Провозилися майже до світанку. Зате вранці, як покликав, Тетяну та спитав: "Ану, Олексіївно, чи помітите?" — та могла б заприсягтися, що тут і не пахне ямою. Так чисто, незаймано зеленів при самих воротях спориш.
Тетяна вже знала, що ні Васильович, ні Данилівна не збираются рушати із села. ІІриходько, може, ще б і поїхав, аби не дружина. Як почула про евакуацію, ходила, мов прибита: за що не візьметься — все з рук валиться. Прийшла од корови — вся у сльозах:
— Так дивиться на мене, так дивиться, тільки й того, що слова не скаже!
— Ви її залишаєте? — поцікавилась Тетяна.
— Та куди ж її гнати, як вона ось-ось теля приведе! Журилася, журилася, а потім підійшла до чоловіка:
— Старий, що я тобі скажу, я не поїду. Ти вже їдь, як надумався, а я не поїду.
— Отуди к бісу! А як німці прийдуть?
— То вже що людям, те й мені.
— Бачили, яка мудра? — повернувся Васильович до Тетяни.— А те, що бригадир, ти подумала?
— Та я ж тебе не тримаю. Ти собі їдь, а я біля Лиски залишуся.
— А як тебе за мене спитають?
— Та хто там мене, дурну бабу, питатиме!
— Бач як розсудила! — бурчав Васильович.— А підводу куди дівати? Нащо мені тепер та підвода?
Мовчить винувато Данилівна.
— От спробуйте, Олексіївно, з такою пожити! То кричала, щоб їхати, а це вже — не їдь.
— Та хіба я кричала? — всміхнулась Данилівна.
— Бачите, ще й насміхається!
Данилівна вже й примовчала. Лише трохи згодом спитала:
— То тебе збирати, старий?
— Нікуди я не поїду! Тетяна спитала Данилівну:
— І вам не страшно лишатися?
— Одній було б лячно. А удвох — чого нам боятися? Що людям — те й нам...
— А як німці Васильовича арештують? За те, що був бригадиром?
— Та хіба ж він один — бригадир? А потім що я вам скажу, Олексіївно: як не мотайся, а од своєї долі все одно не втечеш. Хоч на край світу забийся. Ото кому що на роду написано, так воно й станеться.
Тетяна аж позаздрила Данилівні: щаслива людина! Сама ж розумом кидала: їхати чи лишатися? А що буде, якби вона й справді залишилась?.. Після того як фашистів проженуть та наші повернуться?
Ні, краще їхати! і
і 3 Тарасівки виїжджали валкою. Попереду підводи з засмученими дядьками, з заплаканою жінотою, з коровами, припнутими до задків, з собаками, що кожен біг коло свого воза. Одразу ж за підводами — табун коней, їх женуть конюхи на чолі з Ганжею. Під ними всіма — племінні жеребці. Застояна кров так і грає, і кожен ледь справляється з очманілими од простору та волі тваринами. Особливо розігрався золотистий красень Орлик під Ганжею, схрапує, вигина набік шию, намагається укусити вершника за коліна. Поза кіньми — колгоспна череда, її женуть підлітки, які разом з батьками полишали Тарасівку. За коровами суцільним верескливим гуртом сунуть одгодовані свині. І старший над ними, все і всіх проклинаючи, Пекельний Корній зі своєю гусятницею. Важка гусятниця, обв'язана мотузком за приклад і за дуло, протитанковою гарматою висить за плечима, а в руках у Корнія так і ходить батіг свині не хочуть іти, намагаються лягати на дорозі, вищать, мов недорізані. І, покриваючи той виск божевільний, осатанілий голос Корнія:
— А чучу, щоб ви виздихали!
Та найбільше мороки з поросними свиноматками нової, англійської породи. Дістали їх десять у сороковому, за великі гроші дістали. Твердохліб наказав Пекельному пильнувати їх, як власних дітей. А де ж їх у біса впильнуєш, як кожна, мов на біду, привела напровесні по десять-дванадцять — чорт їх і зна по скільканадцять поросят! Котяться тепер ті поросята, як горох, по дорозі, розбігаються. В Пекельного аж у очах миготить. А породисті їхні матінки — за ними вслід. І свистить Корніїв батіг, полосуючи свинячі спини, й аж до неба піднімається свинячий болісний виск
— Та чучу, будьте ви прокляті!
В Хоролівку в'їхали в безконечному потокові біженців. Проїжджаючи мимо завулка, де була її хата, Тетяна ледь утрималася, щоб не скочити з воза та не забігти туди на хвилинку: так защеміло її серце. І добре, що не зіскочила: затиснена з усіх боків возами, що невпинно рухались, підвода не могла б зупинитися, почекати на неї.
Одному тільки Твердохлібові й пощастило вирватися із суцільного потоку: розвернув бричку, погнав до райкому. Мав будь-що здати якщо не всю худобу, то хоча б свиней.
Райком зустрів його порозчиненими дверима і вікнами.. Ніде ні душі, спорожнілими кімнатами гуляли протяги, вони перегортали розкидані по підлозі папери, шелестіли у висунутих шухлядах столів, у розчинених шафах, у важкому, нікому тепер не потрібному сейфові. Твердохліб, уже й не надіючись нікого почути, голосно запитав, чи є хто. Голос луною прокотився спорожнілим приміщенням. Хотів був уже йти, бо дуже ж сумно було в оцих спорожнілих кімнатах, сумно й аж моторошно, та нараз задеренчав телефон, що стояв на спорожнілому столі секретаря райкому.
Од несподіванки Твердохліб здригнувся. Ухопив притьмом рурку, приклав до вуха.
Там щось немилосердно тріщало, пищало, і крізь отой пискіт і шум пробивався настирливий голос:
— Райком! Райком!..
Голос то глухнув зовсім, мов людина пірнала під воду, то дужчав.
— Слухаю! — гукнув у рурку Твердохліб.
— Райком? — зрадів голос. І, не чекаючи підтвердження, повідомив поспішно: — У нас німці! У нашому селі гітлерівці.
У Твердохліба враз змокріло чоло. Він аж одступив од вікна, ніби там ось-ось мав появитися німець. Подув у рурку, наче хотів її остудити, запитав:
— У якому селі? Хто це говорить? Алло! Алло!..
Та голос щез. В трубці тріщало, хрипіло, пищало, звідкілясь доносилася ідіотська бравурна музика. Твердохліб поклав обережно рурку, а потім спробував додзвонитися до Путька.
— Кабінет голови не відповідає,— повідомила телефоністка.
— А квартира?
— Не відповідає й квартира.
Твердохліб поспіхом рушив до дверей, та на порозі щось згадав, повернувся назад. Обірвав тонкий дріт, що припинав телефон до стіни, взяв апарат під пахву і вже потім залишив райком.
Поки вибралися з Хоролівки, стало смеркати. І чим далі забиралися в степ тарасівці, чим дужче довкола темнішало, тим більша тривога закрадалася кожному в груди. Бо вже не тільки позаду, —а й ліворуч, і праворуч, і навіть, здавалось, попереду миготіло та зблимувало, гуло й гримотіло.
Зупинилися, коли вже зовсім стемніло.
Твердохліб спершу розпорядився ставати біля самої дороги, на краю великого села", щоб завтра з світанком і рушити, але тут юрмилося стільки народу, така товкотнеча була довкола колодязів, що він, повагавшись, наказав завернути до Хоролу.
Стали циганським табором над річкою, поміж ріденькими копицями незвезеного сіна. Розпрягли коней, погнали худобу на водопій. Жінки заходилися готувати сяку-таку їжу, щоб хоч Дітей нагодувати, які, натомившись, засинали прямо на возах. Хотіли було розвести багаття, та одразу ж роздумали: угорі вже гули літаки. Свої, чужі — сам біс не вгадає! Ще помітить вогонь, сипоне здуру бомбами. Тож деякі жінки, зібравши посуд, пішли до найближчих хат, а решта заходилася вечеряти насухо: різали сало, краяли хліб — хто що мав. Та ще запивали молоком: молока було хоч залийся. Усю ж ферму з собою женуть. Та й своїх корівок не залишили.
і На ту невеселу вечерю з-поза копиці виринула розколошкана постать:
І — Хліб та сіль, православні!
— Дякуємо. Сідайте до гурту!
! — Та я вже вечеряв.— І щоб не подумали про нього чого лихого, одразу ж додав: — Сторожую. Сіно бережу.
— Чого так мало? — поцікавишся Нешерет.— Не вродило, чи що?
— Та де-е-е-е! Розтягли,— і, вже не чекаючи на повторне запрошення, підсів до тих, що вечеряли.— Бачили, скільки люду пливе? По стеблині на кожного — і то не вистачить!
— А ви ж для чого поставлені? Ґав ловити?
— Та хіба я, чоловіче добрий, ловлю? — лагідно сторож.— Тільки толку ж од того... От ви ж для корівок своїх сіна всмикнете? — І, не дочекавшись відповіді од збентежених тарасівців, сам за них ствердив: — Усмикнете. Бо куди вам дітися? Дак ви ж хоч безоружні. А то як налетіли учора — не доведи, помилуй. "Тікай, дядьку, поки не встрелили!" Иагрузили три гарби сіна — та й бувайте здорові. І добре, що я їх послухався та одступився. А не послухався б — убили б.
— А що, дядьку,— втрутився комірник у розмову,— де німці, не чули?
— Бог їх знає. Кажуть люди, що вже під Полтавою.
— Як під Полтавою? — стривожились тарасівці.— Ти дядьку, бреши та й оглядайся!
— Та чи я, люди добрі, брешу. За що купив, за те й продаю. Кажуть, що під Полтавою, а я хіба знаю. Ви ж однією дорогою їдете, а німець, мо', другою. Ви на підводах, а він — на машинах.
— Ну, годі вам,— почав Нешерет, але не встиг доказати до кінця, бо повернувся Твердохліб, що ходив у село: шукав, кому б здати свиней. Появився не сам, а разом з трьома військовими, і той, що йшов попереду, був, мабуть, старший, бо Твердохліб звертався в основному до нього.
— То, може, таки передумаєте та всіх заберете?
— Не можу. Зрозумійте, не можу!
— Нам ніщо не потрібне — тільки розписка,— продовжував умовляти Твердохліб.
(Продовження на наступній сторінці)