Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.
— Це для чого?
— Більше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаєш, то й піввесни збіжить. А з своїми я і з очима зав'язаними буду орати... Та й душа в кожного буде спокійніша.
І хоч Твердохліб сказав на те, що раз пішли до колгоспу, то про своє треба менше думати, Приходька майже одноголосно підтримали. Кожен, вважай, конячину до спільного двору привів, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоєю...
Пам'ятав Васильович і першу оранку на тому спільному полі. Не так оранку, як сварку із братом. Як повертався з поля додому, не витримав — завернув на свій лан. Половина була вже зорана, але краще б і не орали! Огріх на огріхові, та ще й аби лишень землю поскородити.
Васильович аж почорнів на виду.
Вранці, проїжджаючи мимо, не витримав,— завернув знову до лану.
— Бодай же тобі й руки покорчило! В'язи мало скрутити! Тикав, тикав пужалном, а тоді й пустив коней —
переорювати.
Іван, який ходив тоді в бригадирах, як наскочив, то й очі вилупив: здурів чоловік — по ораному плуга пустив!
— Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об'ївся?! Що ото ти
робиш?! і
Васильович навіть не оглянувся. Тільки коли Іван забіг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:
— Ану о дійди!
— Та ти зовсім сказився: оране переорювати!
— Одійти, кажу!
— Ба, не одійду! — розсердився й Іван.— Хто тут старший? На Васильовича мов окропом хлюпнуло. А-а, старший!..
Так куди ж ти дивишся, стерво сліпе?!
За батіг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся — не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину — пух полетів! Іван кинув вуздечку, набік одскочив, а Микола його навздогін — вже по шиї...
Аж посміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван...
Викликали його потім до контори: за що завелися?
— За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!
Минулося. Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.
— Я за одне на тебе, брате, серце держу,— варнякав захмелілий Іван,— хто горав, а кому на горіхи дісталося.
Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: свої ж, не чужі. Гірше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне — колгоспне...
Він досі не міг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрія про сад, що її плекав ще з полону. Про оті деревця, щепи і саджанці, за якими на край світу ладен був їхати. Про те, як зашумів би отой сад на белебені, на отому витоптаному, забутому Богом і людьми шматові землі, що спускався од колгоспного двору до річки і мозолив очі Васильовичу ще з двадцятих років.
Невдовзі по тому, як став бригадиром, пішов до Колядка: домовлятися, щоб вивів у неділю школярів — розбивати садок
Частину саджанців зібрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохліба гроші та й поїхав аж у Полтаву, на дослідну станцію. Переконував правління, що окупиться сторицею, та так і не переконав до кінця. Зроду-віку яблуня-вишня вважалися в Тарасівці за щось таке, чим і займатися всерйоз не личило: так, потіха дітям улітку та взимку хіба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз і двічі доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохліб давав команду зняти всіх людей з молодого садка та кинути на польові роботи. Сад, мов, нікуди не дінеться, а тут у полі горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всі аргументи, вдававсь до останнього:
— Як так, то шукайте собі іншого бригадира! Аргумента трохи нечесного: Твердохлібові легше на бантині
зависнути, аніж бригадира на ту чортячу бригаду знайти. Але що лишалося робити Приходькові?
Та нарешті настав і його день, свято на його вулиці. Коли зібрав перший урожай з молоденького саду та й одвіз на базар у Хоролівку. Як повернувсь до Тарасівки, як вивалив у конторі на стіл отаку купу грошей,— в бухгалтера й очі на лоба полізли! А Васильович повів розмову про те, що добре було б на оці гроші завести пасіку. Пасіка — діло святе: і з медом будемо, і врожаї догори поповзуть. Бо де бджола політає, там і агрономові робити нічого...
А може, його спонукало стати бригадиром і те, що не міг спокійно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов'язково зупинить: "А якби вас отак упрягли!" — та сам упряж і поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: "У вас що — вила найважчі? А давайте поміняємось!" Бо сам із дитинства ріс у святій пошані до праці, до землі, на якій жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гіршої лайки, аніж "ледащо". Як про кого уже й слів бракувало, такий він був непутящий, то Васильович завжди кінчав так:
— Ото ж воно таке, прости Господи... Одним словом — ледащо!
За всі оці роки Тетяна так зжилася з своїми господарями, що відчувала себе наче в рідній сім'ї.
Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.
Поверталася з лікарні — боялась і думати, як її зустрінуть в селі Коли їздовий сказав: "Ну, вчителько, оце вже й приїхали",— сказав, як їй здалося, з неприхованим насміхом, вона не посміла навіть глянути в його бік.
Притискаючи до грудей немовля, швидко перебігла двір, ускочила в сіни: їй здавалося, що все село дивиться осудливо на неї. Так же похапцем, щоб не зіткнутись з господарями, одчинила двері до своєї кімнати. І завмерла, вражена...
Кімната сяяла, мов на Різдво. Наче сама Діва Марія з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилівна дістала усе, що найкраще, та й розвішала по стінах, прослала на столі і на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й доріжка. А біля ліжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.
Тієї колиски, прибраної тієї кімнати не забуде Тетяна, поки й житиме...
Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таємниць ні у великому, ні у малому, і настільки звикла покладатися на думку господарів, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не білує Мартина — великого гріха в тому не буде, вона вирішила, що так і зробить, хоч перед цим домовлялася з німим про інше.
Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.
Всю ніч жарила ковбаси та смалець. Аж під ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здається, й схопилася: в прочинені двері снувався голосний шепіт Васильовича:
— Олексіївно, збиратися пора! Підвода коло двору. Тетяна, навіть не вмившись, вибігла з хати. Одразу ж пірнула
в туман, що тік густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, він так і пронизував.
— Все уже на возі,— сказав їй Васильович.
Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: "Ти ж гляди, завези прямо на базар",— муркнув щось невдоволено у відповідь.
Тому Тетяна довгий час не насмілювалась заговорити до нього: їй здавалося, що їздовий за щось на неї сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тільки зрідка, мов сонний, ворушив віжками. Аж коли добре розвиднилось, він нарешті обернувся до неї, і Тетяна впізнала Протасія.
— То ви на базар?
— На базар.
— Мнясом торгувати?
— Та заколола кабанчика,— поспішила відповісти Тетяна.— І рано ще, але що поробиш, коли гроші потрібні.
— Багато не вторгуєте. Оті бісові горожани так ціну зіб'ють, що краще вже самому все те поїсти.
— Якби ж то гроші не потрібні були...
— Ото ж то й біда. Куди не поткнися, скрізь гони, дядьку, гроші! А горожанин з того й користується — ціну збиває... Як вивіз ще напровесні картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кілограми. Так тими кілограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й гроші на додачу даю. Одна мені — трояка, а я їй — півпуда картоплі та чотири рублі здачі з копійками: думав, що десятку дала... Отак і доторгувався: ні картоплі, ні грошей!.. Так що ви бережіться, а то враз баки заб'ють.
Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. В свою чергу поцікавилась, за чим їде до міста Протасій.
— За лихою годиною!
— За якою такою?
— По радіво... Загорілося, бачите, вішати на вулицях... А воно мені треба?
— Як — не потрібне? — здивувалась Тетяна.— Хіба погано буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?
— А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!
— Це ви даремно,— не погоджувалась Тетяна.— Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки у повну миску дивитися.
— А мені — лиш би миска...
(Продовження на наступній сторінці)