— Паночку! Паночку!..
— Що, бабуню? — обернувся Світличний.
— Дійдете до першої хати — поміняйте мешти, бо німець злапає.
Мешти? А, взуття! — здогадався Світличний. Ну, це він навряд чи робитиме! Щоб отакі чоботи на якісь мешти міняти!
Знав би, до чого його призведуть хромові чоботи, послухався б старої.
За старим уже кордоном зіткнувся Федір із циганом. Власне, це був ще й не циган, а циганчук, років дванадцяти, однак поводився як справжнісінький циган: незалежно й гордо, рівня-рівнею Світличному. Причиною такої солідності був чи не майстерно сплетений батіг з коротким різьбленим .пужалном, а може, й смушева шапка, хоч і завелика для її власника, зате нова-новісінька, мов щойно обдерли ягня та нап'яли йому на голову. Циганчук і не думав поступитися з дороги Федорові, коли той підійшов до нього впритул.
— Мито збираєш?
Підліток бликнув на зарослого щетиною дядька, перевів погляд на чоботи, і очі його загорілися.
— Давай, братику, мінятися!
— Давай,— охоче погодився Федір.— Тільки на що ж ти хочеш мінятися?
— Твої на мої! — швидко відповів циганчук і виставив наперед праву ногу в подраній калоші.
— Е, ні, так діло не піде! — не погодився Світличний.— От на шапку давай. І батіг на додачу!
— Багато ти, братку, хочеш. Давай на шапку.
— Ні, ще й батіг на додачу! — стояв на своєму Федір.
— Та ти подивись, яка шапка, — циганчук зірвав її з голови, ще й вивернув,— А спідка!
— Гляди, не витруси вошу! — застеріг його Федір. З удаваним жалем додав: — Ні, братку, як ти не хочеш, а доведеться оддати й батіг.
— Пішли! — вхопив тоді за руку Світличного циганчук.
— Куди?
— До тата пішли! Це татів батіг.
І потягнув Світличного вбік од дороги. До невеликого гаю, де понад деревами звивався сизуватий димок.
Пішли то й пішли. Тим більше ще й не снідав. Може, поїсти дадуть.
В гаю стояв віз: ота споконвічна циганська домівка, яка мандрує разом з господарями, мов черепашка з равликом. Величезний просторий возище, куди можна було б півсвіту убгати, та ще й місце залишилося б. З окутими залізом колесами, з високою будкою: од холоду й спеки, од снігу й дощу. Недалеко від тієї споруди паслися стриножені коні: коні добрячі, на них аж шкура вилискувала, певне, хазяїн любив їх, жалів. Трохи далі од воза горіло багаття: там на тринозі висів великий чорний казан, у ньому щось парувало, булькало. Федір потягнув жадібно носом — смачне. Біля багаття — стара циганка з .люлькою в зубах. Обличчя її — не світліше од казана. Циганка навіть голови не повернула, коли Федір підійшов та привітався, зате озвався до нього циган, який лінькувато лежав на попоні у холодочку:
— Здоров, братку!
Циган був сивий, аж білий, тільки довгі вуса і густа борода зберегли від колишньої чорноти якусь ніби попелястість. Він теж тримав люльку в зубах, і Світличний механічно стромив руку до кишені за тютюном. Змайстрував цигарку, підсів до старого, потягнувся до люльки — прикурити, і лише тоді, як закурив, циган спитав, якось мовби знехотя:
— А що тобі, братку, треба?
— А от...— махнув Федір на малого рукою.— Мінятися хоче.
— То він хоче мінятися! — устряв циганчук.
— Чим, братку, мінятися?
— Чобітьми,— знову озвавсь циганчук.— На шапку й батіг. Циган подивився уважно на Федорові чоботи, докірливо похитав головою:
— Нащо, братку, смієшся з малого?
Федорові стало незручно. А циган, все ще похитуючи головою, продовжував:
— Малого й слабкого гріх, братку, кривдити. І насміхатися
гріх.
— Та я ж пожартував,— виправдовувався Світличний.— До слова тільки прийшлося.— І щоб зам'яти неприємну розмову, запитав: — А ти що, в Бога віруєш?
— Це в якого, братку, Бога? Якщо в того, що люди малюють, то ні. А в оцього вірую.— І повів рукою довкола, показуючи на дерева, землю і небо.— Оце, братку, мій Бог!
— Хороший у тебе Бог,— мовив задумано Федір.
— Хороший, братку, хороший,— погодився циган.— Циганові іншого Бога й не треба. А ти звідки, братку, йдеш?
— Звідти,— махнув на захід рукою Світличний. І в свою чергу поцікавився: — Німців стрічав?
— Вчора бачив, сьогодні — ні,— байдуже відповів циган: війна, видно, його мало обходила.— А ти хто, братку, будеш?
Федір пригадав далеке дитинство, і наче зблиснуло: просторий над річкою берег, циганський табір і він, малий, танцює разом із циганчатами, простягає до дядьків долоню: "Красивий, багатий, позолоти ручку!.."
— Я теж, братку, циган!
— Циган?
Люлька так і зависла в старого у роті, він з недовір'ям дивився на Федора, а той уже натхнено брехав:
— Не віриш? Я сам тому, братку, не вірю. Та що ж поробиш, коли так воно і є,— і сумно покивав головою.
— Так чого ж ти, братку, такий?
— Отакий, як бачиш. Одстав малим ще од табору, загубився в дорозі, добрі люди й підібрали.
— Ай-ай! — хитав співчутливо головою старий. А потім, висмикнувши погаслу люльку з рота, закричав щось но-своєму до старої циганки, і та вперше одірвалася од свого варива. Підійшла, сива, розпатлана, схожа на відьму, подивилася пильно на Федора, буркнула щось під ніс і знову повернулася до вогнища.
— Жінка твоя?
— Жінка, братку, жінка.— Люлька знову диміла в циганових зубах.— А то мій син. А там он дочка,— кивнув на халабуду і знову щось вигукнув. В халабуді одхилилася картата завіса, і на землю зіскочила дівчина: Федір аж рота роззявив, коли її побачив. На ній червона довга спідниця, а вище біліла сорочка, оголяючи смугляві руки та плечі. На плечі, на гнучку спину лилася розпущена чорна коса. Дівчина, мабуть, уже знала, що в них — чужий, можливо, й роздивилася Федора в якусь шпарку, бо ні здивувалася йому, ні злякалась: весело й трохи мовби з викликом глянула чорними, як сливи, очима. У Федора так і тьохнуло в серці, він аж підібрався увесь, дівчина ж, ухопивши з воза рушник, майнула поміж дерева — умиватися.
— Так оце твоя дочка? — спитав зачудовано Федір, і циган підтвердив, що так, ото вона, дочка його — Зара.
— Ще незаміжня?
— Була, братку, заміжня, та чоловік два місяці тому помер. Упав із кручі і вбився. А циган був, ой, циган!...— зажурився старий.
Федір однак не пройнявся його тугою: перед очима все ще стояла молода красуня. Торкнувсь обличчя — колючий, зарослий, спитав:
— У тебе немає часом чимось оце пошкребти?
— Є, братку. Од зятя лишилася.
Бритва була тупа, ніби колун. Покійник або не користувався нею, або в нього була шкіра як у вола. Федір мало не весь свій ремінь зітер, поки довів її до якогось пуття. Шкріб свою сталеву щетину, аж шкіра тріщала, і коли врешті поголився — тільки вуса лишив, швиденько майнув умиватися: мав надію застати красуню біля ручая.
Але вони розминулися. Од Зари лишилася тільки прим'ята, забризкана водою трава та при самій воді, на гладенькому пісочкові, виднівся слід маленької ніжки. Федір присів, накрив його долонею. "Ай, пусти!" — вчулося дзвінке, дівоче. "Ба, не пущу!" — І зовсім повеселілий, став умиватися. Хлюпав на обличчя холодну прозору воду, а тоді не витримав: скинув сорочку, майку та й обмився до пояса.
Посвіжілий,, помолоділий, повертався назад.
Там уже збиралися снідати. На квітчастій ряднині парувала кулешею величезна полив'яна миска, лежав купкою порізаний хліб, дерев'яні ложки. Сім'я сиділа довкола, проте ложок ніхто не брав:
— Сідай, братку, їсти!
— Дякую.
Федір не став чекати, поки запросять удруге — сів, по-циганському підібгавши ноги. По ліву руку од нього сидів старий, по праву — циганчук, за ним — циганка, вона все ще тримала люльку в зубах, наче збиралася з люлькою їсти. Навпроти примостилася Зара. Уже встигла надіти зелену, в квітах, кофту, заплести косу. Червона, як жар, спідниця дзвоником лягла довкола, циганка була схожа зараз на квітку, дику й незайману. У Федора тьохнуло серце, тьохнуло й защеміло, як щеміло завжди, коли стрічав красиву дівчину.
— А ти, братку, одружений?
Федір мало не захлинувся кулешем. Зара зиркнула на нього зацікавлено — чи, може, тільки так здавалося Світличному. Одкашлявшись, Федір відповів, що — ні, неодружений. Старий співчутливо похитав головою: в отаких літах і неодружений! Зара ж іще раз поглянула на Федора, тепер мовби пильніше й прихильніше. Світличний, зовсім уже повеселішавши, додав, що так уже склалося: на чужій не хотів женитись, а поміж своїх, циганів, досі не знайшов такої,' щоб припала до серця. Усі, здається, й повірили. Старий навіть промовив: "Ай, нехороше, братку, без жінки!" Лише стара відьма знову щось бурмотіла під ніс — сердито й неприязно.
(Продовження на наступній сторінці)