Тож він надіявся до останньої хвилини. Надіявся навіть тоді, коли не дозволив жінці брати з собою все домашнє майно: все оте начиння, що ним непомітно обростає людина, як дерево мохом. Кинув на воза лише пару подушок та ряднину, щоб було на чому спати. Корову ж, дві свині й троє овечок лишив у сусіда, заздалегідь про це з ним домовившись. Сусіда ж попрохав наглядати і за хатою.
А тепер, після розмови із сторожем, надія на те, що наші невдовзі повернуться, згасла. Та й чи повернуться взагалі? Отака ж сила страшенна: тисне і тисне.
Він лежав і роздумував. Чим довше думав, тим безнадійнішим здавалося йому становище наших. І хто його зна, як зустрічатиме німець тих, хто втікав од нього? Може, одразу до стінки та й кулю в лоб? А як застукають серед дороги на возі? До того ж ішлося напевне, адже недарма люди кажуть — ворог уже під Полтавою.
Не міг більше лежати. Звівся, став біля воза. Оглянувся на захід: там миготіло, мов од сухих блискавиць. Подивився праворуч — і там мерехтить. Ліворуч — те саме. Лише попереду чорно, як у могилі. І вже здається комірникові, що стоїть він посеред вогняного кільця і кільце стискається та й стискається довкола нього. А вгорі, над головою, в прошитому гулом небі, один за одним ідуть літаки. Нe встигне відгусти один, а вже другий заводиться невтомним гудінням.
Отут і скінчилося комірникове вагання: узувся, став поспіхом запрягати коней. Стерігся тільки, щоб не брязнуло, не стукнуло: не прокинулися щоб земляки. Увечері мов знав: поставив воза з самого краю, поближче до шляху. Виїде — жодна собака не гавкне.
Уже як запріг, став тихенько будити дружину:
— Явдохо, чуєш, Явдохо.
— Га?!
Комірник аж присів:
— Тс-с-с. Збирайсь, та поїдем...
— А що, вже рушають?
— Додому, поїдемо,— сердився комірник.— Німці вже всюди.— Сказав і одразу ж сам тому повірив: аж за плечі од ляку взяло!
і Явдоха швиденько схопилася, стала збиратись. Комірник тим часом підібрав постелене сіно: як не квапився, а не міг того допустити, щоб пропадало добро. Хотів усмикнути ще і з сопи, але побоявся — почують. |
— Сідай,— прошепотів дружині.
Узяв коней за поводи, повів за собою. Аж на дорозі зважився і виліз на віз, погнав коней на Хоролівку.
Комірникову відсутність тарасівці помітили вже у дорозі.
Зняли свій табір ще в темряві: прокинулися од натужного gt;еву моторів. Хтось збігав на шлях, звідки линув отой рев. Іовернувся з лихою вістю: одступають наші війська. Мовчазний досі табір ураз сповнився метушнею, криком. З горем пополам дібралися та й рушили до шляху.
І вже як од'їхали добрий десяток кілометрів та добре розвиднілося, додивилися, що нема комірника. Твердохліб Згарячу хотів був послати верхом когось назад, та одразу ж і Іроздумав: довкола коїлось таке, що не до комірника.
Військові, які рухались машинами і які їх розбуркали, давно щезли на сході. Шляхом заволоділа піхота. Це були переважно частини, які щойно вирвалися з бою: побиті, потріпані ворогом. Виснажені до краю, сірі од утоми, у подраних, проїдених сіллю гімнастерках, ішли невеликими групами, колонами, і видно було, що в колонах отих утримує їх уже не дисципліна, не страх, а щось більше, щось вище, ніж команда командира.
З жалем і болем дивилися тарасівці на бите і нищене, але до кінця так і не знищене військо. На молоденьких солдатиків, таких дрібних, таких ще дітей, що гвинтівки, які погойдувалися в них за плечима, здавалися більшими од самих вояків.
Жінки поспіхом розв'язували вузли з їстівним, вже не думаючи, що самі будуть їсти, та бійці щось не дуже накидалися на їжу.
— Попить би, мамашо!
— У вас немає водички?
Твердохліб давно вже зліз із брички: оддав під поранених. Пересів на жеребця і вже звідти скомандував підбирати поранених на підводи, хоч команда ця й непотрібна була: на кожній і так біліла бинтами як не голова, то руки.
Рухатись од цього, звісно, стали не швидше. Вщерть набиті вози вищали колесами, коні часто зупинялися, особливо під гору. Курява стояла хмарою. Збита ногами, столочена підковами, ратицями, переповнювала непорушне, без жодного подиху повітря, а сонце мов заповзялося посмажити на смерть людей. Спльовуючи сіру слину, люди мовчали. Осатанілий Корній шмагав свиней, які лягали на дорозі. Коли під'їжджав Твердохліб, Корній, забувши про всі ранги й відстані, кричав люто на голову:
— Заберіть їх к лихій матері! Або самі женіть, як вони вам такі дорогі!
Голова й сам уже бачив — свині далі не підуть. Він метався по шляху в надії знайти командира, який прийняв би од нього свиней, та командири дивилися на нього, мов на божевільного. А один, худющий, аж чорний, з запаленими од безсоння очима, так накинувся на Твердохліба, наче той йому запропонував не свиней, а фашистів. І Твердохліб завбачливо од’їхав подалі.
Заспокоївшись трохи, спробував востаннє збутися свиней. Вибрав командира не такого сердитого й похмурого, довго йшов поруч (для такої оказії навіть спішився), угостив тютюном. Командир нічого: подякував, навіть підніс Твердохлібові огоньку прикурити, але коли той, зібравшися з духом, заїкнувся про свиней, аж руками замахав:
— Та чи ти, чоловіче, при своєму? Тут німці насідають на п'яти, дай Боже самим уціліти, а ти про свиней. Кидай їх к бісу або постріляй!
Виручила його, хотів він того чи не хотів, ворожа авіація. Перед обідом небо раптом наповнилось гулом. Рух на дорозі одразу ж завмер, а гул наростав, насувався невблаганно на закляклі колони. І коли все довкола задзвеніло од могутнього реву, люди врешті побачили літаки — вилітали просто із-за сонця.
Усе одразу змішалося, сипонуло з дороги.
Якийсь військовий, що їхав на Тетяниній підводі, вирвав у Івася віжки і, звернувши з дороги, став батожити нещадно коней. Коні понеслися вскач, віз кидало то в один бік, то в другий. Тетяна вчепилася однією рукою в сина, а другою в підводу: єдине, чого вона боялася зараз, не випасти, не загубити Івася. А вгорі ревіло, стогнало, свистіло. Так вищати могло лише залізо, коли його терзають на шмаття. Коні мчали, як несамовиті, військовий, звівшись на широко розставлені ноги, невпинно батожив коней, і коли всім, що були на возі, почало вже здаватися, що вони уникли небезпеки, бо дорога лишилася далеко позаду, один із поранених закричав перелякано:
— Летить!
Тетяна глянула вгору і побачила одразу ж літак, який падав прямо на них. Хижо націлений ніс розсікав із свистом повітря, а чорні шасі здавалися випущеними кігтями.
Бійці сипонули з підводи на землю. Зіскочила з сином і Тетяна — впала на груддя, обличчям донизу. Виск наростав, прошивав її всю. З усіх сил учепилася в землю, і земля раптом здригнулася в гуркоті. В обличчя щось ударило — гаряче й чадно.
Коли трохи отямилась, одразу ж подумала про сина. Івася коло неї не було — уже стояв коло воза. Тетяна хотіла гукнути, щоб не стовбичив — лягав, але в той же мент побачила двох бійців, які бігли до воза. Тетяна зірвалась на ноги, бо здалося, що бійці біжать на її сина. Обоє були з гвинтівками, і щось страшне й відчайдушне світилося в обох. Тетяна аж похолола.
Підбігши до воза, бійці стали поспіхом одв'язувати посторонки, зривати з коней хомути.
— Що ви робите?! — закричала: більше всього боялася лишитися без коней.— Це ж наші коні!
Один з бійців повернувся до Тетяни перекошеним обличчям,
Вигукнув охрипло і люто:
— Німці! Не бачиш?!
Тетяна глянула на дорогу. Здіймаючи куряву, там котили сірі машини: низький приземистий гул слався од них понад степом. Машин було багато, довжелезна колона рухалась, не зупиняючись, побіля дороги, поміж зменшеними відстанню возами, конями металися люди. Тетяна не могла розібрати, що то за люди — було ж не менше двох кілометрів до шляху, а може, й більше. "То, мабуть, тарасівці". Знову обернулася до бійців просити, щоб не чіпали коней, та вже було пізно: обоє помчали у степ — подалі од дороги.
З дороги донісся приглушений відстанню крик, там затріщали постріли, і якась заблукана куля, зрикошетивши, потягнула тоскну струну високо в небо.
— Німці стріляють! — вигукнув Івась, і Тетяна, ухопивши сина за руку, побігла од воза. Бігли, поки не вскочили до якоїсь виїмки, порослої бур'яном.
Стрілянина то вщухала, то знову ряснішала, фашисти стріляли по наших бійцях, які розбігалися степом.
Потім стрілянина ущухла, стихло і гурчання машин. Однак Тетяна довго не наважувалася виткнутися з ями. Аж поки син, збунтувавшись, виставив з бур'янів голову і закричав:
— Ма, вони вже поїхали! Тетяна звелася на ноги.
Чужинців і справді ніде не було. Лише на сході, там, де зникав шлях, висіла хмарюкою курява. Біля дороги метушилися люди, вози один по одному викочувалися на дорогу, рухалися на Хоролівку.
— Ма, вони назад вертаються!
Тетяна й сама бачила, що тарасівці вертають додому. *А ми? Як же ми?" — розгублено подумала вона. Боячись, що вона з сином залишиться посеред оцього моторошного степу, закричала що було сил:
— Заче-ека-айте! За-аждіть!
Івась теж закричав услід за матір'ю, але там, мабуть, їх не почули: остання підвода виїхала на шлях і стала швидко віддалятися.
Тетяна безпорадно подивилася вслід. Потім, зібравшись із духом, рушила до своєї підводи.
(Продовження на наступній сторінці)