з кожного вікна стежать за ним, вороже та насторожено.

Семен Якович сторожко йшов селом, тулячись поближче До тинів, і все не наважувався завернути в садиби, повз які проходив. Там хата була дуже вже з виду показна та багата, там чоловік стояв посеред двору якийсь дуже похмурий, а там виглядала з будки собака. Врешті наважився, відчинив обережно хвіртку.

Жінка верталася саме з корівника: несла молоко в дійниці. Семен Якович так і вп’явся в нього очима, навіть привітатися забув, хоч досі знімав капелюх перед кожним подвір’ям. Стояв, переминаючись, і жінка, подивована й трохи налякана цим несподіваним зайдою, що невідомо звідки і взявся, непривітно спитала, що йому треба.

(Продовження на наступній сторінці)