Коли під'їхали до вокзалу, лишалося ще десять хвилин. Кваплячись, злізли з машини, розібрали речі, побігли на перон. Квитки були вже у Федора на руках — дістав заздалегідь, тож побігли прямо до вагона, і першими в тамбур подерлись сини, і Федір їм ще раз крикнув, щоб слухались матір, а потім уже повернувся до дружини, яка стояла біля сходин і все щось мовчала.
— Ну, не скучайте — незабаром зустрінемось.
Федір удавав із себе веселого та безтурботного, хоч і шкрябало на серці, застигле ж обличчя Олесі затремтіло, пом'якшало, а в очах зблиснули сльози. Олеся рвучко припала до його широких грудей, схлипнула, мов скривджена дитина, потім одірвалася, наче боялась, що він її надумається обійняти, і тоді вона зовсім розплачеться.
— Гляди мені! — тільки й сказала вона і піднялася вслід за синами у вагон.
Федір якийсь час ішов поряд з вагоном, махаючи рукою дружині й синам, потім стояв, проводжаючи поглядом поїзд, аж тоді пішов із перону. На душі було трохи сумно, як завжди, коли розстаєшся з дорогими тобі людьми, а разом відчував і полегкість, що дружина врешті-решт пересердилася.
Коли вертався додому, зустрів знайомого військового.
— Сім'ю виряджали? — поцікавився той.
— Так,— відповів Федір.
— Добре вчинили,— сказав на те військовий.
— А що таке?
— Неспокійно стало на кордоні. Дуже неспокійно. Світличний уже не вперше чув, що на кордоні щось назріває
В містечку, в якому він служив, щодня виникали нові й нові, одна тривожніша іншої, чутки. Розповідали навіть, що ось-ось має спалахнути війна, ніби фашисти стягують війська до наших кордонів. Але Світличний не дуже тривожився, бо він хоч і припускав, що війна з Німеччиною можлива, але завжди
заспокоював себе думкою, що це ще не скоро, що Гітлер не наважиться воювати з нами, поки не розв'яже собі руки на Заході.
Тож і зараз Світличний сказав:
— Я думаю, що до війни не дійде: не полізе зараз німець. А полізе — наб'ємо так мордяку, що й іншим закаже.
Уночі Федір прокинувся од грюкоту в двері:
— Пане-товаришу! Пане-товаришу!..
"Пожежа!" — подумав спросоння і, ще не розплющуючи очей, протяг руку по одяг. А господар лупив у двері, мов молотом, аж дрижала підлога й дзвеніли шибки. Остаточно прочунявшись, зрозумів Світличний, що той гуркіт не од дверей, а звідкілясь ізнадвору: гримотіло, мов у найлютішу грозу.
— Пане-товаришу! — волав господар.
Навіть не взувшись, в одному лише галіфе, Федір побіг до дверей, одчинив. Під дверима стояв господар, на переляканому обличчі стрибали білі губи.
— Пане-товаришу, война!
З-за хазяїна, притримуючи однією рукою на грудях халат, а другою весь час хрестячись, виглядала перелякана на смерть хазяйка.
— Яка в біса війна! — розсердився Федір.— Вам що, приснилося?
— Война, пане-товаришу! — переконливо повторив господар.— Най пан-товариш вийде у двір...
Лише зараз помітив Федір навстіж одчинені двері, що вели на ганок. І хоч він ще не вірив хазяїнові, однак тривога охопила його, тож він вибіг надвір і одразу наче пірнув у гуркіт, що котився тугими, могутніми хвилями од кордону.
Там і справді коїлося щось неймовірне: стугоніло, бухкотіло, миготіло й спалахувало, наче всі пекельні сили природи, всі грози, землетруси, вулкани злилися докупи. Федір пригадав одразу ж учорашню розмову з командиром і теж подумав, що це таки, мабуть, війна, але такою раптовою, неочікуваною, такою небажаною була вона для нього, що Світличний відповів на перелякано-тривожний погляд господаря:
— То, мабуть маневри...
— То не є маневри! — вперто твердив пан Юзек.— То є война!
Федір хотів заперечити, та нараз йому вчулося, що гуркіт пересунувся ближче. Він лунав уже не на кордоні, а над головою, у небі, що швидко сіріло. Господар знову перший побачив якісь темні тіні, невиразні якісь силуети, що проносилися блискавицями угорі, і перелякано закричав, що то летить "герман". Федір усе ще дивився угору, намагаючись розгледіти, чиї то літаки. Та в небі народився новий звук, різкий і пронизливий, мовби злилося одразу тисячі пожежних сирен, і на сонне містечко обвалилося небо.
Бомби вибухали в центрі й на західній околиці. Там, де стояли казарми. Федорові ж здавалося, що вони падають поряд: так гуркотіло довкола. Господарі повзали по землі, шукаючи схованки. Світличний теж ледве втримався на ногах. Коли ж пролунали вибухи і сколихнулася земля, а над містом розлилася перша заграва, тоді він згадав, що має робити — метнувся назад у будинок.
Вибухи стали мовби ще ближче: рипіла підлога, сипалася із стелі крейда, будинок, здавалося, ось-ось розвалиться. Світличний ухопив одяг, кашкет і чоботи й уже хотів вибігти, щоб одягтися надворі, як зачепився поглядом за високий буфет. Буфет трусився разом з будинком, а з нього сповзало фото дружини й синів. Федір ухопив фото, поклав у шухляду стола. І потім, пізніше, коли повертався думками до цієї кімнати, насамперед згадував фото.
Той перший день війни здавався пізніше Світличному безконечним: стільки подій навалилось одразу на нього. Він його навіть не міг пригадати увесь, послідовно, од світанку до ночі.
Ось він біжить до пожежної, яка розташована в центрі, біля колишньої ратуші, і бачить перший будинок, розвалений бомбою. Зараз бомбили вже далі, тут же гуляв огонь, вулицю вслали потовчена черепиця, бита цегла, густими клубками: плив дим і чад, і в тому димові мов збожеволілі, металися напіводягнені люди, когось догукувались, про щось кричали, од чогось ховаючись.
Федір добре пам'ятав цей двоповерховий ошатний будинок на вісім квартир, з двома парадними дверима, з' кнопками електричних дзвінків у кожну квартиру — просто з вулиці. Під кожною кнопкою блищала бронзова пластинка, будинок завжди одсвічував великими вікнами, і Федорові здавалося, що тут живуть щасливо і весело. Біля одних із дверей на тротуарі у хорошу погоду завжди сиділа розповніла єврейка: як би рано Федір не йшов, вона вже була на своєму стільці. Врізалась у пам'ять тим, що неодмінно віталася першою: "Доброго ранку, пане!" Чи: "Доброго дня, пане!" Вона всім бажала доброго ранку чи дня, всім без винятку.
Дехто казав, що в неї не всі вдома, а більшість вважала,
що то од душевної доброти. Та як би там не було, а Федорові
вже чогось бракувало б, аби він, ідучи на роботу, не почув
знайомого вітання. і
І зараз вона сиділа на тому ж стільці, але вже не під дверима, а перед горою потовченої цегли, покрученого заліза, обгорілих балок. Стара сиділа перед тією горою на своєму стільці, і, погойдуючись, щось бурмотіла про себе, а в її безтямних очах застиг запечений розпач. Якась жінка, в зимовому пальті поверх довгої нічної сорочки, боса, сказала Світличному, що там, під отією горою цегли, лежить уся сім'я старої: син, невістка і двоє онуків. Федорові раптом здалося, що цегла ворушиться, вірніше, ворушаться люди під нею, а стара погойдується в такт отим рухам.
Пам'ятає, як біг вулицею (ще ніколи не здавалася вона такою довгою), як палали довкола будинки і його обдавало жаром, як наткнувся на першого вбитого: це був хлопчик — лежав на бруківці в самій сорочині, він, мабуть, біг, бо так і впав, підігнувши одну ногу в коліні, а руки викинувши вперед. Голови ж у нього не було: голову розплющила важка брила, пожбурена вибухом. І страшним було не стільки те, що хлопчик лежав непорушний, а те, що ніхто його не піднімав, не кричав над ним, не дер на собі волосся: рідні, мабуть, ще раніше загинули.
Іще пам'ятає Світличний, як добіг до центральної площі, де розташувалася пожежна команда, і як у цей час нова хвиля літаків налетіла на місто. Як скотився у свіжу воронку, на каменюччя і груддя, як затрусилася довкола земля, а в обличчя вдарило вогнем, штовхнуло болісно у вуха: лютувала стихія, перед якою людина нікчемна й безсила. Як потім звівся, як канудило, а розбухла голова повнилась шумом та дзвоном. Вимазаний, весь у червоній пилюці, Світличний побіг до пожежні, і через площу теж уже бігли якісь люди, військові й цивільні, більше військові, поглядаючи раз по раз у небо.
На тому місці, де стояла пожежня, не лишилось ні високого муру, ні важких, залізом окутих, воріт, ні масивного, з червоної цегли, будинку. Все змела страшна руйнівна сила. Уціліла лише каланча, на якій завжди стирчала постать чергового пожежника в гарячому, як жар, шоломові. Тепер там нікого не було. Глянувши востаннє на зруйноване господарство, Світличний повернув до колишньої ратуші, де містився райвиконком.
Там дізнався, що німці раптово атакували наш кордон, а прикордонники чи то обороняються, чи самі перейшли в наступ, але що це — війна чи збройна провокація,— не знав ніхто. Зв'язок із кордоном порушено, про те, що там точиться запеклий бій, можна було лише здогадуватися по безперервному гуркоту. В області теж не знали нічого певного, повідомили тільки, що їх бомблять із самого ранку. Світличного і кількох пожежників, які підбігли, послали разом з міліціонерами організовувати населення, щоб гасити пожежу й рятувати людей. Але вони так і не встигли погасити хоча б один будинок, розкопати хоча б одну руїну на західній околиці, там, де були казарми і стояли військові частини, спалахнула раптова стрілянина. І вже не бомби — снаряди стали вибухати на вулицях міста, а поміж будинками засвистіли кулі. Хтось закричав, що це німецький десант. Снаряди вибухали все ближче, кулі свистіли все густіше, поміж будинками з'явилися постаті наших бійців, що відступали одстрілюючись.
(Продовження на наступній сторінці)