Євген заткнув за пояс мантачку, попробував пальцем косу: йому здавалося, що всі дядьки крадькома стежать за ним. Дід Петрик уже врізався в траву — ішов легко, аж пританцьовуючи, і широка, чи не з синового плеча, сорочка тріпотіла на ньому білим метеликом. Одразу ж став косити й Павло, цей пішов лінькуватим перевальцем, по-ведмежому вивертаючи ноги. Але то тільки так здавалося, що він косить повільно: як не витанцьовував дід Петрик, а не міг одірватися од Павла.
Євген, весь напружинившись, провів перед собою косою. І одразу ж радісно відчув, що він не розучився косити: коса легко ввійшла у траву, підтяла її і винесла в рівненький валок
Згодом Євген зупинився, щоб помантачити, бо здалося, коса притупилася. І тут побачив, що й дід Петрик, і Павло одірвалися од нього.
Чи то від того, що Євген став квапитись, чи тому, що одвик, а мо', дуже вже стало припікати сонце,— в грудях йому запекло. Болів кожен м'яз, піт їв очі. А коса з кожним помахом ставала все важчою. Вона мов помалу, спроквола наливалася свинцем, і Євгенові доводилося щоразу все більше докладати сил, щоб одірвати її од землі. І коли докосив ручку, майка на ньому змокріла, як хлющ.
Хапаючи гарячим ротом повітря, Євген випростався, став витирати мокре обличчя.
— Ну як, служивий? — підійшов до нього дід Петрик обличчя мав сухеньке, але свіже, наче й не махав косою.
— Та нічого,— криво усміхнувся Євген.— Жарко тільки.— І щоб одв'язатись од діда, став мантачити косу.
— Воно завжди робота гріє,— гомонів тим часом дід Петрик— Особливо ж, коли без звички. Я зі служби колись як прийшов, то за що, бувало, не візьмуся — все з рук валилося. Дровину, і ту як слід розрубати не міг. Прицілюся, замахнуся сокирою, а вона або в сук, або плазом.
Підійшов Микола, що косив за братом*:
— Заморився?
— Іди к бісу! — відповів йому Євген весело.
Косили, аж поки сонце стало над головою. І коли Євгенові вже здавалося, що він більше не витримає — упаде, почулася команда — кінчати. Завдавши коси на плечі, чоловіки потяглися журавлиним ключем до річки вмиватися. Побрів за ними і Євген.
— Скупаємося? — наздогнав Микола.
— Умгу.
— Тоді пішли за он той верболіз, там не буде видно. Євген кинув косу і рушив за братом.
Тут, за вигином, дерева трохи одступилися од річки, і високий, покритий густою травою берег круто обривався до води. Вода була чиста й прозора, видніло навіть піщане дно, переливаючись золотом, і — довгі, мов зелені коси русалок, водорості, що звивалися пасмами. Одвернувшись од Євгена, Микола роздягнувся швиденько і, соромлячись свого білого, незасмаглого тіла, сторч головою шубовснув у річку. Прошив водну товщу, дістав руками дна, весь обмиваний повітряними бульбашками, мов коштовними перлами, вигулькнув аж на середині плеса:
— Давай, чого ж ти?
Євген не квапився стрибати. Зайшов по коліна у річку, набрав у пригорщі води, занурився в неї гарячим обличчям. Умивався, поки не змив увесь піт. Шкіра стала пругка й холодна. Аж тоді пірнув, поплив.
Плавали довго, а накупавшись, вилізли на берег, полягали на траву: Євген, як був,— у мокрих трусах, Микола ж натягнув штани. Якийсь час брати мовчали, блаженно розкидавши руки і ноги, потім Микола, який увесь час наче приглядався до берега, спитав:
— Ти Катю стрічав?
Те запитання застукало Євгена зненацька. Коли їхав сюди, не раз тривожила думка про зустріч із Катрею, і не так можливість зустрічі, як те, що Зося могла дізнатися про все, і тоді не минути неприємностей. Намагався просто одмахнутися од цієї думки, покладаючись на те, що якось воно та обійдеться.
. Вчора ж, коли йшов селом, теж думав про Катрю, особливо як проходили мимо її хати — молив долю, щоб не зустрітися. А потім, повернувшись з отієї прогулянки, знову про неї забув, вірніше, примусив себе забути, і не згадував аж до цієї хвилини.
— Вона теж на луках разом з жінками. Я її стрів, як бігав до матері.
— Не питала про мене? — поцікавився глухо Євген.
— Не питала.
Євген аж зітхнув. Сам себе похвалив, що вмовив Зосю не йти на луки: не вистачало, щоби зустрілася з Катрею. Євген звівся поволі, став одягатись.
— Тобі не жалко її?
Євген сердито сопів, натягаючи чобіт. Чи то онуча згорнулась, чи нога підверталася, тільки чобіт ніяк не налазив, хоч Євген щосили цупив його за халяву.
— Гляди, ще халяву одірвеш.
— Не одірву,— відповів крізь зуби Євген.
— Я б таку дівчину нізащо не кинув.
— Вмовкни! — визвірився на брата Євген.
Микола зірвався на ноги, одійшов подалі од брата. І вже звідти, з безпечної відстані, в'їдливо запитав:
— Думаєш, і досі по тобі сохне? Та їй тільки пальцем кивнути — не такого знайде.
Євген не відповів. Узув нарешті чобіт, рушив похмуро до косарів. За ним, кроків за десять, сторожко йшов Микола.
Косарі вже обідали. Порозсідалися в холодку, групами чоловік по п'ять, їли у складчину, хто що приніс. Було тут і сало з цибулею, і холодна картопля, і кисляк - його пили просто з глеків. За обідом Євген трохи охолов, навіть перестав сердитись на брата, і коли той попросив подати хліб, одпанахав йому мало не чверть хлібини.
— Ого!
— Бери, бери,— промовив дід Петрик.— Великому шматкові й рот радіє.
Старий пообідав. Лежав на траві, блаженно кректав.
— Оце якби ще по чарці, то й поборотися можна було б.
— Який же ви замолоду, діду, були? — поцікавився Євген.
— Замолоду? Та одного, було, вдарю, а третій пада! Наївшись, дядьки потяглися за кисетами. Дістав свої сигарети
й Євген:
— Вгощайтеся!
Всі дружно поховали кисети, згуртувалися довкола Євгена. Обережно висмикували сигарети, роздивлялися, нюхали — не поспішали курити.
— З тютюну таки луччі. А це так — аби лишень дим ротом пускати!
Курили хто свої, а хто Євгенові, дехто вже й куняти почав. Та раптом підкотив Твердохліб:
— Хліб та сіль вам!
— Дякуємо. Де раніш були?
— Спасибі, вже пообідав.
Зліз із брички, підійшов до гурту. Був як ніколи веселий, удоволений. Сіна буде хоч завалися, вистачить і державі, й собі, хліба ж стоять, як стіна: їхав щойно полем, не міг намилуватись. Ще й пообіцяли з емтеесу новенький комбайн.
— То як устигнемо впоратися?
— Та як не буде дощу, то й упораємось. Дуже ж бо парить.
— Ми ж і так стараємось.
— А ви ще більш постарайтесь! Дівчат підженіть, хай швидше сіно ворушать.— Це вже до Васильовича.— Хіхи-хахи буде ще час справляти.— І мов аж тепер помітив Євгена: — Ну, як воно служиться?
— Дякую, добре,— відповів стримано той: трохи образив зверхній тон у Твердохлібовому запитанні.
— Ніхто не полізе війною?
— Хай спробують!
— А як авіація?
— А ви хіба не читали, що Ворошилов сказав? — не поминув шпигнути Твердохліба.
— Молодці,— похвалив Твердохліб.— Ну що ж: ви своє діло робіть, а ми своє.— І вже до всіх:— Тож домовились: за три дні щоб і покінчити з сіном!
Після такої нагінки косарі не дуже й залежувались: досмалили цигарки — та й знову за коси. І Євген, який з острахом думав про те, як він буде косити після обіду, раптом відчув, що коситься вільно і легко — наче й не боліли досі м'язи! І він аж здивувався, коли дядько Микола, який командував сіножаттю, оголосив, що на сьогодні вже досить.
Косарі непоквапно витирали коси, ховали мантачки. А Євген усе ще стояв, обіпершись на косу, і не міг одірватися зором од лугу: од рівненьких валків, що простяглися з краю в край, мов зелені напнуті струни, од нескошеного ще буйнотрав'я, яке ледь колихалось під вітром, од задумливих верб понад річкою, од зеленого обрію й червоного сонця, що вже не смажило, не пекло, а мов лило прохолодою. Вільно, легко дихалось Євгенові, і навіть утома, що наливала м'язи, була солодкою та приємною.
— Євгене! Гов, Євгене!
Упізнав голос брата. Обернувся — той стояв не сам, поряд ще дівчина якась.
— Ходи-но сюди!
Євген неохоче закинув за плече косу, пішов до брата. Придивлявся до дівчини, але вона стояла на фоні призахідного сонця і мов розчинялася в ньому: чим ближче підходив Євген, тим вона ставала невиразнішою, лише все більше світилося волосся довкола її голови. 1 ті вогняні спалахи вселяли йому підсвідому тривогу.
Підійшовши майже впритул, упізнав Катерину.
Дивилася на нього серйозно й уважно, в погляді її не було ні зла, ані докору — лише пильно дивилася, наче хотіла побачити в ньому щось дуже важливе для себе. З того часу, коли він її бачив востаннє, Катерина стала ще гарнішою — її розквітла краса так і різонула по серцю. Він наче зараз роздивився її по-справжньому, і образ Зосі, який заступав йому досі світ увесь, раптом зблід, зів'яв.
— Прошу знайомитись,— сказав по-дурному Микола, але Катя одступилася врешті од сонця і перша подала Євгенові руку:
— З приїздом, Женю! — Голос її пролунав, до образи спокійно! — Із щасливим одруженням!
Євген забелькотав щось таке немічне, за що сам себе зненавидів, однак Катя не дала докінчити.
— Ну, мені треба йти...
(Продовження на наступній сторінці)