Потім зайшов до хати й не виходив з неї до самого вечора. Краля ж часто вибігала з порожніми відрами до колодязя, що був тут же, у дворі, недалеко од воріт. На ній уже не було розкішного вбрання, а — сіренька сукенка, пошита з таким хистом, щоб усі зваби жіночі западали чоловікам у очі. Ще й стегнами крутила так, що як без звички, то можна і вивихнути. Жінки одразу ж її зненавиділи — несхибний інстинкт підказав їм, що за штучка та краля. Чоловіки ж тільки покахикували та крутили чубами: "Ну й ну!" А один, як тільки стемніло, сховав під полу хлібину, шмат сала, пляшку перваку та й зайшов з городів, щоб не так було видно. Постукав обережненько у двері сінешні та й став на порозі, делікатно прокашлявшись у кулак:
— Добривечір у хату. Думаю: мо', з дороги й поїсти нема чого, то я вже, звиняйте, дещо й прихопив. По-сусідськи, хе-хе...
І, не чекаючи, що скажуть гості, швиденько до столу та все оте й виклав.
— Коли з дороги, канешно, чого немає, то ви прямо кажіть, не стісняйтеся: чим багаті, тим і раді.
У хаті було уже прибрано, велика гасова лампа відбивалася в усіх трюмо, люстрах і люстречках, відбивалася в них і важка постать нового господаря, що, не зводячись, не кажучи жодного слова роздивлявся зайшлого чоловіка.
Врешті коротко кивнув головою на стілець:
— Сідай.
— Воно, канешно, з дороги...— мимрив зовсім уже розгублений комірник, бо господар продовжував гратися в мовчанку і все так же підозріло його розглядав. Не знаючи, що вже й казати, покахикав збентежено в кулак, звівся на рівні:
— То я, мать, піду. Звиняйте, коли що не так. По-сусідськи ж, од щирого серця...
— Сідай! — наказав мовби сердито господар. Повернувся важким обличчям до дверей, що вели до другої кімнати: — Ольго, а йди-но сюди! Ось чоловік добрий нам вечерю приніс!
Комірник сидів ні в сих ні в тих: і сидіти ніяково, і звестися боязко. Вже нічого й не говорив — м'яв у руках картуз. Та зовсім уже отетерів, коли з другої кімнати випливла краля: у сорочці й спідниці. Ще й сорочка якась мов недошита: ні рукавів, ні коміра — оголені й руки, й плечі. Коси, як у відьми, розпущені. Комірник уже не знав, куди й очі ховати — сидів, як на жаровні. А їй хоч би що: пройшла, замало не по обличчі голою рукою тернувши, стала діставати з буфета чарки, тарілки, Твердохлібом нажиті. Розставила посуд та й сіла навпроти, ще й нахилилася: у пазуху хоч возом уїжджай! Комірник притьмом за чарку, мов за порятунок останній:
— То з благополучним приїздом!
А як хильнув та вдарило трохи у голову, насмілився запитати:
— То ви, знацця, до нас?
— До вас,— відповів господар насмішкувато; вихиливши чарку, гриз сало міцними, як у вовка, зубами.
"Ой-ой! — зітхнув про себе комірник.— Такому не попадайся до рота: згризе з кістками!" Ще й жіночку підібрав собі до пари: не маніжилась, не пригублювала, як це робили б тарасівські молодиці, а перехилила чарку й не скривилася.
— До вас! — повторив господар і подивився комірникові у вічі: — Не впізнаєш?
— Та воно вроді десь і стрічалися,— викручувався комірник,— тільки, звиняйте, не можу ніяк пригадати...
— Стрічалися! — засміявся господар.— Чуєш, Олько, стрічалися!
Краля, мов не до неї й мова, спокійнісінько їла сало: одрізала маленькі шматочки, клала на рожевого язика; господар же, спершись важко на стіл, нахилився до гостя:
— А от я тебе одразу признав. Пам'ятаєш, як твій тато у нас коня купував?
— Івасюта? — аж підвівся із стільця комірник.— Іван?
— Угадав.— А що комірник усе ще не міг отямитись — лупав очима розгублено, Іван уже сам розлив по чарках, кивнув головою: — Сідай, чого встав? Та не дивись так налякано: я своїх не кусаю. Чи й ти у більшовики записався?
— Що ви! Що ви! — аж руками замахав комірник.— Та я сам ледь викрутився! А ви ж, звиняйте, з яких країв?
— Та з далеких...— спохмурнів Іван. Одщипнув трохи хліба, вкинув до рота, довго, з натугою, жував.— Ну, ладно. Ти мені краще от що скажи: комуністів у вас багато було?
— Та де-е... Всього три душі.
— Хто?
— Твердохліб,— почав загинати пальці комірник.— Цей найголовніший. Нешерет Петро — він у нас головою сільради робив, та директор школи Колядко.
— Ніхто не лишився?
— Усі повтікали.
— Далеко не втечуть! — пообіцяв Івасюта, і недобрим, злим поблиском спалахнули очі його.— Рано чи пізно — всіх переловимо!
— Та воно вам, звісно, видніше,— погодився догідливо комірник. Дивився на пляшку порожню, картав себе подумки, що мало взяв. Було б, дурневі, ще одну прихопити!
І знову в хаті залягла мовчанка. Івасюта про щось задумався; комірник же сидів, як на голках; лише краля Іванова не звертала ні на що уваги: клала та й клала до рота малюсінькі кубики сала, і на її мовби щойно вмиваному, без жодної зморщечки обличчі блукала байдужа посмішка. Вона ж і виручила, сама того не відаючи, комірника: укинувши останній кубик до рота, звелася, стала прибирати посуд зі столу.
Комірник одразу й підхопився. Став прощатися та пробачатись, що завітав, непрошений. На те краля ? невиразною отією посмішкою сказала:
— Чого там, заходьте ще, як надумаєтесь... А Іван, мовби проснувшись:
— Зажди, я проведу.
Узяв ремінь з важкою пістолетною кобурою, став підперізуватися. У комірника аж мурашки по спині забігали, як побачив ту зброю. Краля ж сказала:
— Тужурку на плечі накинь — холоднувато ж...
— Еге ж, накиньте, накиньте що-небудь,— проспівав і собі комірник: він так і не наважився звернутись до Івана на "ти", хоч був за нього старший.
Іван одяг ще й тужурку, і вони вийшли надвір. Село стояло чорною громадою — ніде ані зблимне. Все потонуло у темряві, пірнуло на самісіньке дно, а вгорі, над головою, вгадувалися хмари: ніч набухала дощем. Отією обложною осінньою мжичкою, що вже як візьметься сіяти, то не на день і не на два...
Комірник аж здригнувся, пірнувши з тепла у холод, у вогкість, аж плечима поворушив, щоб зігрітися. І вже не в городи звернув, а до воріт, бо тепер батька лисого хто що побачить! Іван якийсь час ішов мовчки,— комірник напруженою спиною відчував важку його присутність,— потім запитав:
— Ти ким робив у колгоспі?
"От воно!" — похолонув комірник, бо йому здалося, що Івасюта запитав не просто так
— Я, бачите, працював при коморі...— сам не впізнав свого голосу: такий став тоненький та здавлений.— Наказали поставити — ну, я й той... Та ви не подумайте...
— А я і не думаю! — обірвав комірника Івасюта.— Я про інше думаю. Раз ти працював при коморі, то й знаєш, де ділося зерно. Не пожерли ж його оті твої комуністи! — Узяв комірника за лікоть, здавив, як обценьками, повернув, уже зовсім обмерлого, до себе обличчям: — Повинен знати чи ні?
— Не брав! Хрест святий — і зернини не взяв! — Мало не плакав комірник, та Івасюта з досадою його перебив:
— А ти не божися: мені твої хрести не потрібні! Мені щоб на ранок список був: хто й скільки узяв! Ну, йди, а то вже жінка, мабуть, і очі прогледіла,— Повернув комірника до воріт, підштовхнув легенько у спину: — Та про список не забудь!
Ні живий ні мертвий вийшов комірник за ворота. Йде, мало себе по дурній голові не б'є, що сам ускочив у халепу, а Іван усе ще стоїть на місці, не поспішає до хати: з Іваном щось скоїлось таке, що він і сам не міг як слід потім зрозуміти. Примарилося раптом — стоїть не посеред села, в чужому дворі, 2. на хуторі. Що ось тільки повернеться — : побачить свою хату, сарай, комору і височенний журавель при колодязі, що стояв, наче живий: добрий, лагідний птах, який поїв їх водою. Повертаючись чи то з поля, чи з села, бачив Іван насамперед отого журавля на високій нозі — терпляче тримав у довжелезному дзьобі важкого дерев'яного цебра і, здавалося, поглядав одним оком на Івана.
Ще здалося Іванові, що ось-ось рипнуть двері й од хати пролунає знайомий, натомлений татів голос: "Іване, йди-но вечеряти!"
Щось аж обпалило Івана, аж у груди штовхнуло; ухопившись за ворота, за холодну чорну дошку, заплющив очі, щосили стріпнув головою.
Не пішов одразу до хати: не хотів, щоб жінка його таким побачила. Навідався до сараю, послухав, як, ремиґаючи, зітхає важко корова, як хрумтять сіном коні.
Коли роздягався, Ольга лежала в постелі. Світло гасити не став — укрутив лише ґніт, підійшов обережно до ліжка.
Дружина лежала на спині, натягнувши ковдру по шию. Бачив лише її обличчя — свіже, чисте, рожеве, як у сімнадцятилітньої: всі незгоди, турботи й печалі ковзали по ньому, не лишаючи сліду. Ольга, мабуть, не спала, бо вії ледь тремтіли, як у людини, що намагається удати із себе сонну. Ось вона розплющить раптом очі, як це любила робити, розплющить широко, мов налякано, й Іванову душу заллє, затопить блакиттю. І знову не знатиме, щасливий він чи нещасний, вірити чи не вірити цим чистим та невинним, як у самої Матері Божої, очам.
Іван стояв і дивився лише на її обличчя. Боявся опустити погляд нижче, на беззахисно-ніжну шию: щоразу в ньому спалахувало дике бажання схопити обома руками цю шию, здушити, щоб хоч раз побачити, як заб'ється, заячить у її завжди спокійних, незворушних очах переляк.
(Продовження на наступній сторінці)