Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є. а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої — хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять,— молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа — однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.
— Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! — вмовляла Тетяна.— Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приносити му.
Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.
— Побачите, як ваша дитина поправиться! — обіцяла весело Тетяна.— І не впізнаєте!
Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п'ятдесят карбованців. Решту — Тетяна.
Покладала основні надії на чергового Мартина. Дістала чувал ячної дерті та з центнер кукурудзи власної, запарювала такі відрища, що ледь піднімала. Мартин, спасибі йому, все поїдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти — ледь виволокли із сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чути Мартинового передсмертного вереску,— на руках же рік тому принесла! — а німий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комісія з сільради, брала на облік свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачі шкури державі, то нащо їй зайва неприємність?
А згодом розкаювалась: повезла в Хоролівку сало, та майже все й назад привезла. М'ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: "Якби ж із шкуркою!" — та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусід, що праворуч, продає сало з шкуркою, і ліворуч — так само, і навпроти... Та не бояться ж нічого! Один поперед одного заманюють покупців:
— Дамочко, беріть у мене! Соломкою смалене — не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..
Нюхають, кажуть зважити кілограм, а то й більше. Тетяні ж хоч плач. Та гризи собі лікті, що не послухалась німого.
Повернулася додому, склала сало у діжку — хоч самі будуть їсти. Порахувала гроші, що вторгувала за м'ясо: мало. І половини не вистача до тієї суми, що її мала докласти Тетяна.
Що ж його робити? Позичити у когось із колег? Навряд чи удасться. Живуть же од зарплати до зарплати, а лишиться зайва десятка — сто дірок одразу на неї! Хіба що в Колядків? Ні, таку суму не позичать нізащо!..
Виручила, сама того не відаючи, Зінаїда Микитівна: сказала, що роздумала.
Так і лишилася без корови Тетяна.
Дивлячись на зажурену матір, сини бралися її утішати. Андрійко, який на молоці й виріс, казав, що йому того молока хай хоч і довіку не буде. Аби було сало. оте. що мама не спродала.
— Правда ж Івасю?
~ Правда,— підтримував менший брат старшого і вже од себе додавав, що він молока терпіти не може: пив лише тому, що мама наказувала.
— Утішники ви мої! — розсміялася крізь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось віддячити синам, дістала картоплі, нарізала повну сковороду сала. За підсмаженою картоплею Андрійко сказав, що хай мама не журиться: він надумався розводити кролів. Вже домовився з Володькою, той пообіцяв дати на весну кроля і крольчиху, як розплодяться — щодня буде м'ясо. А шкурки здаватимуть.
— А чим же ви їх годуватимете? — всміхалася Тетяна.
— А травою! Рватимеш, Івасю?
— Умгу...
Сини у той вечір були дружні як ніколи.
Андрійко і справді приніс весною двох кролів: у того слово не розходилось з ділом. Змайстрував клітку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз і не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилізли з печі. У Івася ще й сльози на очах тремтіли.
— Знову билися?.. Викину ваших кролів, щоб і духу їх не було!
Та викидати не довелося: подушив сусідський собака.
Кілька днів сини ходили як у воду опущені. Хотіли навіть подавати у суд на сусіда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало їй ще сварки з сусідами. То Андрійко взяв сокиру і порубав клітку: якщо так, то й заводити більше не буде!
— То у вас хазяїн росте,— казали про Андрійка жінки.— Хазяїном буде.
Тетяна й сама бачила, що хазяїном: Івасютина кров. І дров матері нарубає — не треба й загадувати, і по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов'язково до отого, що аж біля школи,— там вода набагато смачніша. Збирається, бувало, Тетяна в Хоролівку (мама тоді ще жила), наказує старшому:
— Ти ж, Андрійку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний... А для вас он борщ у печі... Та поглядай за Івасем, щоб він у шкоду не вліз.
Андрійко тільки головою кивне: хай мама їде спокійно, він якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: і кабан нагодований, і тарілки всі перемиті, ще й каша зварена.
Або стануть полоти (Івась тоді зовсім ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, і син не менше візьме. Сапає: ревниво погляда на матір — у кого краще. Пополе Тетяна годину-другу, та й жалко стане сина:
— Ти б, Андрійку, збігав до річки та скупався б... Я вже сама закінчу.
Не піде, поки не вправиться.
Одне не подобалося Тетяні у синові: ріс потайним. Де що не станеться — матері не скаже нізащо. Івась як що, так одразу й до матері, в Андрійка ж іще у маленького допитатися нічого не можна було. Принесе синячище під оком: з ким побився? за віщо? — мовчить, тільки око запухле світиться. Хіба що від людей довідається, з ким воював її син...
Як то йому тепер у армії? Пише, що добре, всім задоволений. Якби ж то так!.. Пошвидше б минали оці три роки, щоб син вступив до інституту. Тоді Тетяна зовсім була б щаслива. Хоча й зараз на долю не скаржиться. Чого іще їй: сини хороші, у школі її вважають не гіршою од інших. Навіть співдоповідь доручили прочитати на районній конференції вчителів. Про позашкільне виховання дітей.
Тетяна довго пам'ятатиме ту співдоповідь. Умовляла Колядка, щоб доручив комусь іншому,— так було страшно. Колядко відповів, що не може: уже повідомив її прізвище у район.
— Та ви не хвилюйтесь — все буде гаразд!
Легко було йому говорити! Сиділа день і ніч над доповіддю, під кінець аж очі стали боліти. Замучилась вкрай, поки списала учнівський зошит,— не більше, ніж на двадцять хвилин,— попередив Колядко. Просила Колядка, щоб той хоч домовився, аби її не поставили першою. Сиділа потім у залі, стискаючи зошит у спітнілій долоні, шепотіла перші дві фрази своєї співдоповіді, наче молитву: боялася, що в останню хвилину забуде.
Опам'яталася вже тоді, як сіла на місце. Сиділа й очі не сміла звести: здавалось Тетяні, що всі сміються з неї.
Не сміялися. Навіть похвалили. І в районній газеті було згадано: "З цікавою співдоповіддю про позакласне виховання дітей виступила учителька Тарасівської НСШ Світлична Т. О.". Тетяна тих газет аж десяток купила. Так усі десять у комоді й лежать....
Як тоді радів за неї Андрійко!..
І знову думки про сина. Про те, що на днях пошле йому посилку. Заколе чергового Мартина та й поїде в Хоролівку...
Якось після уроків Колядко оголосив учителям, що в неділю відбудеться культпохід. Всі учні, починаючи з четвертого класу, й учителі разом із ними, вирушать за тринадцять кілометрів у велике село Прилуки, де минулого року збудували міжколгоспний Будинок культури, на перегляд кінофільму "Ми із Кронштадта". Тетяна хотіла одпроситися в Колядка, але тут, як навмисне, загадали з сільради, щоб у неділю всі агітатори провели політбесіди про міжнародне становище. Приїдуть з району перевіряти, як поставлено масово-політичну роботу, Нешерет як узнав, одразу ж ударив на сполох. Бо кому-кому, а йому нагорить у першу чергу. Він же не тільки голова сільради, а й секретар партійного осередку: обирають його ось уже четвертий рік підряд за рекомендацією Твердохліба. До цього секретарював Колядко, але чимось не вгодив Твердохлібові, той на звітно-виборних зборах Колядкові й дав: не забезпечує дійове керівництво сільським господарством. А чому не забезпечує? Бо од сільського виробництва одірваний — закопався у школі. І назвав Нешерета...
Так і секретарює Нешерет — четвертий рік підряд.
Нешерет спершу розпорядився навіть культпохід одкласти: які можуть бути походи в кіно, коли комісія от-от на голову звалиться! Але Колядко переконав, що культпохід — це теж політмасовий захід.
— Добре, ведіть. Тільки щоб мені, натурально, учителі по своїх десятихатках були!
Отож Тетяні замість Хоролівки світила політбесіда. Та ще треба воювати з Івасем, який здійняв рев на всю хату: збирався ж із мамою в культпохід, а тут на тобі — лишайся удома! Як Тетяна його не переконувала, що йдуть лише старші класи, не помагало ніщо:
— А Ольга ж іде!
Олька — дочка Колядків, одноліток Івася.
— Іде, бо й батьки її йдуть! — вже сердито Тетяна.— І замовчи мені, бо я не знаю, що з тобою й зроблю!
Замовкнув. Забився в куток, схлипує так, наче хто йому печінку виймає.
— Ти довго там хлипатимеш?
— Довго.
Не витримала — розсміялась Тетяна:
— Ладно, не плач: попрошу Олексія Григоровича, може, він тебе й візьме.
(Продовження на наступній сторінці)