На галявині нікого не видно, і як не приглядався та не прислухався Світличний, так і не помітив нічого підозрілого. І Лишалося тільки думати, що коні самі забрались до яру. ! Одбилися од табуна, коли їх гнали на схід, та й розкошують І собі на оцьому пасовиську місяць, другий. Тільки чому ж тоді ' вони спутані?
! Федір поправив торбину, ще раз провів настороженим ! поглядом по чагарниках, що з усіх боків нависали над І галявиною. Обережно пішов до коней.
Коні враз одірвалися од паші, насторожено звели голови.
— Кось, кось, кось,— тихенько покликав Федір.— Кось, кось, кось...
Гнідий, схрапнувши, стрибнув набік, обпалив Федора , вогнистим оком. Сірий же, мабуть, був лагідніший або не встиг іще здичавіти, бо тільки прищулив вуха, коли Федір поклав йому руку на холку.
— Ану одпусти!
Федір стрибнув од коня, повернувся рвучко на голос. По той бік галявини стояв чоловік, він наче виріс з-під землі. Світличний сахнувся од нього, та одразу і зупинився: чоловік був без зброї. Тож коли б дійшло до сутички, то ще невідомо, хто кого. І Світличний, уже з викликом дивлячись на незнайомця, запитав:
— А вони що: твої?
— Хоча б і мої.
Щось у голосі, в інтонації цієї людини було дуже знайоме, ' хоч Федір міг би заприсягтися, що він ніколи не бачив досі ні оцього сивого волосся, ні непривітного, геть у зморшках обличчя, ні похмурих очей під густо навислими бровами. Та водночас наче й зустрічався, якщо не з оцим чоловіком, то з його двійником.
Щось схоже на усміх пробігло й по обличчю незнайомця. Навіть очі, насторожені до цього та непривітні, якось не те що потеплішали, а мов освітилися зсередини вогником.
— Не впізнаєш?
— Та начеб десь зустрічалися,— відповів непевно Світличний.
— Десь,— усміхнувся чоловік.— Ти звідки мандруєш?
— Звідти,— невиразно кивнув набік Світличний: хоч чоловік був і без зброї, а там хто його зна, що він за один.— А ти що тут робиш?
— Хіба не бачиш: коней пасу.
— І давно пасеш?
— Скоро місяць. Паші вдосталь, то куди поспішати? Помовчали. Потім чоловік запитав:
— Обідав?
— Саме збирався.
— То пішли пообідаєм.
Не чекаючи згоди, чоловік пірнув у кущі. Подався за ним і Світличний.
Дерлися вгору, чіпляючись за гілля, за довге коріння, що гадючим плетивом слалося по землі, аж поки вибралися на відкриту місцину — п'ятачок утоптаного ґрунту. П'ятачок упирався в стіну з білої глини, там була викопана яма, в ямі над розжареним вугіллям звисав закурений казанок, у ньому щось виривалося паром з-під покришки. Чоловік обережно зняв казанок, поставив на землю. Мовчки, мовби й забувши про Федора, пішов до одного з кущів, що обступили густо галявину. І лише зараз помітив Світличний курінь. Невисокий, добре замаскований, він злився з листям: можна було за три кроки пройти і нічого не побачити.
Чоловік виніс попону, розкинув, а зверху прослав рушник. Дістав окраєць черствого хліба, дві ложки, ніж, поставив глибоку дерев'яну тарілку. Так само мовчки висипав з казанка густий паруючий куліш, аж тоді звернувся до Федора:
— Сідай, чого ж ти...
Тоді Федір, скинувши торбу, став діставати свій харч. Мав чимало їстівного: молодиця, у якої він ("гм, гм") ночував три ночі підряд, не пожаліла йому в дорогу нічого. Поклав ясну, як сонце, паляницю, шмат сала, з долоню завтовшки, дві великі, з чоловічий кулак, цибулини. І, повагавшись, вивудив ніжно за шийку кукурудзяним качаном закорковану пляшку: ніс у надії розпити вже у сестри, разом із сім'єю, але якщо вже така трапилася оказія... Та й не пропадать же закусці!
— За твоє здоров'я, господарю!
— Будь здоровий, товаришу Світличний!
Федір аж гикнув од несподіванки, а чоловік, вмочаючи
цибулину в сіль, запитав: і
— Знаєш, де ми зараз сидимо? На Гайдуковому місці... Он там і його землянка була,— кивнув у бік кущів головою.
І тут наче полуда спала з Федорових очей: Ганжа! Кинув порожній уже кухоль, ухопив у обійми:
— Ганжа! Ух ти, чорт!.. .
Ляскав Ганжу по спині, зраділий, схвильований, аж сльози виступили на очах, а той теж усміхався, і на обличчі його поменшало зморшок І, щоб приховати, мабуть, зніяковіння, вивільнився з Федькових обіймів:
— Давай уже їсти, а то прохолоне.
Та Федір їсти не міг. Переповнений спогадами, з ніжністю дивився на Ганжу, допитувався:
— Як же ти тут опинився?
— А отак, мабуть, як і ти,— відповів Ганжа.
Федір же, враз обпалений іншою думкою, ухопив Ганжу за руку:
— Слухай, ти давно з Тарасівки?
— Давненько.— Ганжа глянув на Федора, в свою чергу спитав: — Сестрою цікавишся? Жива, здорова, нічого поки що з нею не сталося.
— А Олеся? Дружина моя?-
— Про неї не чув. Я вже з півмісяця як не був у Тарасівці: туди мені дорога заказана. Івасютиного старшого синка пам'ятаєш?
— Івана?
— Так-так. Він тепер там начальником поліції...
— Звідки він узявся?
— Кажуть, що з Донбасу прийшов. На шахтах одсиджувався_. І мамзелю з собою привів. Не встиг появитися — став про мене розпитувати...
— Звідкіля ти знаєш?
— Знаю.— Ганжа подивився пильно на Федора, запитав: — А ти звідки йдеш?
Федір коротко розповів. І про перший день війни, і про розстріл, і про те, як потрапив до жандармерії. Ганжа слухав — не перебивав. Лише як Світличний закінчив, поцікавився:
— А далі що робити збираєшся? Після того, як дружину побачиш?..
— Там буде видно,— відповів непевно Світличний.
— Видно! — хмикнув Ганжа. Знову спохмурнів, мовчки взявся за їжу.
Поївши, лягли відпочити. Федір лежав на спині, обличчям до неба. Від м'якого тепла, від самогонки чи й од приємної ситості його стало хилити на сон. Щоб не заснути, звівся на лікоть, обернувсь до Ганжі:
— Не знаєш, де наші?
Ганжа довго мовчав. Докурив цигарку, але бичок не викинув: розім'яв обережно на долоні, витрусив крихти тютюну до кисета. По тому, як зав'язував кисет, як ховав до кишені, Федір зрозумів: у Ганжі з тютюном не густо. Повернув до Федора похмуре обличчя, з болем сказав:
— Я б сам ліву руку оддав, аби тільки дізнатися.
— Чого ліву?
— А ти з якої стріляєш?
— Із правої.
— То й я не лівша. А де зупинилися наші, і чорт, мабуть, не знає. Одні кажуть, за Дінцем, інші — ніби ще далі... А є такі, що й Урал називають. Тільки я не вірю, що за Уралом! Мені в це повірити — краще вмерти одразу!
— Навоювалися! — сказав зі злом Федір.— Поменше б нахвалялися.
— А ти хіба не казав? — покосився на Світличного Ганжа.
— Так, казав. Тільки мені од того не легше... Я, як війна почалася, до військкомату одразу побіг: давайте скоріше гвинтівку, бо повоювати не встигну...
— Всі ми такими були... От життя нас і учить...
— Не учить, а дрючить!
— Це теж наука. Як припече, то хоч-не-хоч порозумнішаєш.
— Ну, й багато ти набравсь того розуму?
— Дещо вже зрозумів.
— Що ж саме, якщо не секрет?
— Що воювати можна не тільки на фронті. І ще одне зрозумів — скільки на Україні народу? Мільйонів із тридцять? Чи більше?
— Ну?
— А німців, що в армії? Од сили два мільйони. Хай навіть три... То ж не фашист — народ наш вершитиме долю цієї війни.
— Здорово ж ти підрахував!
— Треба тільки його підняти — наш народ. Оце я і зрозумів, і думав про це,— у яру оцім сидячи. Ну, гаразд, спущуся, посуд помию. А ти лізь у курінь, відпочинь. В село не спіши — разом навідаємось.
Пропозиція Ганжі влаштовувала Федора. Удвох завжди
веселіше, до того ж він догадувався, що Ганжа має якийсь
зв'язок із Тарасівкою. Тож він, і не роздумуючи, подався до
куреня. і
Спершу, із світла, нічого не бачив. Потім, коли очі звикли до темряви, угледів ліворуч посланий на соломі кожух, двоє сідел, чимось набитий мішок А праворуч під стінкою, три карабіни. Новенькі, мов щойно з пакгауза, вони чорніли воронованою сталлю, блищали старанно змащеними затворами. "Ого! — сказав Федір про себе.— Ого! — додав, помітивши ще й з десяток гранат і два оцинковані ящики з набоями.— Оце пастух, іуди його в корінь!"
Повеселілий, збуджений, вже і про сон забув: чекав нетерпляче Ганжу.
Виїхали другого дня, коли почало смеркати. Під ними порипували добротні сідла, плечі обтяжували карабіни, на поясі, в чохлах, висіли гранати. Застояні коні легко і весело винесли вершників у степ, помчали по рівній стерні. Ганжа, певно, добре знав дорогу, бо не зупиняв коня, не приглядався, лише одного разу повернувся до Федора, сказав на ходу:
— Скоро вже й шлях.— І трохи згодом: — Скинув би з плеча карабін.
— А хіба що? — блиснув зубами Світличний.— Німців зустрінемо?
— Німців не німців, а якийсь чорт може трапитись. Федір зняв карабін, дослав у патронник набій, взяв у ліву
(Продовження на наступній сторінці)