руку. В правій мала б бути шаблюка — дайте час, дістанемо й шаблю! Він насолоджувався риссю жеребця, пружною грою м'язів тварини. Відчував себе сильним і сміливим, володарем оцього степу і ночі, що напиналась над ними.
Вони мчали і мчали, наввипередки з місяцем, що блищав новим гривеником. І все довкола: і стерні, й стоги, й поодинокі дерева — наче викуте із срібла, а втоптана, укочена дорога одблискувала дзеркалом.
Минали села: за кілометр, за два од шляху. Над селами висіла незвична тиша: ні дівочої пісні, ні парубоцького посвисту, ні собачого гавкоту. Ну, гаразд, ну, хай люди навчилися мовчати, а де ж собаки поділися?
— Постріляли,— коротко Ганжа.
— Не люблять, значить, собак?
— Терпіти не можуть!
— Злодії теж їх не переносять.
Більше вже й не розмовляли: наближалися до Тарасівки.
— В село підемо пішки,— попередив Ганжа.— А коней пустимо на пашу. Хай відпочинуть.
Спішилися в улоговині, за кількасот метрів од крайніх хат. Попутали коней, повиймали вудила. Рушили до села.
Тепер місяць мовби й непотрібний: ішли мов на долоні — якщо в отому садку причаївся поліцай, то давно вже їх назирив.
Біля річки, під вербами, зітхнули вільніше. Ганжа повів Федора вниз, за течією. Не встигли пройти і сто кроків, як наткнулися на місток — благенький, скоріше кладку, а не місток, але це все ж краще, аніж лізти у воду.
Постояли, приглядаючись та прислухаючись. По той бік темніли сади, сараї, хати. Все застигло, заніміло, причаїлося, здавалося, за ними хтось стежить.
— Пішли?
— Пішли.
Виставивши наперед карабін, Ганжа ступив перший. Федір застиг, готовий вогнем прикрити товариша. Йому здавалося, що Ганжа іде надто повільно, а дошки риплять так, що хіба мертвий їх не почує. Та врешті Ганжа перейшов місток, пірнув під верби. Світличний одним махом перескочив місток, налетів на товариша, що чекав на нього в тіні.
— Рушили?
— Рушили.
Місяць висів над головою, світив мовби ще дужче, але тут, попід садами, хоч було де ховатись. Довго плутали городами, перебиралися через рови й тини, врешті Ганжа сказав:
— Тут,— і Федір побачив хату, що стояла, одсвічуючи срібними стінами, темніючи вікнами. Ганжа тихо ж додав: — В оте вікно стукай, за ним — твої. А я пройду до вулиці. В разі чого — стукну.
Скрадаючись під деревами, Ганжа пішов до воріт. Федір же підійшов до вікна. В нього враз застугоніло серце, аж млосно зробилося. Важко й повірити, що отут, за стіною, сплять Олеся і діти, що він їх усіх побачить. Аж запекло в очах. І, щоб хоч трохи заспокоїтись, глибоко вдихнув повітря, а тоді вже постукав у вікно.
Коли на тихий стукіт по той бік шибки появилося жіноче обличчя, не міг би напевно сказати — дружина то чи сестра. Щось заслало зір, вікно було як у тумані, бачив тільки білу пляму на темному тлі. Лише тоді, як по той бік спитали налякано: "Хто?" — упізнав Тетянин голос. Припав до вікна, водячи по холодній шибці обличчям, гаряче зашепотів:
— Таню, одчини. Це я, Федір!
За вікном тихо зойкнуло, одразу ж побігло до дверей. Набувши про будь-яку обережність, Федір метнувся до ґанку і, коли двері одчинилися, ускочив1 у сіни, підхопив на руки гостру.
З Тарасівки вибралися через годину. Федір недовго насиджувався у сестри: довідався, що Олеся з синами так і не добралася до Тетяни. Тетяна, розгублена, плакала, Федір же, чорний, як ніч, метавсь по кімнаті: не міг знайти собі місця. Врешті сказав:
— Піду!
Тетяна кинулася до брата, припала до грудей, утішала:
— Не переживай так, Федю, вони ще прийдуть!
— Може, й прийдуть,— похмуро Федір. Зняв із шиї сестрині руки, з погрозою мовив: — Хай тільки з ними що станеться! Хоч одна волосина з голови...
Коли ж вийшов у двір і побачив Ганжу під ворітьми на чатах, пішов до нього.
— Де живе Івасюта?
— Нащо він тобі?
— Побалакати хочу.
— Не треба. Не час,— відповів тихо Ганжа.
— Жалієш? — закричав майже Федір.— Чи, може, боїшся? Тоді я сам піду!
Кинувся до воріт, та Ганжа заступив йому дорогу:
— Не час, кажу! Нікуди він не втече, а зараз є справи серйозніші.
— Які справи? — запитав підозріло Світличний.
— По дорозі скажу. Попрощайся з сестрою і ходімо. Повернули знову на город. І хоч Федір попрощався з
сестрою, Тетяна ішла за ними як прив'язана. Аж поки Ганжа лагідно взяв її за лікоть, сказав:
і — Вертайте, Олексіївно, до хати. Ми вже й самі дорогу знайдемо.
І Тетяна пішла назад, як слухняна дитина, тільки весь час оглядалася на дві темні постаті, що городом спускалися до річки.
Після братових відвідин Тетяна не спала до ранку. Думала про Федора, гадала про те, що сталося з Олесею, де могла подітися. Не дала братові нічого й у дорогу, не запропонувала навіть поїсти, а він же, мабуть, голодний. Стала мучити совість. Побігла б услід, аби знала куди. До того ж тарасівці уночі боялися й носа з хати виткнути: Іван оголосив комендантську годину. Як тільки кого впіймають по темному, хай тоді нарікає на себе! І село все причаювалось, як тільки починало смеркати.
Заходив і до Тетяни — невдовзі по тому, як появився в селі. Ледь упізнала в широкоплечому, огрядному чоловікові колишнього пасинка. Він ще більше став схожий на діда: хижо вирізьбився ніс, підборіддя одвисло, а губи щільно стискалися.
Буркнув: "Добридень у хату",— сів до столу, по-хазяйському розставивши ноги у блискучих хромових чоботях. Був у добротному темно-синьому галіфе, в хромовій шкірянці, в картузі з того ж чорного хрому, а на широкому командирському ремені важко одвисала жовта кобура. Похмуро водив по кімнаті очима, а Тетяна холола од страху перед оцим, чужим тепер, чоловіком.
— Про батька нічого не чули?
Тетяна відповіла, що не чула. Тоді його вуса зламав злий усміх — недобре бликнув на Івася, що тулився до матері, глузливо кинув:
— Та де ж було чути за кавалерами! — І кивнув на Тетяниного сина: — Ваш байстрюк?
Обпечена лихим словом, Тетяна стримувалася з останніх сил, щоб не розплакатись. Іван же, так і не дочекавшись відповіді, звівся:
— Ну, добре, живіть. Та глядіть мені!
— Що "глядіть" — так і не роз'яснив. Тільки після тих відвідин Тетяна довго не наважувалася показатись на вулиці: усе здавалося, стрінеться з Іваном. Навіть по воду здебільшого посилала сина.
Не могла вже й лежати. Звелася, підійшла до вікна, та одразу й завмерла: там, за селом, у степу, розливалася криваво заграва. Вулицею вже бігли якісь люди, на половині господарів стукнули двері. Тетяна побачила білу постать Васильовича — поспішав до воріт, до неї ж у кімнату вскочила перелякана Данилівна.
— Ой лишенько, хліб горить!
Так удвох до ранку й просиділи. Діждалися Васильовича, який повернувся з току. Сказав, що згоріла тільки молотарка та ще півскирти,— решту ж погасили. Тільки зник безвісти сторож Хто підпалив — невідомо. Розгляділи лише кінські сліди — отже, були на конях.
Тетяна подумала одразу про Федора, в її пам'яті спливли слова, сказані ним на прощання: "До побачення, сестро, ти ще про мене почуєш!" — і одвернулася од Приходька-. боялася, щоб не прочитав її думки.
| Вирядивши господарів, Тетяна заходилася коло сніданку. Мусила щось конче робити, щоб хоч трохи відігнати тривожні думки. Кинулась — немає води, ухопила відро, пішла до колодязя.
Надворі вже зовсім розвиднилось, з усіх бовдурів струмували дими, у дворах вешталися розбуркані нічною пожежею люди. Тетяна вийшла за ворота й одразу ж відчула, як у неї стало відбирати ноги: спираючись на костур, прямо на неї йшов Оксен.
і Він дуже змінився: згорбився, одпустив білу бороду, став [зовсім дідом, але Тетяна його впізнала одразу. Стояла і, холонучи серцем, дивилася, як Оксен підходить до неї.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Перед самісінькою появою окупантів до Тарасівки прибилася військова частина. Появилася серед ночі й одразу ж стала окопуватись. Окопувалася за селом, на узвишші, люто й заповзято вгризаючись у пересохлу на камінь землю, і коли розвиднилося, то вподовж усієї Тарасівки, од колгоспного дворища аж до ставу, чорніла суцільна лінія шанців.
Та командирові військової частини того здалося замало: вже поперед білого дня за річкою стали снувати бійці. Вони щось брали з підвід, щось розносили, так мовби ховаючи поміж високою луговою травою. Дехто з тарасівців, з отих, що побували на імперіалістичній та понюхали пороху, догадався — військові закладали міни, фугаси.
Упоравшись на луках, військові повернули назад, Весь день просиділи в окопах, чекаючи німця, а вночі так же раптово зникли, як і появилися, налякавши на прощання до смерті села взяли та й висадили у повітря єдиний міст через річку, отой, на якому минулого літа провалився трактор. Рвонуло так, що в крайніх од мосту хатах повилітали шибки, а дубові колоди розметало, мов пір'я. Одну з тих колод, перервану навпіл, пожбурило аж до Передерія у двір. Іван Приходько утішав потім господаря:
— Щастя твоє, що не поцілило в хату. А то й бомби не треба було б!
Передерій похмикав, покрутив головою, дивуючись отій силі, а потім узяв та й попиляв колоду на дрова.
(Продовження на наступній сторінці)