Через Хоролівку лився потік біженців. Твердохліб стояв на високому ґанку райкому і понуро дивився, як мимо пропливали гарби, вози з домашнім начинням, з жінками й дітьми, брели прив'язані налигачами корови. Люди були аж сірі од пилюки та втоми, вони ковзали по Твердохлібові байдужими поглядами, видно було, що не один день у дорозі. Ось прогуркотіла мимо запряжена волами мажара, за нею ішов босоніж дід у крислатому брилі, в полотняних штанях, а на гарбі стара й молодиця. Молодиця, вивільнивши грудь, годувала немовля. Вона теж ковзнула по Твердохлібові невидющим поглядом. Сиділа наче не на гарбі, не на виду всього міста, а в себе вдома.
Іноді проходили вантажні машини, вони нетерпляче сигналили, пробиваючись поміж підводами, і машини теж були вщерть навантажені домашнім майном, а зверху сиділи жінки й діти або лежали поранені. І все те сунуло, сунуло, сунуло, і здавалося: кінця-краю не буде отому потокові.
Сівши на бричку, Твердохліб рушив не центральною, захряслою підводами вулицею, а бічними провулками, тримаючись ближче до річки. І зітхнув лише тоді, як перебрався через залізницю та лишив за собою ущент зруйнований млин: фашисти вже двічі бомбили Хоролівку. Він тепер уже не мав сумніву, що доведеться евакуйовуватися. Як тільки добрався до села, скликав негайно актив.
Активісти зібралися в його кабінеті. Сиділи, курили, перемовлялися тихенько, прислухалися до того, що діялося на заході. В усіх стривожені, похмурі обличчя, кожен, напевно, думав, що воно діятиметься, як у село прийдуть гітлерівці.
Довго не починали — десь подівся заступник. Твердохлібові врешті набридло чекати. Сказав роздратовано:
— Семеро одного не ждуть! — І, звівшись за столом, коротко розповів, для чого всіх скликав.
— Попереджено суворо: ворогові не лишати ні крихти! Чого не зможете вивезти — знищити або спалити! — І повторив те, що сказав у райкомі: — Прийде — хай попелом давиться! Які в кого є конкретні пропозиції?
Залягла гнітюча мовчанка. Люди тупили погляди. І лише тоді, як Твердохліб, постоявши, сів і під ним болісно рипнуло крісло, хтось із заднього ряду тихенько спитав:
— А як же з хатами?
— Хати наказано не чіпати,— відповів Твердохліб.— Хоча
я особисто спалив би все. Щоб німцеві не було де і голову
притулити. і
Замовкли ще дужче.
— Можна два слова? Приходько, Микола Васильович.
— От ви, Володимире Васильовичу, сказали, що коли б ваша воля, то й село за димом пустили б. То ви що: вже й вертатися у Тарасівку не думаєте?
— Думаю. Тільки не хочу, щоб фашист у моїй хаті топтався!
— Ну, то діло ваше. А от реманент для чого палити? Чим же люди землю .оброблятимуть?
— Для кого — для німця?
— Не для німця — для себе! Ви ж, Володимире Васильовичу, все наше село не візьмете з собою за пазухою, коли буде команда рушати? Хтось та лишиться? А лишиться, то треба буде й орати, і сіяти, щоб не здохнути з голоду та своїх діждатися. Та й ви ж повернетесь,-теж їсти захочете. А борона, я думаю, німцеві не така вже й знахідка.
— Та-ак,— сказав Твердохліб лиховісно.— Он куди ви повертаєте: німцеві все лишити?!
— Чому ж німцеві! — заперечив Васильович.— Нашим людям роздати... .
— А ви як думаєте, товаришу Ганжа? — повернувся раптом Твердохліб до Ганжі, який поки що не встрявав у суперечку — курив у кутку.
— Все підряд нищити — розуму великого не треба.
— Он воно як! І ви туди ж!
— І я туди ж,— відповів незворушно Ганжа. Пригасив цигарку, звівся, заговорив не так уже до Твердохліба, як до присутніх: — Я думаю таю все, що не зможемо підняти в дорогу, роздати людям. Хай ховають, закопують,— повернемося, воно як знахідка буде.
— А як німці знайдуть?
— Не все ж і знайдуть,— стенув плечима Ганжа.— В кого знайдуть, а в кого й ні. Та хіба німець такий уже хитрий, щоб я його у своїй хаті не обдурив?
Поміж присутніми — легенький смішок.
— Еге ж, наш дядько кого хоч довкола пальця обведе.
— Та наші люди німцю такого туману напустять, що він і в ворота не втрапить!
— Німець що: він до обіду розумний, а після обіду — дурний. Воював на германській — надивився.
Твердохліб побачив, куди стало повертати, постукав по столу:
— Ану не всі разом! У нас мітинг чи нарада? Коли гомін ущух, знову повернувся до Ганжі:
— То що ж це виходить: товариш Сталін нам одне, а ми йому друге? '
Ганжа й бровою не повів. Тільки зблиснуло щось у очах, зблиснуло й одразу ж пригасло. Знову звівся, підійшов аж до столу, щоб усі його бачили: за чужі спини, мов, ховатись не думаю. І хоч був сивоголовий, мав пооране зморшками обличчя, старші знову впізнали в ньому колишнього голову комнезаму. Такою спокійною силою віяло від усієї його постаті.
— Сталіна слухали не один ви, товаришу Твердохліб. І думаю так, що Сталіна слухати — теж свій розум треба мати. Бо недовго і лоба розбити. Про що передусім ідеться? Не оддавати ворогові народне добро. Врятувати, що тільки можна. А я що: кажу оддавати? Я тільки проти того, щоб його нищити бездумно. Он засипано в нас посівний фонд. Звісно ж, лишати його в коморах не можна: німець усе до зернини вигребе. Але й палити...
— А що робити накажете?
— По дворах розвести, от що. Під розписку. Але так,' щоб сусід про сусіда нічого не знав.
— Все одно німці взнають. Хоч одна падлюка, та знайдеться.
— Хай і взнають. Але ж треба буде шукати, зверху не лежатиме!
Говорили, сперечалися, врешті вирішили: зерно, яке не вдасться вивезти, роздати людям. І дрібний реманент. Розвезти вночі, щоб ніхто не чув і не бачив. А з молотарки, віялок, із трієрів познімати найважливіші деталі, добре змастити і закопати в потаємному місці. Стайні, контору не палити, оскільки вони не мають оборонного значення.
Посперечалися іще щодо кузні. Після того як Матвій Переярок сказав, що він весь інструмент забере з собою, а без інструменту кузня не кузня, вирішили не чіпати. Тим більше що й коваля ж не буде. Матвієві ніяк не можна в селі лишатися. Що активний учасник громадянської, а що й сільський активіст. Прийдуть фашисти — голову одразу в зашморг!
І коли про все мовби домовилися, подав голос Колядко. Сидів досі, мовчав, а це надумався:
— А зі школою як?
— Школу тимчасово закриємо,— відповів уже Нешерет.— Дозвольте, Володимире Васильовичу? Є категоричний наказ із райкому: всіх учителів, натурально, вакуїрувати. Всіх без остатку.
— А діти? Дітям треба ж учитися?
— Почекають, поки повернемось,— сказав уже Твердохліб.— Не велика біда — надолужимо. Краще хай удома посидять, ніж їх фашисти вчитимуть. Більше ні в кого нема запитань? Тоді давайте до діла. Пройдіться селом, і щоб сьогодні були в мене списки тих, хто не хоче лишатися під німцем.
— А як підвід на всіх не вистачить?
— Вистачить. А кому місця не буде — пішки піде. Далеко іти не доведеться — ноги не зіб'є. Наші ось-ось фашистів назад поженуть. Тиждень-другий десь перебудемо та й додому повернемось.
В ту ж ніч розвезли по дворах хліб. Рипіли тихо підводи, стримано стукали пужална у вікна:
— Хазяїне, виглянь на хвилинку!
Хто розумів — одразу кивав головою: валіть, хлопці, прямо
на землю, сам йому раду дам, а-хто спросоння довго не міг
розшолопати, для чого отакий • подарунок. А розкумекавши
нарешті, питав: і
— Усім так розвозять?
Відповідали, що не всім — тільки довіреним. Хоч розвозили — не минали майже жодної хати. До цього вже хитрий комірник додумався. Фашисти обов'язково дізнаються, що хліб розвозили. То як усім: всіх і почне трусити. А як пустити чутку, що тільки довіреним, хай тоді ламає голову, кому завезли, а кому — ні!
Всю ніч по селі стукотіли заступи, шурхотіла земля. Згорблені тіні нипали то туди, то сюди, щось тягли, щось засипали, щось накривали й притоптували. Хто в саду, від яблунею або грушею, хто у сараї, у клуні, а то навіть і в сінях. Засиплеться, втрамбується, замажеться глиною — лишиться тільки чекати, щоб швидше висохло. Бо не доведи Господи принесе язикату сусідку!
"І чого це Одарці припекло в сінях долівку мазати? Ні в одній хаті, ні в другій, а тільки в сінях?"
То ж яка здогадливіша, мазала за одним разом і в хаті. Як на Великдень.
Микола Васильович теж не склепив сю ніч очей: копав у дворі яму. Широку, глибоку: взяв же дві тонни зерна! Аж комірник занепокоївся:
— Не багато?
— Управлюсь.
— Я на предмет того, що як знайдуть.
— А то вже моя голова хай болить.
Перш ніж братися за лопату, виміряв двір уздовж і впоперек Хлів і комору відкинув одразу: туди насамперед полізуть шукати. В сад теж навідаються. Ходив, ходив, прикидав і так, і сяк та й вирішив, що кращого місця, як біля воріт, не знайти. Кожен, хто не припреться, обов'язково далі проскакуватиме.
Поставив Данилівну на чатах, заходився коло ями. Виміряв чотири кроки уздовж, три — впоперек, зняв обережно верхній шар із шпоришем: як загорне та втрамбує як слід, тим же шпоришем і прикриє. А зайву всю землю по городу розсипле. Тому її й не швиргав куди попало, а сипав на ряднину.
(Продовження на наступній сторінці)