Вона ще раз, мовби прощаючись, окинула Євгена пильним поглядом, повернулась, пішла. Легко і гордо, по вузенькій доріжці, поміж високими травами, і чим більше вона оддалялася, тим дужче щеміло Євгенове серце.
Потім брати верталися додому. Вертались останніми, луки вже спорожніли, далеко попереду зникла вервечка людей, і над валками, над нескошеними травами плив уже туман — не туман, а щось схоже на ледь помітний серпанок, витканий з прозорої пряжі. Гостро, свіжо пахло скошеною травою. У тих пахощах було щось печальне і болісне, і якийсь невимовний щем пронизував серце.
Євген глянув гостро на брата:
— Ти зустрічаєшся з нею?
— А яке твоє діло? — зухвало відповів Микола.— Ти ж її залишив!
— Не смій! — ухопив брата за руку, шарпонув до себе.
— Іди ти знаєш куди?! І буду зустрічатись!..— видерся Микола.
— Не смій! — чуєш?!
Аж засудомило в руках — вгатити брата. Збити на землю й стоптати.
— Зосьці скажи — не мені! — вигукнув люто Микола.— Яке тобі діло до Каті?
Євген похитнувсь, ганяючи жовна,— оволодів нарешті собою.
— Хай уже й так — ходім.— І за якийсь час попросив: — Ти, брате, пробач. Сам не знаю, що скоїлось. Може, од сонця...
— Може,— миролюбивіше муркнув Микола.
Однак, поки Євген гостював у батьків, між братами не зник холодок
Євген поїхав двадцятого червня. А двадцять першого над Тарасівкою лютувала небувала гроза.
Вже з обіду небо зблякло, поснувалось, мов павутинням. Тільки не сріблястим і блискучим, а наче припорошеним порохом,— отаким, що висить десь у коморі, в темряві. Павутиння збиралося все більше і більше, воно геть укрило небо, але від того спека не спадала, а навпаки, ще дужче налягала на землю. Сонце аж кипіло, воно вже зависло між землею й небом, і небо було саме по собі, а сонце саме по собі. Підтяті духотою, лежали під яблунями розпластані кури: повибивали ямки, догрібаючись до сирішої землі, розкидали знесилено крила, дихали часто і важко, розтуляючи дзьоби, а в червоних очах ворушилась безтяма. Люди теж позабивалися в хати, де було мов прохолодніше, а худоба, покинувши пашу, збивалась над річкою. Понад степом, над принишклим селом плавилося перегріте повітря, і здавалося: ще хвилина-друга — воно спалахне, і в тому світовому пожежиську згорить усе на попіл.
Згодом на заході з'явилися хмари. То були, власне, ще не хмари, а стовпи якогось пилу чи диму. Руді, аж запечені, вони довго хилиталися на місці, не просуваючись ні вперед, ні назад, не розповзаючись навіть по обрію, лиш поступово темнішали, аж поки стали такими чорними, такими зловісно-похмурими, що аж моторошно на них дивитися. І як тільки наливалися — розбухали отією чорнотою, рушали з місця, нестримно росли вгору, поглинаючи небо, а з-за обрію, їм на підмогу, вивергалося, клублячись, усе нове хмаровиння. Над завмерлою у страхові землею прокотився перший грім. Він був ще далекий, ледь чутний, але стільки погрозливої сили вчувалося в ньому, що люди одразу ж кинулися заганяти все живе попід стріхи. Згадуючи всіх святих, а особливо пророка Іллю, старі баби хрестили вікна та двері, жінки скликали дітей, а чоловіки замикали худобу, зачиняли ворота.
А хмари повзли все вище й вище, лупили без кінця блискавицями. Не встигне одмиготіти одна, як слідом спалахує друга, а то й дві, й од нестерпного тріскоту, здавалося, ось-ось розколеться земля. Хмари насунулися на сонце, поглинули його, і холодна тінь упала одразу на землю.
Спершу налетів ураган. З розбійницьким посвистом, з лютим ревом накинувся на принишкле село, й одразу ж стало темно, як уночі. Хмара пилюки піднялася вгору, в повітрі закружляло обірване з дерев листя, сіно, солома: чиясь курка пронеслася понад хатами зім'ятою ганчіркою. Дерева гнулися до землі, їх ламало, вивертало з корінням, з дахів виривало цілі кулі соломи і здавалося: ще мить — почне валити й хати. А вітер шаленів усе дужче, наче зірвався з цепу.
Потім ринула злива. Водяною стіною пройшлась над селом, затопила двори, позаливала вулиці. Довкола аж стугоніло од того потопу, вода зносила тини, заливала дощенту городи. Минуло півгодини, година, а зливи не вщухала, і вже здавалося, ось-ось усе село піде під воду.
Врешті гроза посунула далі на схід: у громовинні, блискавицях. І одразу ж на колгоспному дворі хтось почав щосили бити в рейку. Металевий той зойк лунав тривожно й розпачливо, і люди вискакували з хат хто в чому був.
Іван Приходько вибіг на залитий водою двір. Вулицею, розбрьохуючи каламутну воду, бігли люди: хто з вилами, хто з відром, а хто і з голими руками.
— Що там?! — закричав од порога Іван.
— Горить! Блискавка вдарила!..
Що горить — не розчув Іван. Метнувсь до сараю, висмикнув вила, вискочив на вулицю й одразу ж зіткнувся з Курочкою. Босоногий Курочка біг підстрибом, розбризкуючи на всі боки воду, розмахував порожнім відром.
— А-я-яй, загорілося! — закричав він до Йвана, і в його круглих очах спалахував захват.
Люди обганяли одне одного, чим ближче до колгоспного двору, тим людей бігло більше: чоловіки, жінки, діти. Бігло все село, вся Тарасівка, бігли обласкані колгоспом і колгоспом ображені, ті, які вболівали за спільне і яким на спільне було наплювати; бігли працьовиті й ледачі, запальні та байдужі,— бігли всі до одного, бо так уже велося: загориться — все забудь, а біжи гасити пожежу!
Горів стіг сіна, що стояв поруч із стайнею. Вогню не видно, проривався лише назовні біленький, мов пара, димок Дим колихався то в одному місці, то в іншому, наче грався у піжмурки з чоловіками, які металися нагорі, розкидаючи вилами мокре сіно, а по високій, приставленій до стогу драбині вже лізли інші: з вилами, з відрами. Охоплені спільним поривом, вони навіть не думали, що вогонь ось-ось вирветься на волю й можна згоріти в ньому. Дерлись і дерлись, аж поки Твердохліб став одпихати їх од драбини:
— По воду! По воду біжіть!..
Іван кинув вила, ухопив у якоїсь жінки відро, побіг до колодязя. Поперед нього все так же підстрибував Курочка.
— А-я-яй, як ударило!
Поки вернулися, біля стогу запанував уже відносний порядок: люди вишикувались у ланцюжок, передавали одне одному повні відра. Нагорі ж поки в одному місці бухнуло полум'ям. Чоловіки, що були там, одсахнулись назад, позадкували аж на край стогу, щоб у разі чого з'їхати донизу, а найзатятіші, найсміливіші кинулися у вогонь, хлюпаючи з відер воду.
— Води!
Кожен якнайшвидше намагався обернутися з водою, і журавель, що стояв при колодязі, без кінця то опускав свого довгого дзьоба донизу, то піднімав, вихоплюючи відро за відром.
Коли вогонь погасили і розкидали стіг, ще довго не розходились. Розпитували, куди саме вдарила блискавка, хто перший побачив, з повагою й острахом дивилися на Ганжу, який першим поліз у вогонь і тепер був геть осмалений: і брови, і чуприна, і вуса, лизнуло йому навіть щоку, а піджак звисав обгорілими клаптями.
Потім стали розходитись. Останнім повернувся додому Твердохліб. Так натомився, напереживався, що коли дружина поставила вечерю, то й шматок до горла не ліз. Роззувся, скинув мокрий одяг і звалився на ліжко.
Спав як убитий і довго не чув, як хтось відчайдушно тарабанив у шибку. А коли розклепив повіки, то був уже ранок, у вікні хиталося налякане обличчя Нешерета. Твердохліб неохоче залишив постіль, одчинив вікно.
— Володимире Васильовичу, війна!
Була неділя, було двадцять друге червня, був тисяча дев'ятсот сорок перший рік.
ЧАСТИНА ДРУГА
Якраз перед війною в Тарасівці повісили три репродуктори. Один біля правління, другий коло сільради, а третій аж перед клубом. Репродуктори були мов ієрихонські труби, і на першій порі люди, котрі постарші та пообережніші, обходили їх стороною: ще чого доброго обірветься та голову провалить! Але репродуктори й не думали падати. З ранку до ночі з металевих чорних горлянок то лилися" бравурні марші й пісні, то лунали дужі голоси.
З перших же днів війни біля тих стовпів до пізнього вечора товпилися тарасівці. Вистоювали довго й терпляче, слухаючи новини з фронтів, і жодна сила не могла б їх у цей час зрушити з місця. Одні понуро дивилися в землю, інші журно зітхали, а треті, особливо жінки,' з такою надією заглядали в залізний той розтруб, немов сподівалися, що він от-от відкашляється і вже іншим, теплішим і людянішим голосом мовить:
"Твій чоловік, Марфо, живий і здоровий... І твій, Ганно, син... А твій, Одарко, поранений. Тільки не дуже, молодице, журися: рана у нього легка, і він незабаром видужає..."
І навіть у Твердохліба не вистачало духу одганяти од стовпів людей. Хоч надходили жнива, кожна пара рук була на вагу золота. Тим більше що й рук тих робочих помітно поменшало: в перші ж дні мобілізація вимела із села більшу частину чоловіків. Лишилися тільки ті, що не підійшли за віком, та каліки, та заброньовані: сільське начальство й учителі. То ж Твердохліб, як не мозолили йому очі оті натовпи під репродукторами, поки що мовчав, наказав тільки завідуючому клубом вивісити на вулиці карту Німеччини. Він не мав сумніву, що в найкоротший час наші війська рушать нестримно вперед і перейдуть державні кордони.
— Та наготуй побільше червоних прапорців, щоб було що втикати!
(Продовження на наступній сторінці)