«Діти» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Діти»

A- A+ A A1 A2 A3

Як не страхала думка знову побачити оті руки й ноги і звішену голову з застиглими очима, він усе ж вирішив повернутися до вагонів — пошукати маму. Туга за матір’ю все глибше переймала його, він би, може, й заплакав, якби не Рита, а так тільки супився, тільки кривився, тільки не озивався до сестри.

Ешелон догорав. Вогонь лизав обвуглені дошки, легкий сизий дим кучерявився прозорою хмарою, пахло чадом і горілим м’ясом: важкий отой дух не піднімався вгору, слався по землі, й голова чманіла від нього. Довкола: на рейках, уздовж насипу, в стерні валялися мертві. Вони лежали в найнеймовірніших позах, то наче звалені кимось докупи, переплетені так, що вже й не розібрати, кому що належить, то розкидані поодинці, й Рита, злякавшись, знову заплакала:

— Боюся!

Дімі самому було моторошно, але він мусив дібратися до он того вагона, пошукати маму. Тому він поставив на землю сестру (знову ніс її на руках), постелив курточку:

— Посидь ось тут і нікуди не йди!

Діма йшов до вагона, оминаючи мертвих, намагаючись на них не дивитися, а тоді вже побіг, йому здавалося, що померлі встають та й женуться за ним. І коли він добіг до вагона, то в нього аж серце заходилось, і він, не витримавши, щосили закричав:

— Ма-а! Ма-а!

Та вагон мовчав. Власне, це був уже й не вагон, а його обгорілий скелет: почервоніле від жару заліззя, де обвугленим ломаччям чорніли руки та ноги.

— Ма-а,— тихіше покликав Діма, пригнічений моторошним безлюддям.

І заплакав. Од безнадії побачити маму, од жалю до неї й до себе.

Зустріч сталася того ж таки дня, далеко од залізниці, де згорів ешелон. Так принаймні здавалося дітям, бо вони дуже довго йшли, поки набрели на цей непомітний струмочок, захований у високій траві.

Діма то вів Риту, то ніс її на руках. Рита весь час просила пити, у Діми в самого потріскалися од спраги вуста, а язик розбухнув і став як терпуг. Діма то кричав на сестру, бо йому й без її плачу було гірко, то заходжувався втішати Риту, що от-от вони знайдуть воду і тоді питимуть скільки захочуть.

— Я багато питиму! — нахвалялася Рита.

А води не було й не було. Суха стерня аж тріщала, пилюка набивалась до рота, гірка, як полин.

— А ти спльовуй! — повчав сестру Діма.— Ось так.

Рита пробувала спльовувати, густа слина зависала їй на губах, на підборідді, і знову заходилася плачем:

— Все одно гірко!

Тоді він, щоб урвати її плач, тикав наперед пальцем:

— О-он вода, бачиш?

— Де?— питала з надією Рита.

— Онде, попереду. Біля он тієї стеблини.

І поки йшли до стеблини, Рита мовчала. Човгала ніжками по стерні, не відриваючи очей од мітки. А Дімі теж починало здаватися, що там і насправді є вода. Ну, чого варто було викопати дорослим на тому місці колодязь! І коли підходили до стеблини, а води не було, був розчарований не менше, ніж сестра.

А вона казала, що далі не піде. Бо й тут болить.— показувала "на геть сполосовані литочки, і тут, і тут. Все в неї боліло: і ноги, й руки, і груди, й живіт.

Тоді він брав її на руки і ніс. Піт заливав обличчя, обпікав йому очі, руки терпли й боліли, бо сестра з кожним кроком ставала все важчою, й Діма ледве утримував її. Але він ніс і ніс, доки не набрів на струмок.

Це був манюсінький ослизлий струмочок, схований у густій та високій траві. Не струмок навіть, а тоненька, як плівка, водяна стежина, в якій і пальця трудно втопити. Але це все ж була вода, і вони обоє спрагло припали до неї. Пили, злизували з мулястого денця.

Вдовольнивши першу спрагу, Діма почав копати руками ямку: хотів зібрати в одному місці якомога більше води.

— І мені! — помітила те Рита: лице її було геть перемазане мулом.

Діма одразу ж залишив ямку сестрі, а собі став копати нову.

Сиділи терпляче над ямками, чекали, поки наповняться, поки відстоїться каламутна вода, а тоді знову пили.

Аж поки обом не стало здаватися, що вода витікає вже з носа.

Тут же, біля струмочка, і полягали: не могли одірватись од нього. Пірнули в траву, в ласкаву її прохолоду, а довкола аж млоїлось, бо хмари позникали ще зранку і сонце шаленіло в небі.

Рита одразу ж і заснула. Лежала, зібгавшись калачиком, личко її враз мов аж напухло, рожеві, пелюстками, губи тихенько поцмокували: Риті, мабуть, снився сніданок. Діма і сам би зараз поснідав, аби було що, у нього ссало під ложечкою, але він знав, що скільки не думай про їжу, не надумаєш її все одно, тож мужньо склепив повіки і спробував заснути й собі.

І враз йому вчулося, що хтось шарудить у траві. Діма одразу розплющив очі, рвучко сів і побачив зелений капелюх.

Капелюх стирчав над травою, мов гриб. Він наче виріс за той час, коли Діма лежав, заплющивши очі. Діма одразу ж упізнав той капелюх і чоловіка в пенсне, що виткнувся йому назустріч з трави. Пригадав учорашню сцену біля вагона: як чоловік сікався до його бабуні, тепер уже мертвої, і одразу ж переповнивсь образою.

Може, тому і подивився вовкувато, коли чоловік чемно привітався до нього. Мов до рівні.

Розбите пенсне сумно звисало на довгому носі. Одне око ховалося за вціліле скельце, друге дивилося голо й беззахисно. І те оголене око здавалося набагато темнішим од першого.

— Це, хлопчику, ти? А де твоя бабуня?

— Згоріла,— відповів вороже Діма, наче в тому, що бабуня загинула, винен був саме цей чоловік.

— Всі згоріли, усі...— чоловік сумно похитав головою, обличчя його пересмикнулося.

— Ви ж не згоріли! — мовив із викликом Діма.

Чоловік уже пильніше подивився на Діму. Підсунувся ближче, побачив Риту:

— І сестричка з тобою?

— Сестра не згоріла... А бабуня і мама зго... горіли...

Сльози зрадили Діму. Він плакав, і кривився, що плаче на виду у чоловіка, який посмів учора так кричати на його бабуню, і витирав поспіхом очі, й одвертався, а чоловік печально приказував:

— Всі згоріли, всі,— й смикався так, наче й у нього горіло всередині.

Згодом спитав:

— їсти хочеш?

Діма не витримав, ствердно кивнув. Чоловік поспіхом дістав із трави набиту торбину, розв’язав її:

— На, хлопчику, їж.

Хліб був твердий, як із глини, і, як глина, глевкий, але Діма так і вп’явся в нього. Давився, ковтаючи, а чоловік жалісливо дивився на нього, і голе око його плавилось співчуттям.

З'ївши половину шматка, Діма врешті одірвався од хліба. Він з’їв би його весь, але тут глянув на сестру, яка ще спала, і пригадав, що вона теж просила їсти. Подивився несміливо на чоловіка, спитав:

— Можна залишити Риті?

— їж усе, у мене є і для Рити,— сказав на те чоловік. А коли Діма доїв, він запитав його, як дорослого:

— І куди ви думаєте йти?

Питання застукало Діму зненацька. Досі він думав лише про те, як подалі відійти од залізниці, потім про те, де напитися води, про те, що Риту дуже важко нести, а куди далі підуть, Діма поки що не думав. Тому й не відповів нічого чоловікові — опустив винувато голову.

— Тоді підемо разом,— сказав на Дімине мовчання чоловік.— Утрьох воно веселіше,— й посміхнувся гірко.— Тільки треба стерегтися, щоб не зловили фашисти.

— А що вони з нами зроблять, як упіймають?— поцікавився Діма.

— Повбивають,— коротко й страшно відповів чоловік.

Діма якийсь час мовчав: у голові не вкладалося, як це

хтось ні з сього ні з того стане його вбивати. Хтось, кому він не вчинив ніякого зла.

— А за віщо вони нас повбивають?— запитав тихенько чоловіка.

— Бо ми євреї.

— Вони всіх євреїв убивають?— намагався допитатися Діма.

— Усіх.

— І хороших? Дуже-дуже хороших?— Діма вважав себе дуже хорошим.

— їм це нічого не важить,— відповів чоловік.— їм досить того, що ти — єврей.

Діма, приголомшений, знову замовк: ніяк не міг примиритися з думкою, що хтось полює на нього, щоб убити. Врешті, здається, знайшов рятівну соломинку:

— А як я не скажу?

— Дізнаються все одно,— безнадійно відповів чоловік.— Ми, на жаль, не в спромозі змінити свій вигляд. І нам, хлопчику, залишається одне: не потрапляти їм на очі... А тепер давай трохи подрімаємо перед тим, як піти далі. Візьмемо приклад із твоєї сестри: вона зараз наймудріша з нас трьох.

Чоловік зняв пропалений у кількох місцях піджак, акуратно простелив на траві. На ньому лишилася біла сорочка, навхрест обперезана чорними помочками, що тримали чорного ж кольору штани. Підтяжки ті були просто таки необхідні; чоловік міг би позмагатися із скелетом. Коли він лягав, вмощуючись, то Дімі здавалося, що аж рипіли, тручись, чоловікові ребра. І від усієї постаті, простертої на землі, віяло такою печаллю, що Дімі стало ще незатишніше на душі.

А може, від того, що сказав йому чоловік?

Діма аж здригнувся, бо йому враз здалося, що до їхньої схованки вже підкрадаються фашисти. Але довкола не було нікого. Лише попереду, там, де завжди сходило сонце, щось гупало, невблаганно і дуже, а часом оте гупання зливалося в гуркіт. Мов обвалювалися гори. І від того було ще тривожніше.

Чоловік уже спав. Тихенько, мов водночас пробачаючись, посвистував носом, пенсне з одним скельцем все перекошувалось, а худі довгі руки безперервно посмикувалися. Спала й Рита: її не будив навіть голод,— не спав один Діма, все роздумував над словами, почутими од цього чоловіка.

(Продовження на наступній сторінці)