Дійшовши перший раз до такого ручая, Світличний одразу ж схилився до води. Побачив чуже схудле обличчя, геть заросле щетиною, розкуйовджену кучму чуприни. Напившись, Федір довго вмивався, намочив навіть голову, причесав п'ятірнею волосся. Від того, що випив води, ще дужче захотілося ЇСТИ: ось уже другу добу не мав макової зернини в роті. Учора хотів розжитися їжею, та на хуторі, до якого вибрався з лісу, стояла німецька машина і юрмилося повно німців. Він давно вже повитрушував кишені в надії знайти хоч дрібку тютюну і, коли лягав спати, марив цигаркою.
Тож першою думкою, коли Федір вийшов на велику галявину і побачив людське житло, була думка про куриво.
Хата стояла не посеред галявини, а ближче до дерев, мов ховалася од людського ока, така нужденна, така ветха й запущена, що важко було повірити, щоб у ній хтось жив. Та Світличний на всяк випадок трохи постояв, хоронячись за кущем ліщини,— чи хто не появиться. Ніхто, однак, не виходив, почорнілі двері, здавалося, не відчинялися бозна-відколи. Федір вийшов на галявину.
Перш ніж одчинити двері, спробував заглянути досередини, але єдине віконце було завішане фіранкою, і тоді Федір ступив на такий же ветхий, як і сама хата, ґанок, пхнув од себе двері.
Зайшов у сіни, потупотів, щоб попередити, якщо є хто живий, і одчинив двері в кімнату. Одчинив і застиг на порозі: хата дихала такою чистотою, що Федір аж подивився на свої запилені, давно не чищені чоботи.
— Чи є хто живий? — запитав од порога.
За високою піччю, що займала майже півхати, зашамотіло, колихнулася полотняна завіса, і на Федорів голос повагом вийшов величезний чорний котище. "Тьху, щоб ти сказився!" — аж здригнувся Світличний. Кіт же, поставивши хвоста трубою, вийшов на середину, сів, засвітив на гостя зеленими очима.
"Кіт є, де ж відьма?" — подумав Федір, і тільки подумав, як котяра повернув голову до завіски; Там знову щось зашамотіло, зачовгало, і до хати викотилося щось таке згорблене й скорчене, таке висушене та до землі пригнуте, що його важко було назвати й людиною. Вбране в довгу синю спідницю і в темну кофту, пов'язане темною хусткою.
— Добридень, бабуню! — звернувся Світличний.
— Добрий день, паночку добрий! — проспівала несподівано дзвінким голосом стара.
Світличному мимоволі згадався лісовий струмок з чистою джерельною водою. Та ще більше вразило, коли жінка звела до нього обличчя: міг би заприсягтися, що ні в кого досі не бачив таких ясних та чистих очей. "От тобі й відьма!"
— Ви самі вдома? — запитав у надії, що отам, за ширмою, є хтось молодший.
— Їдна, паночку, їдна.
— І вам не страшно одній?
— Мені вже, паночку, ніц не страшно.
— А як хто візьме та й задушить?
— Задушить, то й на здоров'ячко.
Однак очі, ясні та жваві, говорили про інше.
— Та-а-ак,— збентежено підніс руку до вуса Світличний: усього чекав, тільки не зустрічі з отакою лісовою печерицею. Та що б там не було, а курити хотілося все дужче. Потягнув носом повітря, але тютюном і не пахло. І, посмутнілий, Світличний ще раз запитав: — То, ви, бабуню, отак одні й живете?
— Чом їдна — з сином жию,— охоче відізвалась стара.
— А де ж ваш син? — враз пожвавішав Федір.
— Пішов ще вчора й до міста.
— А скажіть, бабуню,— уже зовсім улесливо звернувся Федір,— він у вас не курящий?
— То паночок хоче курити? — одразу здогадалася стара.
— Душа, бабуню, горить!
— То я паночкові дам, мені того зілля не шкода. Тільки попрошу паночка вийти із хати та смалити надворі.
Пішли в сіни, за нею, мов прив'язаний, кіт, а за котом — Федір, ковтаючи слину...
— Х-х-ху, оце накурився! — сказав згодом Світличний, досмаливши п'яту цигарку.— Оце спасибі, бабуню,— повік не забуду!
Стара, яка стояла осторонь,— остерігалася вдихнути того диму ядушного, всміхнулася, запитала лукаво:
— Мо', паночок чогось і поїли б?
— Та не відмовився б! — уже зовсім весело Федір.
— То прошу паночка до хати...
— Х-х-ху! — ще раз сказав Федір, одкладаючи ложку.— Ну, спасибі: наївсь-напивсь — царем зробивсь!
Сидів за столом — не хотілося й рухатись. Уже й очі стали злипатися, і голова хилитись донизу: ех, лягти б оце десь у холодочку! Але треба рушати в дорогу.
— Дякую, бабуню, за все. Може, доведеться коли ще зустрітись, то не забуду — оддячу.
— Е-е-е, нема за що, паночку! — одмахнулась стара.— Аби тільки паночкові на здоров'я,— Помітила, мабуть, що гість клює носом (від таких очей хіба що сховається), спитала: — То, мо', паночок і перепочили б?
"А й справді! — одразу ж погодився подумки Федір.— А чому б і не спочити? Хто мене в шию жене? Передрімаю годинку та й рушу".
— Я, бабуню, не проти, аби у вас сіно було...
— Сіно? А на горищі. Най паночок візьме отсю ковдру та й виспиться солодко.
Дала ряднину, подушку в голови, ще й притримувала драбину, коли Світличний. збиравсь на горище.
Тут було не менш чисто, як у хаті. З кроков звисали пучки трав, засушених квітів, в'язки грибів, якісь торбинки, було тут чисто підметено, сіно акуратно складене. Свіже, духмяне, воно так і вдарило Федорові в голову, зашелестіло м'яко під боком, Федір вмощувався, вмощувався, а тоді взяв і роззувся, скинув к бісу галіфе і сорочку і в самій білизні розпластався на ковдрі.
Проснувся од голосів: один басовитий, аж глухуватий, а другий дзвінкий і ясний.
— Що за їден? — допитувався бас.
— Я знаю? Людина.
— Ви хоча б запитали.
— Пощо маю питати? Бачу: голодний, то їсти дала. Стукнули двері, голоси зникли в хаті. Як не прислухався
Федір, нічого не міг розібрати. Поспіхом одягся, взувся, обережно підійшов до ляди. З-за дверей все ще лунали голоси. Намагаючись не рипнути, Світличний зліз по драбині, завмер у сінях. Голоси вже затихли, чулося лише чи то легеньке постукування, чи то шамотіння. Федір уже був подумав, чи не краще забратися, щоб не вскочити у якусь халепу, та одразу ж і передумав: "Та що я, з одним не справлюся в разі чого?" Рішуче насупився, одчинив хатні двері.
Стара стояла коло печі, кіт1 сидів біля неї, за столом пспоквапно жував літній чоловік. Коло високого ліжка чорніла мисливська рушниця. Федора так; і смикнуло вхопити її, але вчасно схаменувся. Тим більше чоловік за столом навіть не глянув у його бік, а продовжував Задумано жувати.
— От і паночок! — озвалася привітно стара, і. тоді лишень чоловік подивився на Світличного. В нього були такі ж чисті, як і в матері, очі, але в них не світилася приязнь — мерехтіла настороженість. Той насторожений вираз ще більше підкреслювали розколошкані брови, розкуйовджена кучма на голові й густа борода: наче навмисне він загнав свої очі у ті хащі волосяні, щоб їх не так видно було.
— Лісник? — запитав, вітаючись, Федір. Той лише кивнув головою.
— Давно лісникуємо?
— Ой, паночку, давно! — озвалася за сина стара.— Ще як па тамтій війні його тата герман убив.
Федір помовчав, надумуючись, що б його ще запитати. Урешті обережно перейшов до того, що найбільше муляло:
— В місті були?
— У місті, паночку, в місті! — відказала знову за мовчазного сина мати.
— З рушницею отак і ходили? — недовірливо запитав Федір.
— Не, паночку, не: кріса він у лісі лиша.
Федір з досадою оглянувся на стару, яка підпряглася відповідати за сина. Вже прямо спитав:
— Хто там: наші чи німці?
Про це, мабуть, стара ще не взнала од сина, бо промовчала. Натомість відповів її син:
— Герман.
— А де наші — не чули?
— Совіти? Совітів ніц нема.
— Ти що: німців ждав?
— Чом ждати мав — самі прийшли.
— Най їх шляк трафить, щоб ми їх мали чекати! — озвалася й стара.
— Та-ак...
Федір не знав уже, що й питати. І так було ясно: фашисти попереду. А він же надіявся сьогодні побачити своїх. Діла, будь ви неладні!
Та треба на щось зважуватись. Не сидіти ж в оцій хаті до скону!
— Спасибі вам, бабуню, за хліб-сіль, а я піду далі — Обмацав іще раз поглядом лісника, що й не подумав звестися за гостем.— От якби хто з вас ще й дорогу мені показав, аби оте місто обійти стороною, то не знав би, як вам і дякувати.
— Я, паночку, я! — зголосилась одразу стара, і Федір подумав, що так, мабуть, і краще: мало шо може статися, як піде отой пень, та ще й з рушницею! Та й довіряє він більше старій, а не синові.
— Важко ж вам буде?
— Нє, паночку, не!
І Федір переконався невдовзі, що й справді "не". Ступивши до лісу, стара мов переродилася. Аж випросталася в спині. Човником снувала поміж деревами: щось нахилиться та підбере, щось зірве й заховає у торбинку. Світличний, що нікуди не звертав із стежки, ледь устигав за нею.
З годину йшли навпростець, поки вибрались на дорогу. Стара сказала, щоб отак прямо по дорозі й ішов, нікуди не звертаючи.
— І далеко мене заведе оця ваша дорога?
— До тамтого кордону. Най вас Бог береже!
А коли Федір, подякувавши, пішов, закричала у спину:
(Продовження на наступній сторінці)