— Чом маю не вірити? — не одривав од хомута очей хазяїн.
— Наші, дядьку, далеко?
— А я знаю, хто ваші, хто наші? Мені дали от хомут, я його й лагоджу...
Федір починав розуміти, що нічого од цієї людини не доб'ється. Спробував зайти з іншого боку:
— У вас одежини зайвої не знайдеться? За оцю ось
амуніцію? !
Хазяїн метнув на нього швидкий погляд, у погляді тому Федір встиг прочитати настороженість і недовіру.
— Одежину? Яка там зайва одежина! У мене от жінка зайва, та ніхто не бере...
Жінка його вже прокинулася. Лежачи, поблискувала на зайду гострими очима. Коли зайшла мова про одіж, пораїла:
— До Канюки йдіть. Той уже ціле військо роздяг.
— Хто такий Канюка? — запитав швидко Федір, а господар з досади аж крякнув. Блимнув сердито на жінку, неохоче сказав:
— Та є тут такий...
— Далеко живе?
— Та через двір.
— Німців у вас немає?
— Немає поки що.
— А поліцаїв?
— Поліцаї є.
— По вулицях ходять?
— Як захочуть, то ходять, а не захочуть, то й сплять. Попрощавшись, Світличний пішов до Канюки.
Канюка й справді жив через двір: давно вже Світличному не доводилося бачити такої фортеці. Височезний, в три метри паркан одгороджував подвір'я од вулиці, а зверху був нап'ятий колючий дріт. Федір підійшов до воріт, притулився до врізаної у них хвіртки вухом, прислухався: там наче щось вешталось. Обережно постукав у хвіртку:
— Хазяїне!
По той бік завмерло, довго не озивалося. Федорові вже стало здаватися, що там нікого немає, як раптом упіймав вухом якесь шамотіння: хтось таки стояв, прислухаючись, по той бік хвіртки, Федорові здалося, що сама хвіртка прислухається і придивляється, підозріло та пильно. Він не витримав і знову постукав.
— Хто? — за якийсь час озвалась притишено хвіртка.
— Переодягнутися треба, хазяїне!
Хвіртка трохи подумала, врешті клацнула засувом, почала одчинятися. Одчинилась не навстіж, а так, щоб можна було тільки носа вистромити, в тій щілині забіліло, блиснуло око. Око довго й уважно придивлялося до Федора, врешті той же притишений голос спитав:
— Ти хто такий будеш?
Щось підказало Федорові, що цьому правди казати не треба.
І тоді він згадав слово, яке почув лише недавно, але яке все частіше лунало на всіх стежках, що вели до лінії фронту:
— Я, дядьку, оточенець.
Це був, напевно, той єдиний пароль, по якому впускали у двір хвіртка одчинилася трохи ширше.
— Заходь.
Світличний ступив уперед і одразу ж наткнувся грудьми на ланцюг. По той бік захихотіло:
— А ти нахилися. Голова не одвалиться. Подумки лаючи хазяїна, Федір проліз попід цепом. Канюка стояв у військовій пілотці, в шинелі наопаш. Був
приземистий, але дуже широкий в плечах, майже квадратний: природа, мабуть, не обділила його силою. До того ж тримав у руці важкенний кілок і весь час тримався од Федора на такій відстані, щоб у разі чого можна було скористатися саморобною зброєю.
— Так тобі що? — запитав іще раз Світличного: по тону Федір зрозумів, що Канюка все ще придивляється до нього.
— Перевдягтися. У цивільне.
— А хто тебе до мене направив?
— Сам натрапив.
— А в мене що, магазин, щоб пре вдягати? Ідуть та й ідуть, а де тії одежини настачиш?
— Нема? Так і скажи...— розсердився Федір.
— Мо', і є, та не для всіх! — одрізав Канюка.— Отаких гарячих перевдяга уже німець! — Він все ще приглядався до Федора, вірніше, не так до Федора, як до мундира на ньому. Врешті сказав: — Пішли, мо', що й найдемо...
Повів Світличного до комори. Комора стояла у глибині двору, віддалік од вулиці, і поки Федір ішов за господарем, йому все здавалося, що у дворі чогось бракує. "Собаки! — здогадався нарешті.— Такої, щоб м'ясо од кістки одривала". Не витримав, запитав:
— А собака де?
— Утопив,— відповів незворушно Канюка.
— Навіщо?
— Щоб отаких, як ти, не полохав. От я його під воду й пустив, щоб розумнішим був.
Підійшли до комори. Канюка повозився з замком, перший зайшов досередини, сказав Федорові, що ступив за ним слідом: і
і — Постій на місці, я каганець засвічу, і В коморі пахло мишами, цвіллю. Іще чимось пахло, пахло найдужче, важко і їдко, Федорові' був уже знайомий цей запах, тільки він не міг ніяк пригадати, врешті його мов освітило: [гак завжди пахне в казармі, коли бійці, повернувшись з тяжкого походу, розвішують повсюди мокре, просякнуте потом і сіллю обмундирування. Той важкий дух намертво стояв у коморі, і повітря од нього аж гусло.
і Канюка тим часом засвітив каганець. У тьмяно-червоному світлі Світличний побачив шинелі, що висіли на вбитих у стіну гвіздках, солдатські штани, гімнастерки. Канюка підступив до Федора, помацав полу кітеля:
, — Танкіст, чи що? Мов такої одежини й не бачив.
— Парашутист,— знайшовся одразу Світличний. І вже нетерпляче: — Довго ти будеш мене обмацувати? Давай свої лахи!
— Бач, гарячий який! А чого одіж мокра?
— Купався!
Канюка врешті одступився од Федора.
— Штани я тобі дам. І піджак Чоботи будеш міняти?
— Буду.
Канюка присів перед Федором, став мацати передки і халяви. Світличний тим часом примірявся до нього: набити морду чи ні? Відчував, що зараз його не подужає: добу ж не їв.
Оглянувши чоботи, Канюка пішов у глиб комори. Довго там шарудів, урешті вигулькнув з лахміттям у руках:
— Оце тобі піджак і штани. Осьо й черевики...
— Гіршого дрантя не міг дістати?
— Скажи й за це спасибі!
Федорові діватися нікуди. Вирвав сердито штани (латка на латці), подертий піджак, став скидати мундир. Втішався думкою, що Канюка рано чи пізно, а попадеться з оцим мундиром, і тоді його спитають, де дістав.
— Ну, дядьку, бувай! Не знаю тільки, якими ти очима дивитимешся, як наші повернуться!
— А в тебе не позичатиму!
— Спитають тоді тебе за солдатські шинелі!
— Йди вже, йди! Робиш йому добро, а воно ще й гавкає! Провів Федора аж до хвіртки. Пропустив попід ланцюгом —
і одразу ж на засув.
Федір тільки сплюнув. Сплюнув і подався на схід. Там за багато кілометрів лежала Полтавщина, там було село, що в ньому жила Тетяна і де він сподівався застати Олесю з синами.
Що робитиме далі, поки не знав. Знав лише одне: більше дурнем не буде і поліції-німцям отак з доброго дива до рук не дасться.
Йшов більше тижня і нарешті добрався до яру, до глибочезного отого яру, з якого колись викурював банду Гайдука. Впізнав і невеликий гайок, звідки бив по його бійцях кулемет, і Марусину могилу на обрії, од якої розпочали кавалерійську атаку. Ось тут його загін не витримав — повернув назад, он там він завертав бійців у атаку, а там, поміж деревами, була січа: ота страшна кавалерійська січа, коли чутно лише хрускіт кісток та передсмертний заячий крик тих, що гинуть під шаблями. А ось де він лежав, поранений у ногу, а бійці по одному підводили до нього бандитів.
Схвильований, Федір ходив поміж деревами, розшукуючи сліди давнього бою, а розворушені спогади породжували все нові й нові картини. Виразно побачив Ганжу голову Тарасівської сільради, і Гінзбурга, секретаря повіткому. Де зараз вони, куди їх закинула доля, живі-здорові чи, може, вже й тліють у могилах? Болісно відчув незворотний плин часу що було, того вже не вернеш, і довго стояв, засмучений, на місці колишнього бою.
Стояв саме сонячний день — один з тих, які рідко дарує осінь. Після холодної ночі було свіжо, чисто. Над золотистими стернями, над обпаленими деревами пропливало в задумі сріблясте павутиння. Ні війне, ні дихне. Павутиння пливе й пливе, мов наслане з іншого світу, непідвладне законам тяжіння. Федір вирішив отут і пообідати, тим більше що йшов давно і підбив уже ноги. Пригадав, що на дні цього велетенського яру була криниця, відчув навіть смак її води, її прохолодну прозорість і вже не міг перебороти спокуси: став спускатися донизу.
Спуск той тривав дуже довго, за ці роки яр мов ще більше поглибшав,— Федір то пробирався крізь густі вовчі зарості, то зривався із кручі, а дна все не було й не було. Яр западав кудись у безодню, і чим нижче, тим дикіше, понуріше ставало у ньому. Нарешті стрімкий спуск скінчився, Світличний пішов звивистим дном, що спершу було дуже вузьке, так що він руками міг доторкнутись водночас до протилежних стінок, а далі ширшало й ширшало, все густіше покривалось травою, аж поки за вигином зазеленіло розлоге плесо. Коли Федір ступив на нього, здалося, він марить: на густій мураві паслися коні.
Коней було двоє, і обоє наче вийшли з казки. Один гнідий, з густою блискучою гривою, другий сірий, у яблуках, грива ж біла, як льон, чиста уходжена шкура аж лисніла на сонці, довгі хвости акуратно заплетені. Федір стояв приголомшений, його
; циганське серце було упокорене, зачароване з першого ж
! погляду. Це були істоти горді й красиві, свідомі своєї великої цінності. Досить було подивитися, як вони паслися, як нахиляли голови, по-лебединому вигинаючи шиї, як переступали ногами, і щоб зрозуміти їх високу породу.
Звідки вони узялися? Як уціліли в оцій веремії? Як тут
І опинилися?
(Продовження на наступній сторінці)