— Снідав? Поснідаємо разом. Олько, збери на стіл! Посідали до столу. Комірник як був у кожушку, тільки
шапку в ноги поклав. Іван дістав пляшку, налив по чарці, заткнув затичкою:
— По одній вип'ємо, та й досить. Бо робота не жде.
І хоч комірник не знав, яка буде робота, однак погодивсь. Не допив навіть до дна, показуючи, яка та горілка йому зранку не мила.
Після сніданку Іван поцікавився:
— У вас уже староста є? — Мовби йому в комендатурі й не сказали нічого.
— Є, а як же без старости! — радо відповів комірник.— Тиждень тому й призначили.
— Та-ак... А хто, якщо не секрет?
— Та Приходько. Тільки не Йван, а Микола.
— Чекай-чекай, Іван — це не той, що з Ганжею нас роз-куркулював?
Комірник ледь не сказав, що той, та вчасно прикусив язика: на кого, на кого, а на брата старости, не хотів тикати пальцем. Тому відповів:
— Та щось не пам'ятаю. Я ж із ними не ходив...
— Ну, гаразд,— звівся з-за столу Іван.— Веди до старости в гості. Олько, а подай-но гвинтівку!
І на той оклик із сусідньої кімнати Ольга винесла карабін, ще й два патронташі до нього.
— Дай чоловікові, хай носить та зна нашу добрість. Комірник вирячив очі на несподіваний дарунок.
— Це мені? — запитав по-дурному.
— Тобі, тобі! Бери, поки не роздумав.
Карабін був новий-новісінький, тільки комірник щось не дуже зрадів подарункові: він аж сахнувся, мов не зброю давали до рук — залізяку розпечену.
— Бери, бери! — підштовхував нетерпляче Іван, і коли комірник, аж застогнавши, незграбно взяв оту зброю — тримав її перед собою, як плащаницю, Іван ляснув його по плечу заохочувально: — Отак воно краще. Будемо разом служити в поліції.
— Та я ж і стріляти не вмію! — зойкнув комірник, розшолопавши нарешті, для чого дав йому оце лихо Іван.
— Навчишся,— голос Івасюти терплячий, поблажливий, мов не чужу людину — рідного брата вмовляв: — Дай лишень сюди.— Взяв карабін, посмикав затвором, перевірив, чи є в магазині набої, почепив комірникові через плече. Ще й патронташі позапихав до кишень: — Ремінь обов'язково дістань
— патронташі тільки на ремені носять. Що ж, пішли, пане поліцаю!
Вивів комірника на вулицю і вже там надів йому шапку на голову, бо той ніс її нерозуміюче в руці. А сонце ж світить, а люди ж дивляться! Ой, пропав! Оце вскочив!
І поки комірник карається гірко і лає себе — дурня останнього, що сам у зашморг поліз, Іван думає про старосту, про скору зустріч з ним.
Учора навмисне минув управу, щоб староста сам прибіг до нього. Чекав його допізна, сьогодні зранку чекав, а староста чи то гордий такий, чи обережний — не прийшов. "Ну що ж,— подумав Іван,— ми це запам'ятаємо!" Ішов серединою вулиці, а не попід тинами — комірник, той більше до тинів тулився: аж присідав, щоб не таким бути помітним. Краєчком ока Івасюта помічав, як ховалися люди, як мелькали у вікнах обличчя, і це тішило його самолюбство. "Ховайтесь, ховайтесь
— нікуди не сховаєтесь!" Повнився відчуттям необмеженої влади над притихлим селом: "Що захочу, те з вами й робитиму!"
— і пістолет, що висів збоку, приємно обтяжував ремінь.
Підійшли до управи. Великий будинок сільрадівський стояв обдертий, наче хто навмисне пообколупував стіни. Якраз перед війною Нешерет збирався зробити ремонт — навіть крейду завезли, та вона так і лежала білою купою. Івасюта скривився: "Хазяї!" Повернув голову до комірника, що неприкаяною тінню волікся за ним:
— Скличеш на завтра жінок Щоб мені за день стояла, як писанка!
І, не чекаючи, що відповість комірник, піднявся на ґанок Старости в управі не застали. Натомість у першій кімнаті, за колишнім секретарським столом, сиділо двоє підлітків: азартно ляпали картами. Зобачивши Івасюту, завмерли, перелякано витріщились, а коли він спитав: "Дижурні?"— поспіхом згребли карти, сховали до кишені.
— Та-ак,— процідив крізь зуби Іван.— Вас що: поставили в дурня грати?
Підлітки, опустивши голови,— мовчали пригнічено.
— Де староста? — спитав.
Хлопці переступили з ноги на ногу, глянули один на одного, наче радячись, відповідати чи ні. Врешті один з них, мабуть, трохи сміливіший, сказав:
— їх іще не було.
— Біжіть і гукніть! — наказав Іван.— І щоб одна нога була там. а друга тут!
Хлопців мовби вітром видуло.
Поки підлітки бігали, Іван роздивлявся приміщення. Воно мало чотири великі кімнати, розділені довгим, як труна, коридором: дві кімнати по один бік, а дві — по другий. З одного боку, праворуч, сидів ще недавно Нешерет та секретар сільради, по ліву ж руку одну кімнату займав фінагент, а другу — дільничний міліціонер.
В кімнаті дільничного пахло мишами й цвіллю. Невелике віконце все в павутинні, павутиння висіло, товсте од пилюки. Під вікном стояв стіл, в одному куту — етажерка, в другому — велика і, певно, важка скриня, окута залізом. Іван хотів її зрушити з місця, але скриня не подавалася, до того ще виявилася замкненою.
— У кого був ключ, не знаєш?
Комірник відповів, що, напевно, в міліціонера.
— Нічого. Одчинимо й так,— відповів на те Йван і поцікавився, чи є в будинку підвал.
Був і підвал. Двері до нього вели знадвору: кілька східців униз, а там ще одні двері — масивні й важкі, з таких товстелезних дубових дощок, що не проб'єш їх, здається, й з гармати. Крім того, ще й оперезано залізним прогоничем з потайним, утопленим глибоко в одвірок, замком.
— А звідси ключ у кого?
— В голови.
Вийшовши з тамбура, Іван присів коло маленького, у підвал вмурованого віконця, спробував заглянути досередини. Віконце було заґратоване, на ґрати теж не пожаліли заліза, а невеликі, в дві долоні, шибки були такі брудні, що годі щось і розгледіти.
— Буцегарня?
— Еге ж, холодна.
— Кого замикали?
— Та так, що й нікого. Більше стояла порожня,— пригадував комірник.— Парубків хіба коли, як уже дуже нашкодять. Та одного разу бабу Наталку. Що Нешеретові дулі сукала.
— Яка це баба Наталка? — намагався пригадати Іван.
— Та ота ж, що за покійним Хлипавкою замужем була! Іван поморщив, поморщив чоло — пригадав. Ще раз глянув
на віконце, повернув до ґанку. Там уже стояли посильні: переминалися з ноги на ногу.
— Ну?
— Сказали, що не можуть прийти. Захворіли.
— Захворів? — перепитав Іван недовірливо — Був здоровий та й захворів?
Підлітки винувато мовчали.
— Ладно, йдіть! — махнув на них рукою Іван: вони чомусь дратували його. Здавалося, були в якійсь змові зі старостою, як і все довкола село: принишкле, зачаєне, що не спускало з нього невидимих очей. Хлопці зрозуміли його команду, що можна йти додому, тож і побігли, зраділі, на вулицю, а Йван не став їх завертати. Він знову піднявся на ґанок, зайшов до сільради: мав подзвонити в район, у комендатуру, доповісти, що прибув на місце і приступив до виконання обов'язків.
"Бандура" наче тільки й ждала, щоб поступилися до неї: диркнула раз, удруге. Поспіхом зірвав трубку, притулив до вуха:
— Начальник поліції села Тарасівки слухає! Незнайомий Іванові чоловічий голос ще раз запитав, хто
біля телефону.
— Та кажу ж: начальник поліції! — гукнув уже Йван, а комірник, який стояв поруч, пораїв:
— Ви, звиняйте, дужче кричіть, бо не почують.
Іван бликнув сердито на комірника, подув у трубку і, червоніючи на виду, закричав щосили:
— Начальник поліції села Тарасівки слухає!
По той бік довго не обзивалося, наче роздумувало, вартий начальник сільської поліції того, щоб із ним розмовляти, чи ні. Невдовзі той же приглушений голос запитав, чи міцно тримає він трубку. 1 коли трохи подивований Іван відповів, що міцно, по той бік дроту чи то чмихнуло, чи то кашлянуло, а потім зовсім уже дзвінко реготнуло й сказало:
— То запхни собі вгадницю!
Але тепер згадав Іван ще про одну "бандуру" — висіла в конторі колгоспу. Матюкнувшись, пожбурив слухавку на важіль, вискочив з управи. Розпалений гнівом, біг до колгоспного двору.
В конторі нікого не застав. Двері одчинені навстіж, трубка все ще тихенько погойдувалася на довгому шнурі. Матюкаючись, повісив її на місце. Та "бандура" враз задзеленькала — нетерпляче й настирливо. Іван смикнувся до слухавки, та нараз передумав:
— Бігом в управу! — скомандував комірниккові.— Упустиш — голову одірву!
І таке було зараз обличчя в Івана, що комірник пробкою вилетів за двері.
Аж тоді Йван зняв трубку, підніс до вуха:
— Слухаю!
Тепер був уже інший голос: щебетливий, жіночий. Допитувався Тарасівки. Вкінець розгублений Івасюта відповів, що Тарасівка слухає.
Жіночий голос поцікавився, хто біля телефону. Потім сказав, що завтра в комендатурі нарада, на яку обов'язково мають прибути староста і начальник поліції.
(Продовження на наступній сторінці)