Катя Шульженко теж не зрадила свого роду: хлопці вервечкою так за нею й ходили. І не раз Катрин батько, теж приймак, забувши, що й він отак бігав за її матір'ю, погрожував припнути дочку до стійла, якщо вона не перестане принаджувати паруботу. На що Катя здвигала плечем і відповідала сердито:
— Та чи я їх принаджую. Заберіть їх собі, як вони вам такі милі!
Оддала б їх насправді без жалю. Усіх, крім одного.
Той, один, був другим на селі авіатором. Хвоста, щоправда, як дід Оврам, не чіпляв, крил із дранок не прилаштовував, бо авіатори наші вбилися давно в колодочки і гордо ширяли в небесних висотах. Тож Євген — Приходька Івана син, ще з молодших класів став майструвати моделі планерів і літаків, цуплячи на ту важливу справу все, що попадалось під руку. Материну хустку, то й хустку, новий рушник, то й рушник, бо, окрім дерева, т моделі треба ще було мати й матерію. Не раз по спині майбутнього авіатора ходили мамин віник чи татовії пужално.
Після сьомого класу Євгена оддали в Хоролівку — вчитись на слюсаря. Гадалося: там уже забуде про свої іграшки, вивітриться дурість із голови. Але Євген розсудив по-своєму: по другому році навчання подався в авіаційне училище: що ви там не кажіть, а я таки льотчиком стану!
Через рік, якраз посеред літа, приїхав додому вже курсантом: у військовій запаморочливій формі, з блакитними, як небо, петлицями. Це був перший курсант, відколи й Тарасівка стоїть, і люди заходили дивитися на хлопця, мов на диво яке заморське, а парубки снувалися за молодим Приходьченком валкою та все допитувалися, чи кожного приймають в училище. Дівчата ж за один день розмели весь одеколон та духи в крамниці. І Халимон Нетесаний, єдиний на всю округу пічник-п'яничка, який похмелявся лише одеколоном, ходив добрих два тижні з опухлими вухами та лаяв авіацію.
Одначе, як не одеколонились дівчата, майбутній льотчик жодній не надавав переваги. До однієї підсяде, в другої вгоститься насінням, з третьою станцює, а настане пора розходитись парами — клацне закаблуком об закаблук: бувайте, дівчата, здорові, бо солдатові пора вже й на бік! І ображені дівчата шепталися поміж собою, що авіатор, мабуть, засватаний, тому себе так дивно й поводить. їм уже стало достеменно відомо, що впіймала Євгена якась міська пава і що як тільки він повернеться в місто, то вона на нього одразу ж обротьку й накине. Деякі навіть клялися, що бачили й фото, тільки не роздивилися як слід, бо носить його Євген аж біля серця й дістає лише тоді, коли лишається на самоті.
Отак і ходив по селу Євген, не відаючи, що він уже посватаний, посватаним і поїхав би, аби не зустріч із Катею: зиркнула разок — і поблиск її дівочий підтяв курсанта, мов блискавиця. Раз підлетів — запросити до танцю, удруге, а потім уже й не відходив.
Катя ж повелася так незалежно і гордо, що дівчата одразу дружно її зненавиділи: "Задавака! Дере носа, й сама не знає од чого!"
Ще більше стали їй заздрити, коли зовсім уже очманілий Євген замість того, щоб приклацнути закаблуками та йти собі спати, напросився проводити Катю додому.
Катя лише байдуже стенула плечима:
— Проводьте, якщо маєте охоту.
Мовляв, проводити — проводьте, а на більше надії не плекайте.
Тільки дівчата помилялися. Катя "кирпи не дерла": її брала досада, що дівчата отак упадають за Приходьченком, отак не рахуються із власною дівочою гідністю. До того ж їй здавалося, що "кирпу дере" оцей курсанток, і вона вирішила показати йому, що не кожна дівчина готова вішатись усякому зайді на шию. Тож по дорозі додому од неї так віяло холодом, що Євген не те що обійняти — до руки не смів доторкнутися. А на Євгенове прохання, коли б знову зустрітися, відповіла, знизавши плечима:
— А хіба це так потрібно?
І подальші дні Катря продовжувала ставитись до нього все з тією ж погордою. Збираючись до клубу, хлопець усе лютіше начищав свої чоботи, наче вони, хромові оті чобітки, були винні в тому, що дівчина лишилася байдужою до нього. І хто' його зна: може, отак Євген і повернувся б до свого училища, з'ївши облизня, аби не тарасівські ночі, не місяць-чаклун, не зорі-русалки, не тополі замріяні і не ота посріблена тиша, од якої завмирає душа.
Євген урешті поїхав довчатися, взявши в Катрі слово, що вона діждеться його, й тоді вони поберуться. Про це теж довідалося згодом всеньке село, і підлітки не раз супроводжували Катрю дружною пісенькою:
Льотчик високо літає, Много дєнєг заробляє, Мамо, я за льотчика піду!
Поки Федора приглядалася до майбутньої невістки, поки Катрині батьки довідувалися, про що ото можна писати в довжелезних листах, що акуратно надходили двічі на тиждень, збігло два роки. Євген закінчив училище і надіслав одразу ж Катрі фото: там він був уже з двома кубарями в петлицях. Однак сам приїхати не, зміг якраз почалися події в Західній Україні та Західній Білорусії, й одразу ж його послали туди. Вже звідти слав Євген Катерині листи: допитувався, чи вона ще його не розлюбила, та обіцявся впросити командира, щоб одпустив хоч на тиждень. Отоді вони й згуляють весілля.
Та згодом листи стали надходити все рідше й рідше. Чи то бракувало чорнила, чи не вистачало паперу, тільки Євген писав усе коротше й коротше, аж поки й зовсім замовк. Аж через десяті вуста докотилося до! Катрі: Євген таки одружився.
Тепер уже дівчата, які ще недавно люто заздрили їй, стали такі милі та рідні, що хоч до рани тули. Тільки Катря нікого до сердечної рани своєї не підпускала, замкнулася навіть од сестер і матері, а коли йшла селом, гордо несла свою голівку. Хіба що трохи схудла на лиці та щоки зблідли.
Євген же, одслуживши рік на західноукраїнських землях, одержав у червні двотижневу відпустку та й приїхав додому разом із молодою дружиною. І коли тарасівці побачили її, то подумали, що Євген і сам, мабуть, не винен, що все отак склалося.
Зося, вискочивши спрожогу за старшого лейтенанта, з певним страхом збиралася у далеку дорогу. Хоч Євген і сміявся з неї, й переконував, що його батьки — звичайнісінькі селяни, тільки колгоспники, ніяк не могла повірити, щоб у "пана офіцера" тато й мама були простими людьми. І коли їхали вже Тарасівкою (Євген найняв підводу на станції), показувала то на клуб, то на школу, намагаючись угадати, де хата її свекрухи і свекра.
І зовсім уже отетеріла Зося, коли з тієї хати, мов з мішка, сипонули їм назустріч Приходьченки: попереду Федора, за нею Іван, а позаду вже Євгенові, браття та сестри. Те видирає валізу та мерщій цупить до хати, те хапає шинелю, те лізе до кобури, Іван, поминувши сина, що потрапив у обійми Федори, наставля веселі губи до Зосі з приїздом, невістонько!
Коли трохи вляглося й роздали подарунки, коли Федора витерла заплакані очі та й заходилася готувати на стіл, а Іван тим часом збігав до крамниці по горілку, коли гості вмилися з дороги, а в Зосі перестала голова йти обертом, посідали до столу. Стіл не гнувся од багатих напоїв-наїдків, зате заслала його Федора щонайкращою скатертиною, яку діставала тільки на великі свята, ще й поклала вишитий рясно рушник на коліна невістці й синові:
— Оце, діти, рушником цим я й вашого батька пов'язувала, коли він прийшов мене сватати.— І одразу ж носом у пелену: — Господи, чи думала я, чи гадала, що діждуся такого сина й невістоньки...
— І чого б я ото рюмсав! — весело Йван; одна рука його вже тяглася до пляшки, а друга — до чарки.— Ось давайте краще вип'ємо та поїмо, що Бог послав. Дочко, а підставляй-но посудину...
Зося, правда, не маніжилася, хоча була трохи й розчарована. Та їй сподобався веселий свекор. І свекруха мовби непогана: дивиться на Зосю — душу їй віддати готова. А що не такі багаті, як би хотілось, то хіба Зосі з ними жити? Ось він сидить поруч, мальований її офіцер, її жар-птиця, впіймана раз і назавжди. І зовсім уже повеселішавши, поглядає Зося кокетливо то на свекра, то на високого й красивого дівера, молодшого Євгенового брата.
— То як, тату, у вас тут життя? — поцікавився Євген, коли випили та трохи закусили. Не звернувся, хитрий, до матері — та завжди знайде на що поскаржитись, а тато, відколи й знав, нічим не журився.
— Як поживаємо? — перепитав сина Іван.— Ти, сину, служиш у Західній?
— А де ж іще!
— Бачив, як пани там жили?
— Бачив. Добре панота на сльозах трудящих жила.
— А ми у сто разів лучче. Пан день і ніч не спить, не їсть та все гроші щита. Як рубля не дощитається, то й кричить каравул, поки й охрипне. А мої давно всі пощитані — на сто літ наперед, То я і сплю собі, і їм спокійненько. А як мати розсердиться та їсти не дасть, то все одно не журюсь: посвищу в кулак — та й ситий.
Сміється Іван, сміються сини, усміхається й Зося, хоч і не все зрозуміла.
— Та ви його тільки послухайте! — мовила до невістки Федора: не посміла називати на "ти".— Він як намеле, то й до ранку не розберете.
А Іван уже розпитує Зосю, звідкіля вона родом та яка в неї родина. І чому вони приїхали самі — не прихопили сваху і свата? Хоч би проїхались — білого світу побачили. Чи, може, невістонька дума, що як старі, то їм уже ніщо не цікаве? Якщо так, то помиляється. От йому, Іванові, за п'ятдесят, а як невістка покличе в гості — все кине й поїде!
— Та кому ти там, старе луб'я, потрібен! — озвалась Федора.— Ви його не слухайте, то він так.
— Помовч, жінко, що ти розумієшся на цьому! — осмикнув дружину— Дай лишень і мені отаку форму, як у Євгена, я собі ого ще яку дівку висватаю!
(Продовження на наступній сторінці)