Сина мов вітром видуло із закутка. Не одходить тепер од матері, допитується, коли вона піде до Колядка.
— Піду — не забуду... А тепер біжи надвір, бо мені ось бесіду готувати треба...
Підібрала газети на задану тему, читає, виписує. Ось стаття "Правды" від 23 серпня цього, 1940 року, присвячена роковинам радянсько-німецького пакту: "... пакт був підписаний в момент, коли над Європою нависли грозові хмари імперіалістичної війни, що задовго і спроквола підготовлялась в дипломатичних канцеляріях Лондона і Парижа. Звістка про радянсько-німецький пакт прозвучала як останнє застереження організаторам і натхненникам імперіалістичної війни..."
"Агресивна роль англо-французької плутократії",— нотує Тетяна. І як ще одне ствердження попередньої думки, виписує фразу із доповіді товариша Молотова на Четвертій сесії Верховної Ради першого скликання: "Відомо, однак, що виражене ще в кінці минулого року прагнення Німеччини до миру було відхилене урядами Англії і Франції".
Остаточно ж викриває паліїв нової війни передова "Правды" від п'ятого липня цього року: "Документи, що викривають англо-французьких організаторів війни: про п'яту і шосту "Білі книги" німецького міністерства закордонних справ": "Публіковані документи п'ятої і шостої "Білих книг" ще раз з усією очевидністю підтверджують і показують всьому світові справжніх організаторів війни. І тільки мудра сталінська політика радянського уряду своєчасно розгадала підлі задуми паліїв і відвернула напади, що готувались англо-французами на нашу батьківщину".
"Роль товариша Сталіна в міжнародній політиці Рад. Союзу",— продовжує нотувати Тетяна. Пригадує статтю Кагановича, опубліковану ще в січні, додає: "Великого машиніста локомотива історії".
А ось іще одна стаття — вона теж придасться Тетяні. Це вже "Известия", від 11 квітня: "Після вторгнення Англії й Франції в нейтральні води скандинавських країн і після контрзаходів з боку Німеччини Данія і Норвегія стали перед необхідністю примкнути так або інакше до Німеччини.
Насамперед слід прийти до того висновку, що дії Німеччини в даному разі були вимушеними.
Говорять, що Німеччина порушила своїми діями в Скандинавії принципи міжнародного права, що вона перетворила в клаптик паперу договір про ненапад з Данією і таке інше. Але читати тепер дешеві лементації щодо правомірності або неправомірності німецьких дій у Скандинавії, після того як Англія І Франція порушили суверенітет Скандинавських країн на шкоду інтересам Німеччини, викликавши тим самим контрзаходи Німеччини,— значить ставити себе в смішне становище. Війна має свою логіку, яка сильніша всякої іншої логіки".
І Озброївшись отакими цитатами, пішла у неділю Тетяна на свою десятихатку проводити бесіду.
Збиралися в Погрібного Ярмоли — чоловіка непомітного і такого мовчазного, що Тетяна, й не знала, який у нього голос. Звернешся до нього — або мовчки кивне, або всміхнеться зніяковіло. Весь вечір просидить — ані пари із вуст.
1 жінка його, Явдоха, теж не дуже щедра на мову.
— Як вони й женились? — дивувався якось Іван Приходько.— Не інакше — на мигах.
Тетяна завжди приходила перша. Віталася з хазяїнами, одразу ж сідала до столу. Стіл чекав на неї вже прибраний, засланий чистою скатертиною. Скатертина вишита так, що й очей не одведеш. І квіти яскраві, і птахи, а внизу ще й пущений "бережок" із зеленої заполочі. Все це — Явдошині руки. День 'і ніч з голкою не розстається, з нею, здається, і спить.
Поки Тетяна гортає свій зошит, до хати поступово сходяться люди. Перший, як завжди, прийшов Іван Приходько, цей свого не взіває.
— Добридень у хату! — і до Тетяни здивовано: — То ще нікого й немає?.. От же ледачий народ!
Не встиг Приходько примоститись, як і Курочка на порозі:
— Ти чого мене не гукнув?
— Та я ж думав, що ти вже тут... Так поспішав, що й тютюн удома забув... То сідай біля мене та давай спряжемося: твій тютюн — моя закрутка.
Курочка неохоче дістає кисет, тим більш неохоче, що Іван он уже наготував і клапоть паперу під цигарку: півгазети одпанахав!
— Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться! Сходилися люди — з усього кутка. Жінки до столу, по-
ближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.
— Ви хоть би учительшу пожаліли! — докоряли їм жінки.— Смалять, смалять — у пеклі не насмалитесь!..
— А вчительша шо — не людина?.. Правда ж, Олексіївно?
Тетяна казала, що правда. "Куріть, куріть, я нічого",— хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.
Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.
Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола, Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам'янілими зморшками.
— Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало...
— Це ви до чого? — аж стріпнувся Курочка.
— А ні до чого... — повів на нього насмішливим оком Васильович.— Просто згадав, як мій тато любили казати.
Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!
— От я коли щось, для прикладу, скажу...
— Та то ж, Мефодію, ви... До вас і Москва прислухається! Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу
його поплескав: "Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!"
Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:
— А ке огоньку!
— А я скажу так, — устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині — по самісінькі очі. 1 щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше.— Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!
— Оце як у око вліпив! — розсміявся Іван Приходько. — Звідки ти знаєш?
— Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.
— Та може ж, ще й не буде,— Данилівни жалісний голос: — о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! — Бува. які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.
— Ці не обійдуть... Це — обложні...
Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі...
— Воно-то— так...— наче погодився з нею Глекуха.— Згори, канешно, видніше... Тіки згадаєте моє слово: война буде чи пі, а воювать доведеться!..
— І з ким же воюватимем? ,
— Звісно, із ким... Чия хата найближча...
— Та годі вам про ту війну! — аж розсердилась Данилівна.— Каркаєте, каркаєте, та й накаркаєте... —
На тому з війною й покінчили: перейшли до справ більш близьких та цікавих.,
— Тепер жити та Бога хвалити... Якби ще крамнини удосталь.
— От-от: спробуй людям вгодити! Наїлися — давай тепер крамнину!
— По мені хоч і вік без крамнини, аби було в торбі...
— Добре вам казати, Матвію, у вас іще діти малі. А от підростуть, то подивимось, що ви тоді заспіваєте. У мене он дочка на домоткане й дивитись не хоче: давай лише фабричного! Уже й кохту вишиту надівати стидається. Я, було, тіки в свято таку й зодягала, а вона і в будень стидається...
— І не кажіть: такі діти стали розумні та грамотні, що батько-мати уже й рота розтулити не смій!.. Он купила я своїй черевики... Не один десяток крашанок на базар однесла." Півбока у крамниці лишила, поки черевики ті видерла... Несу додому, несу та й стану: хустку розгорну і черевиками милуюся. Господи, думаю, та чи мені доводилося коли не те що такі узувати — бачити зблизька!.. Принесла, дак ви думаєте, що мені вертихвістка моя сказала?.. Не модні!.. Самі їх носіть!
— Дав би я по литках, щоб і п'явками взялися!
— Еге, спробуйте!.. Не встигнеш і за пужално взятися, а воно у сільраду... На рідного тата... Он у сусідньому селі взяли й посадили...
— Та за що ж його, Господи?
— За оте саме... Що сина провчив... Ну, мо', й синяків де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали півтора роки в'язниці... Ото так: рідний синок тата запакував за грати!..
— Ото: вже дитину і повчити не можна!
— А ви учіть більше словом! — втрутився Васильович.— А то, як що, так і за лозину. Лози скоро не стане!
— Так вони вашого слова й послухають!
— Як розумного, то чому б не послухати... Усміхаються недовірливо: де ж це видано, щоб дитина
росла небитою? Та воно й не ростиме як слід!
— Ні, що ви там не кажіть, а ще старі люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старі люди дурніші од нас із вами були?
— Мо', й не дурніші, тільки тепер життя розумніше, по-новому жити нам треба.
(Продовження на наступній сторінці)