— То колись діти як діти росли,— не згодився Глекуха.— Теперечки ж покруч якийсь... Стрів учора Передерієву дочку, оту, що в Полтаві учиться. Так з-під пудри тільки очі й видно. І губи якимсь чортовинням намазані. А спідниця — вище колін. Ще й деколоном од неї — нюхнеш — упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невістка у хаті!..
— А що ж їй робити, як по її виду чорти горох молотили? Мо', хоч на деколон парубки налітатимуть...
Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врешті не витримав: став розповідати, як він у німецькому полоні був, працював у одного бауера. Хазяїна, по-нашому... То який сад у того бауера був. От щоб і не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня — гілля тріщить! І то кожного року".
— Та ви ж уже сад заклали...
— Е, це не те. От коли б отих саджанців... Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!
І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завів. Аж Данилівна не витримала:
— Та що ти все: садок та садок! Мов тобі найбільше потрібно!
— А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!
— Оце як бачите! — поскаржилася Данилівна Тетяні.— Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи є у мене чоловік, чи нема — не знаю й сама.— Так, ніби Тетяна жила де осібно і нічого того не бачила.
Ось уже десятий рік вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився їх син, думала кудись перебратися — звільнити кімнату. Але Василь невдовзі законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жіночкою добувати вугілля. Попоплакала ж Данилівна, виряджаючи сина: "Та він же ні сонця, ні неба не бачитиме: під землею й ходитиме!" Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разів наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Він і на Донбас поїхав не стільки для заробітків, скільки з-за того, що не міг простити декому отого розкуркулення.
Тетяні той спогад чи не найважчий. Пам'ятає, як Твердохліб, молодий ще тоді та запальний, ткнув у її бік пальцем і сказав:
"Хай і вони он ідуть!"
Щоб ішла розкуркулювати Данилівну і Васильовича. Людей, чий хліб їла, в чиїй хаті жила.
Що ж, запишемо й вас,— сказав тоді Путько.— Як ваше прізвище, товаришко?"
І як вона не посміла відмовитись. Як вийшла потім разом із комісією по розкуркуленню, як холола в душі перед неминучою зустріччю з своїми господарями, і як пожалів її Нешерет, який очолював ту невеселу комісію:
— Ви уже, вчителько, йдіть собі в школу, а ми уже якось самі.— Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполіг на тому Володька.
І як вона стояла, отерпла, в порожньому класі. Як побачила валку саней посеред вимерлої вулиці... і на останніх санях, позаду якогось дядька з низько, на самі очі насунутою шапкою, Васильовича й Данилівну з сином. Данилівна застібала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидів закам'янілий, і страшно, і мертво черкали по снігу спущені з саней ноги...
— Іще пам'ятає Тетяна, як повернулася додому. Як зайшла па втоптане подвір'я, і як закричали німо до неї відчинені навстіж повітка і саж, сарай і комора. Як вона похапцем, збиваючи до крові пальці, зачиняла ті двері, і як їй було моторошно, коли лягла спати: наче в кімнаті, де ще сьогодні жили Данилівна і Васильович, лежав хтось мертвий...
Тому лише вранці наважилася заглянути до кімнати навпроти. Учора ще прибрана, привітна і затишна, з барвистими рушниками по стінах, осяяна лагідним усміхом Данилівни, кімната була сьогодні оголена, обшарпана, затоптана. На підлозі валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слід загаджених у гній чобіт. Обдерті стіни сліпо темніли прямокутними, більшими і меншими плямами,— там ще учора висіли численні фото рідні Приходьків: чи то Данилівна прихопила їх із собою, чи комісія прилучила до описаного куркульського майна...
Тетяна так і не зайшла досередини: одступила у сіни, обережно, мов у хаті був хтось тяжко хворий, причинила двері...
І зараз, поглядаючи на Васильовича, думає, чи згадує про тс Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?..
Васильович згадував, і не раз. Як його розкуркулювали, і як він був на громадянській, воював у червоних. Посвідка ота його і врятувала.
Вже на вокзалі в Хоролівці, коли їх стали вантажити до нагонів, коли очманілі од лементу й ґвалту міліціонери вже не так пильнували, хто куди лізе, він коротко кинув синові: ♦Припильнуй за матір'ю!" — і, зігнувшись, шмигнув під вагон. І то його щастя, що вже добре стемніло, а то і не втік би.
Лежав у заметі, зарившись з головою у сніг, чекав, поки спорожніє перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилівна.
Аж тоді, як поїзд рушив (не тукнув, не свиснув — поїхав, мов украв), як у густій уже пітьмі вовчим оком згас ліхтар кондуктора, сторожко звівся Васильович.
Спершу біг просто в степ, подалі од залізниці. Біг навмання, провалюючись у глибокі замети, важко вигрібаючись із снігу, аж поки станція лишилася далеко позаду. Аж тоді повалився набік, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадібно сніг і все не міг остудити запарене тіло. А як трохи відпочив, звівся і знову пішов.
Куди — не знав іще й сам.
Степова чорна безвість німіла довкола. Десь було небо — зникло за хмарами. Десь були села — пощезали в пітьмі. Чорно попереду, чорно позаду. Під ногами — снігове бездоріжжя, а Васильович ішов та й ішов, і вже був мокрий, як хлющ...
Аж під ранок, коли набрів на село та наважився постукати у вікно крайньої хати... коли гостинні господарі, не питаючи, хто він і звідки, напоїли гарячим чаєм з липовим цвітом та послали на піч... коли гарячий черінь враз повив його розпареним духом і він поплив, поплив у сонну безпам'ять... останнє, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харків, до всеукраїнського старости...
Не міг ризикувати довідкою про участь у громадянській: давати її першому стрічному!
Тиждень добирався до Харкова. Де пішки, де на санях: залізницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всі до копієчки гроші лишилися в Данилівни. Всюди казав, що інвалід громадянської і оце добивається в Харків: клопотати за пенсію. Виручала довідка, бо перевіряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядьків тинялося селами.
До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не міг. Весь час пекла думка, що поки він оббиває пороги, отой поїзд, той тать невсипущий, все чахка і чахка — котить в Сибір.
Вирішив ловити Петровського на вулиці. Рознюхав, де живе всеукраїнський староста, два дні і дві ночі ховався од міліціонерів та якихось людей у чорних шкірянках, а на третю добу вранці, немитий, неголений, з палаючими похмурою рішучістю очима (сам би себе не впізнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не під колеса машини. Доки оті молодики у чорному, які біс його зна звідкіля і набігли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферові зупинитися, виліз із машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.
— Одпустіть чоловіка, чого до нього чіпляєтесь! — спокійно мовив Петровський, і його сірі очі спалахнули лукавими вогниками.— А ти, дядьку, чом під колеса стрибаєш?.. Жити набридло?. Та одінь свою шапку, я не піп, що під благословення лізеш...
Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала під час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, які знову кудись пощезали — мов провалились під землю.
— Кого, дядьку, шукаєш? — допитувався тим часом староста.
— Вас, товаришу Петровський!
— То сідай у машину". Мені на засідання — по дорозі й розкажеш...— І вже до якогось, що сидів на задньому сидінні, тримаючи туго набитий портфель на колінах: — Ану посунься, дай чоловікові сісти!
Приходько якийсь час мовчав — не міг зібратися з думками Що ота сутичка, а що й уперше в машині, та ще й поруч із Петровським. Врешті Петровський який сидів попереду, повернувся до нього:
— Так що тебе привело?
— Біда привела, товаришу Петровський.
— Знаю, що не танцювати приїхав. Розказуй, що там у тебе!
Зібрався нарешті з духом — розказує Васильович. Показує й довідки: спершу про фронт, а тоді про розкуркулення.
— Наймитів держав?.. Тільки правду кажи!
— Ось мої наймити! — простягнув догори долонями руки Васильович. Долоні мов рогом поросли: на мозолеві мозоль.— Л брехати змалку не вчився...
— А жінка — з куркульського роду?
— З того самого, товаришу Петровський: поки й заміж узяв, у куркулів з наймів не вилазила. Як не вірите, то пошліть кого, хай розпитає...
— Є в нас час посилати! — мов аж розсердився І Істровський.— Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби відчув, що ти крутиш... Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено...
Наказав зупинити машину.
— Я ось тут напишу, щоб тебе не сміли чіпати... До районників... Або краще в область. Там не такі гарячі голови.— І, пишучи вже, поцікавився: — У колгосп збираєшся?
— Я зараз, товаришу Петровський, нічого не знаю,— чесно зізнався Васильович.
(Продовження на наступній сторінці)