Капітан глянув на Федора вже трохи здивовано, потім показав рукою в бік мосту: не туди, де чорніла звивиста лінія шанців, а метрів за двісті позаду, на кущі, розсипані зеленими купками по узвишші, і лише тепер помітив Світличний там якийсь рух, легеньке погойдування окремих гіллячок; мовби хтось пробирався отими кущами, визираючи з них обережно. Помітив і не міг втриматися од захопленого вигуку:
— Ну, молодець, капітан! Хай тепер лиш поткнуться — юшкою вмиються!
Капітан, однак, не розділив Федорового захоплення: належав,— певно, до тієї породи людей, що каже "гоп", коли перескочить.— Він знову нагадав Світличному:
— То ви все-таки окопайтеся.
"Ну й чорт! — проводжав поглядом підібрану постать капітана.— Кремінь — не людина!"
Довідавшись про гармати, повеселішали навіть найбоязливіші.
Після того як взвод Світличного сховався в землю, як тим, що не мали справи з гвинтівкою, було роз'яснено, що патрон досилається у патронник кулею наперед, що приклад треба притискувати до плеча, а не до зубів, і, цілячись, треба заплющувати око одне, а не обоє, Федір дозволив своїм бійцям одійти кроків на сто, до узлісся, під дерева у тінь. Тут спека не так відчувалася. М'яка прохолодна трава щедро вистилала землю, і Федір, прилігши, відчув, як натомився і як би добре було оце заплющити очі й заснути. Та як 'його не морила дрімота, він переборов її і навіть звівся, щоб [часом не заснути: був тепер командиром, відповідав за людей, які дрімали довкола.
На заході все гриміло й гриміло, і Федір ще раз подумав, що бої точаться на кордоні, отож чого вони отут ждуть. Тим більше, попереду не було жодного руху — степовий простір паче вимер, у маревному тремтінні застигли хліба і дерева, а спорожніла шосейка виблискувала бруком, мовби полита водою, текла до обрію, і там, де зникала, клубочився дим, розповзався чорнильною плямою по блакитному небу: в місті, що його залишив Федір, і досі гуляли пожежі.
Світличний думав, що робитиме, коли повернеться в місто. Він, звісно, й хвилини не залишиться в пожежній команді, а ніде у військкомат і запишеться в армію. Кому ж, як не йому, червоному командирові ще з громадянської, і воювати! Попроситься у кінноту, на ескадрон, і ще покаже, на що здатен старий рубака. Федір знову подумав про капітана, який примусив його окопатися, і роздратовано фиркнув: "Окопатися! А ти її нюхав, ту смерть, що отак у землю залазиш?" Ні, вимахувати лопатою не в його натурі, він не кріт, щоб лазити попід землею. Хай уже цариця полів — їй же по штату належить, його ж діло святе: вірний кінь, гостра шаблюка і грізне кавалерійське: "Дайош!"
Згадав про свою шаблюку: лишив її в кімнаті над ліжком. Заскочить якийсь миршавий німчик (чомусь уявляв їх лише миршавими) та й прихопить. Федір аж закректав од досади і подивився знову в бік міста, на асфальт, і одразу ж помітив на ньому якийсь рух: з-за обрію, з отієї рудої чорнильної плями виповзала якась мовби ниточка. Підводи? Машини? — важко було розібрати. Тим більше не можна було розгледіти,— наші то рухаються чи, може, й ворог.
Світличний вибрав поглядом наймолодшого бійця, наказав збігати до капітана та доповісти, що на шляху помічено рух.
Поки молодик бігав, усі прокинулися, звелися на ноги. Стояли й тривожно вдивлялися в рухливу нитку, що виповзала, розмотуючись з невидимого клубка.
Повернувся захеканий посланець:
— Капітан передає, що то німці! Треба готуватись до бою! 1 не стріляти, поки гармати не почнуть...
На людей, на узлісся, на поле одразу ж упала невидима тінь. Холодком війнула кожному в обличчя, неприємно пробігла по спинах.
— Шикуйся! — скомандував Федір, і досить-таки розмаїта команда його, чіпляючись довгими гвинтівками за землю, почала невміло шикуватися в стрій. Світличний став перед строєм, помахав порожнім наганом (всі набої вистріляв у містечку): — Слухайте, хлопці, сюди! Щоб лежали й не дихали, поки скомандую! А тепер — по місцях.
Світличний вирив окопчик за десяток кроків позаду, на горбку, щоб було видно взвод. Поклав на бруствер важку трилінійку (з точнісінько такою починав воювати в громадянську), висипав поруч патрони, примостив дві гранати. Покрутив-повертів наган у руці: і викидати жалко, і користі мало,— поклав поряд з гранатами. Дістав із-за вуха цигарку, стромив, не запалюючи, до рота. Звузивши очі, вдивлявся в дорогу, ген аж туди, де вже не ниточка — стрічка невблаганно посувалася на них. Неозброєним оком он видно і низькі, мовби приплеснуті машини з гарматами. "Танки! Скільки ж то їх?.." Нарахував більше десятка. "Добре ж, що хоч гармати є в капітана!" Позаду, за танками, вантажні машини. Наповнені солдатами. "Щось на десант і не схоже. Невже прорвалися регулярні частини?" Світличний перевів погляд на своє військо, що порозтікалося по окопах, і таке воно йому здалося жалюгідне та немічне супроти отих танків і машин, що він аж скривився. Повернувся, оглянувсь назад: там, розтинаючи навпіл поля, теж простягся асфальт, безлюдний, мов вимерлий. "Де ж вони в біса, наші регулярні частини? Поки начухаються, од нас тільки мокре місце лишиться". Світличний зло сплюнув, вийняв з рота цигарку, понюхав, застромив знову за вухо: після бою закуримо. Спер гвинтівку на бруствер, потягнув затвор, досилаючи набій у патронник. І вже у проріз прицілу, поверх гостренької мушки, став видивлятися ворога.
Здавалося, відтоді, як помітив рух на дорозі, минуло не менше години, а колона наче приклеїлась до асфальту. Та ось тонке комарине дзижчання переросло в басовитий гул, і танки мов зірвалися з місця — навально помчали вперед. Федір подивився в бік мосту, там уже нікого не було видно — всі поховалися в окопи. Не помічалося руху і в кущах, де замаскувалися наші гармати. Майже фізично відчув, як, завмерши, напружився кожен гармаш. Він теж нетерпляче чекав першого пострілу, вгадуючи, коли пролунає: чи тоді, як передній танк доїде до он того горбочка чи отого он видолинка. Здавалося, від того, вгадає він чи ні, залежатиме успіх майбутнього бою. Але танки перемахнули через горбочок, минули і видолинок, а пострілів усе не було. "Ну, відкривайте ж вогонь! Паліть!"
Світличний намітив одинокого явора, що стояв зовсім близько од мосту.— далі пропускати танки не можна було.
Танк наближався до того дерева все швидше й швидше — незугарна квадратна коробка з товстою короткою гарматою попереду, з чорним хрестом на борту. Миготіли блискучі відполіровані траки гусениць, а дерево мов саме набігало на нього. Федір аж звівся на ліктях, аж дух зачаїв, чекаючи неминучого пострілу. Він не бачив уже решти колони, а бачив лише передній танк. Танк і дерево — вони швидко зближалися.
І тільки вони зблизились — ударила гармата.
Постріл ляснув по напружених нервах, мов батогом. одразу ж недалеко од головного танка, обіч дороги, зметнувся чорний фонтан, і тугий гуркіт вибуху докотився до окопів. Танк мов ще швидше рвонув уперед, його наче підхльоснув одинокий той постріл; фонтан похитавшись, став осідати, та на зміну йому на дорозі ближче, далі, поміж танками і машинами затанцювали чорні фонтани,— гарматні розрізнені постріли злилися одразу ж докупи. А танки мчали неушкоджені — Федір уже й кулак об землю побив, матюкаючи гармашів.
Та ось на передньому танкові, на боковій частині, гостро спалахнула зірочка, танк шарпонувся убік, осів, огорнувся димом. З диму вискочило кілька постатей у чорному, побігли назад, пригинаючись. Один одразу впав — лише тепер розрізнив Федір у гарматному ревиську тріскотняву гвинтівок, довгі черги єдиного станкача. Понад окопчиками пронісся радісний гомін: 'Підбили! Підбили!" — збуджені люди висувалися з окопів, щоб краще роздивитися, як горить танк, тим більше що в цей бік ніхто й не стріляв: бій клекотів унизу, біля містка.
Однак довго оте безкарне споглядання тривати не могло: гітлерівці, втративши зопалу кілька танків і добрий десяток машин, перестали врешті атакувати місток і вирішили прорвати оборону з флангів.
У роки громадянської Світличному не раз доводилося потрапляти під артилерійський обстріл. То було найнеприємніше, коли лежиш безсилий, лежиш і чекаєш чергового вибуху, ї нічого не можеш удіяти, хіба що міцніше притиснутись до землі. У роки громадянської не раз доводилося лежати Федорові під ворожими снарядами, але всі оті обстріли були ніщо порівняно з оцим.
Обстріл тривав, може, кілька хвилин, може, й годину: час утратив нормальний свій вимір, години-хвилини тут нічого не важили. Федір отямився лише тоді, як враз усе стихло й раптова тиша стала не менш нестерпною й болісною, ніж ревище вибухів. Федір звів важку голову, і по його запалених, засипаних пилом очах різонуло чисте денне світло. Він аж зажмурився, а коли розплющив очі — одразу ж побачив фашистів.
Вони бігли ріденьким ланцюжком, спускаючись з протилежного боку до річечки, а позаду розверталися вантажні машини, і з них теж вистрибували солдати. Тих машин було стільки, що Федір аж оглянувся на ліс, щоб пересвідчитись, чи він ще не щез. І бійці його взводу, котрі чудом уціліли під час обстрілу, теж, мабуть, стали оглядатися на ліс, бо ось одна скоцюрблена постать вистрибнула з окопу, друга, третя.
— Стій! — закричав страшно Федір і метнувся навперейми, але так і не добіг німці мовби тільки й чекали, щоб хтось виткнувся з окопів — сипонули кулями з автоматів.
(Продовження на наступній сторінці)