«Діти» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Діти»

A- A+ A A1 A2 A3

Заволодівши хлібиною й глеком, він одразу з повернувсь до копи. Сестра дріботіла слідом і вже не допитувалась, чи спить Семен Якович. Лише весь час оглядалася, мов надіялась, що той от-от зведеться та й піде слідом за ними.

Наївшись, діти тепер уже самі вирушили в дорогу.

Сонце вже висіло над обрієм. І було воно таке велике й червоне, наче його підмінили. Воно вже не смажило, а розкидало по стернях тіні, прохолодні та довгі, й попереду Рити та Діми теж рухалися дві тіні,— довшали з кожним кроком, росли на очах. Ось на весь степ бризнуло нестримно червоним, запахкотіло, заграло, і той колір був такий пронизливо чистий, що дітям здалося, наче він висвітив їх і зсередини. Рита підняла руку, і рука її наче одразу вмочилася в червоне, Діма теж весь був облитий червоним, і дві довгі тіні перед ними були наче наведені чорною тушшю.

Червоний той колір тримався недовго: відпалахкотівши, він одразу ж і згаснув, тіні перед ними, досі такі виразні й чорні, зблякли одразу, якось Згорнувшись, а згодом зникли й зовсім. Степ огорнули м’які літні сутінки, досі нерухомі предмети враз мов ожили, стали незнайомі й страшні.

Рита, яка досі йшла поруч з братом, раптом спинилася, наче в стіну вперлася.

— Ти чого?— спитав її пошепки Діма.

— Боюсь.

Дімі самому було непереливки, бо йому здавалося, що все довкола ворушиться: і копа он ворушиться, й отой кущ, повз який мають проходити. Не кущ, а якась потворна істота: зачаїлась, завмерла, чигає, щоб їх ухопити. Дімі враз захотілося стати маленьким-маленьким, схожим на горошинку, щоб непомітно прокотитися мимо. Він щосили стиснув долонею руку сестри: так колись чіплявся за мамину руку, коли вона була поруч.

Але мами не було. Ні баби Моті, ні Семена Яковича. Не стало нікого-нікого, хто б узяв оце Діму за руку та й повів, захищаючи вже самою своєю присутністю. Була тільки Рита, і він мусить її підбадьорювати:

— Не бійся, нічого страшного немає.

— Є— вперто стояла на своєму сестра.

— Ти боїшся он того куща?— Дімі найстрашнішим зараз здавався саме той кущ.— Там нікого немає.

— Є... Там вовк.

Дімі здалося одразу, що під кущем сидить вовк.

— Немає там вовка,— не зовсім упевнено сказав він.

— Тоді крокодил...

Діма одразу ж побачив крокодила. Лежить під кущем, роззявляє страшну зубасту пащеку. І він, не витримавши, потягнув сестру подалі од того страшного куща.

Постояли трохи, прислухаючись: ніхто, здається, за ними не гнався. І знову рушили вперед.

Незабаром зійшов місяць, довкола посвітлішало. Вони йшли, поки не кінчилися стерні й степ круто не обірвався донизу: так тьмяно сріблилося озеро, а довкола чорніли високі стоги. Зупинилися під першим стіжком: Рита як сіла, так одразу ж і заснула, а в Діми ще вистачило сил вирити нору у сіні. Затягнув сонну сестру, заліз і сам, затулив сіном вхід. І, притулившись до сестри, міцно заснув.

Другого дня вони знову йшли степом. Спека стояла така, що в них пошерхли губи, стягнуло їх болісно. До того ж Рита натерла ногу й шкутильгала.

— Болить.

Діма сідав поруч з сестрою, бо нести її вже не міг: через плече в нього висіла торбина з хлібом, а в руці ніс глек із водою. Давав Риті відпочити, питав:

— Уже не болить?

— Ще болить,— упиралася сестра.

Хоч Діма міг би заприсягтися, що їй уже не болить: по очах її бачив.

Заводив мову про батька:

— Ти хочеш до тата? Хочеш?

Рита казала, що хоче.

— Тоді вставай. Бо він нас ждатиме, ждатиме та й піде.

Бо, за словами Діми, татко ждав їх попереду. О-он на тому горбкові... Рита зводилася, шкутильгала за братом, допитувалась:

— Там тато? Там?

А коли доходили до горбка і татка там не було, Діма казав, що то він помилився: татко не тут, а он там. О-он попереду...

Так вони потрапили на поле недавнього бою.

Рита перша побачила стріляну гільзу і з радісним вереском ухопила її, затиснула в кулачку, щоб Діма, бува, не одібрав. Потім і Діма знайшов гільзу... і ще одну... і ще... Гільз ставало все більше й більше, діти збирали їх одне поперед одного, Діма вже набив повні кишені, а в Рити була повна пелена. Гільз було стільки, наче хтось ними засіяв поле, замість зерна, і діти врешті перестали збирати їх. Від гільз, від землі, стоптаної та переритої, їдко пахло горілим порохом і ще чимось, солодко-нудотним, особливо коли вони проходили повз неглибокі круглі ямки, що, наче віспа, подовбали стерню.

Отак вони дійшли до окопів, і ямок тут було найгустіше, а з окопів, подовбаних, напівзасипаних, щось виглядало ще здалеку, якийсь наче одяг, подертий на шмаття, якесь мов залізо, погнуте й покручене. І коли вони обоє видерлися на бруствер та заглянули в найближчий окоп, то аж гільзи впустили, налякані: із землі на них скалилось обличчя мерця. Тіла, геть засипаного землею, не було видно, витикалося тільки обличчя, сіре й роздуте,— мертвий дивився на них, дивився і скалився моторошним усміхом.

Рита позадкувала-позадкувала від окопу, рот у неї одразу ж став квадратний, як перед плачем, Діма теж швиденько одійшов за сестрою.

Обминули окоп, поткнулись до іншого, бо треба ж було через них перебратися, але й там лежав мертвий, спиною догори, а голова його була схована в шолом, і з-під нього виглядав рудий бинт. Вони повернули вбік, налякані, їм уже здавалося, що скрізь лежать мертві, куди б не поткнулися. Вони йшли і йшли вподовж окопів, яким не було кінця-краю, аж поки таки ще раз наважилися підійти до окопу і побачили, що цей уже порожній.

Перебралися через нього й побігли геть.

Десь опівдні, коли Рита вже зовсім не могла йти, зупинилися перепочити.

Цього разу притулок їм дала не копа у снопи зв’язаного хліба, не стіг сіна, а степовий гай, що невідомо яким дивом виріс на оцій безмежній рівнині. Гай був обкопаний з усіх боків глибоким ровом, рів заріс таким густим терням, що годі крізь нього й продертися, єдина дорога вела крізь ті колючі кущі, й діти скористалися нею.

Одразу ж пірнули в зелені та прохолодні сутінки. Могутні дуби змикали свої крони майже під небом, сонце, здавалося, чіплялося за їхнє верховіття. Величезні стовбури з грубою, наче кольчуга, корою підіймалися вгору, опираючись на таке товстезне коріння, що діти ледь перебиралися через нього. І все було б, як у казці, що її любила розповідати бабуня, аби не їдкий дух карболки та йоду, розлитий довкола, аби не поруділі від крові бинти, звалені у величезну купу: війна встигла погостювати і тут.

Діти боязко обійшли закривавлену гору, що роїлася мухами, подалися глибше в гай. Перетнули його майже весь, доки не відшукали незайману галявину.

Хоч незайманою її можна було назвати лише умовно: посередині довгим плескатим горбом піднімалася свіжонасипана земля. Горб той був такий довгий, наче хтось копав рів, а потім передумав та й засипав його знову.

Діма звільнився од сумки, яка добре натерла плече, обережно поставив глек із водою, допоміг сестрі роззутися. П’ятки в неї були червоні й натерті, в одному місці лопнув пухир, сочився кров’ю.

— Болить?— співчутливо спитав Діма: йому стало шкода сестри.

Рита мовчки кивнула: чорні очі її були повні сліз.

Діма подув на ранку, зірвав листок, послинив його, приклеїв. Сказав сестрі, що вони сьогодні вже нікуди не підуть: почекають, доки нога загоїться.

Хоч давно снідали, їсти обом не хотілося. Напечені сонцем, вони були такі мляві, що навіть не ворушились. Діма лежав на прохолодній землі, заплющивши очі, сестра теж притулилася поруч, але довго не лежала — незабаром кудись зникла.

Згодом до нього долинув Ритин голос:

— Тобі холодно? Ось я тебе вкрию. Тільки гляди, не вставай!

Діма, подивований, з ким ото сестра розмовляє, розплющив очі, звівся: Рита саме видиралася на горб, тримаючи в руці кілька листків.

Діма теж піднявся на горб: земля була така пухка, що аж ноги в ній грузли.

Рита саме чаклувала над невеличкою ямкою:

— Ось тобі ковдра. Тобі буде тепло.

Діма підкрався, заглянув через сестрине плече: у ямці, прикрита листком, лежала обламана галузка.

— Ти що робиш?

Рита повернулася до брата обличчям, очі її були серйозні-серйозні:

— Ховаю солдатика.

Діма одразу ж пригадав окопи і мертвих солдатів, особливо першого, засипаного по шию землею. І йому теж захотілося взяти участь у похоронах:

— Хіба ж так ховають! Треба глибше викопати.

Рита затулила од брата долонькою яму, обличчя її стало вперте:

— Я сама!

Ну, сама, то й сама! Діма, сердитий, одійшов од сестри, знайшов гілочку, став і собі копати землю.

— Ти кого тут ховатимеш?— не витримала згодом сестра.

Діма, ще сердитий на неї, мовчав. Вирівнював стінки, щоб не Осипалися.

— Ти солдатика поховаєш?

— Дядю Сьому! — відповів Діма: поруч з ямкою вже лежала тонка довга галузка.

Рита постояла, постояла, спостерігаючи за братом, потім спитала:

— Можна, я бабуню поховаю?

— Можна,— великодушно погодився Діма, бо про себе вирішив після дяді Сьоми поховати маму.

Вивершив дві акуратні могилки, замість пам’ятників поставив дві гільзи, що ніс у кишені.

— І мені,— побачила гільзи сестра.

Діма дав і їй дві гільзи.

Подумав, наламав гілочок, став обтикати ними довкола могилок: огорожа. Рита, яка ревниво стежила за братом, теж заходилася коло огорожі.

(Продовження на наступній сторінці)