— От, Олексіївно, прийшли із повинною,— мовив з порогу Ганжа.
Світлична спершу не помітила Кіма — ховався за спину Ганжі. Та ось Ганжа одступився — і Кім виліз на світло:
— Я не казав... Я тільки Миколі...
— От, от: захудукав, як одуд... Можна присісти? Сів до столу, навпроти учительки.
— А ти, хлопче, постій!.. Раз завинив, то постій!
— Чого ж, хай сідає,— Світлична натомлено. Не те що розмовляти — бачити нікого не хотілося! Та не виганяти ж з хати.— Сідай!
— Я не казав...
На вчительку не сміє й глянути. Вуха аж горять. Мовби їх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, і немає у ній уже тієї образи, що досі кипіла. Ні на Кіма, ні навіть на батька, який колись написав отого скаженого дописа... Міг би, здається, прийти разом із сином, коли вже так трапилось, міг... Та куди ж: хіба піде голова кланятись якійсь там учительці! Замість нього Колядко прибіг... "Тетяно Олексіївно... Тетяно Олексіївно..." — хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.
Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!
— От прибіг серед ночі: вдома не житиму,— наче прочитав думки Світличної Ганжа.— Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
— Куріть,— Світлична байдуже.
— Хлопець уже спить? — кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне ліжко під стінкою. Ліжко — не ліжко, а щось середнє між ліжком і полом: на козли покладені дошки, а на дошках уже постіль.— Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту,— так, наче сам мав сім'ю і виростив не одного сина.— А роки біжать. Незчуєтесь, як і цей стане дорослим... Старший хоч пише?
— Пише Андрійко,— відповіла Світлична, і обличчя її одразу ж пом'якшало.— Взяли до полкової школи...
— А чому б і не взяти... Середню ж освіту хлопець набув...
— Так це ж на рік довше!.. Три роки замість двох...
— Не журіться, Олексіївно: промайнуть оці три роки, і незчуєтесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасівку вперше попали? А вже син он у армії!.. Отак і все наше життя: пробіжить, не встигнеш і оглянутись... Іноді як пригадаєш, як надумаєшся, то аж не віриться, що все те із тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував... А людей скільки пройшло — не лишилося й тіні... Химерна-таки штука — життя! — аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, і в його темних очах ледь відбивалося світло. І вже не вперше подумала Світлична, що Ганжа дуже постарів за останні роки.
"А я? — подумала одразу про себе.— Теж, мабуть, не краща..." І коли провела несподіваних гостей ("Так ви ж уже не сердіться на нього, Олексіївно, з ким не буває!", коли замкнула двері та повернулася до кімнати, то взяла ,в руку лампу і підійшла до дзеркала,— в кутку, біля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням тріщино^ і, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собі особливо старою. Вона аж гніт викрутила, щоб дужче світило, піднесла лампу аж до обличчя,— дзеркало по-совиному зблимнуло, відбило байдуже і зморшки, і посивіле волосся.
"Скільки ж це мені років?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скільки б тобі хотілося? — всміхнулася сумно до себе.— І що б ти хотіла?"
Не знала й сама. Знала тільки одне: коли б оце хтось сказав їй, що поверне прожиті роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось іноді важко, і незатишно, й голодно, й холодно... що б не чекало її попереду... вона нізащо не хотіла б повернутися до свого лихого заміжжя... до хутора... до Оксена...
Нізащо!
Тим більше не погодилася б, що життя починає поглядати прихильним оком і на неї. Може, не так уже й прихильно, але без отієї потайної підозри та настороженості, що доводили до відчаю.
Не раз і не два просиналася колись серед ночі од власного стогону: снилося, що її виганяють з роботи. Як дочку попа, жінку куркуля. Що оті суворі інспекції, які наїжджали з району, врешті вирішили закрити перед нею шкільні двері.
Що вона робитиме? Куди подасться з дітьми?
І така безвихідь іноді огортала Тетяну, такий чорний відчай, що вона не могла влежати в ліжкові: зводилася, йшла надвір і там уже давала волю сльозам. Заходила тільки подалі, аж за крайні хати, у поле, щоб ніхто не почув, брела по стерні, по ріллі, вже й сама не усвідомлюючи, що вона робить, і кричала. І степ, здавалося, німів од того плачу...
Нічого не могла поробити з собою. Може, тому, що її вкінець підкосила мамина смерть.
Мама помирала довго і важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кінця скаржилась:
— Ой, доню, пече!
Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:
— Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе... Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навіть до цього
не вірила — молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричі на тиждень провідувала маму.
Збиралася поспіхом одразу ж після уроків, показувала старшому, Андрійкові, де що стоїть, просила ще Данилівну приглянути за дітьми, і йшла у Хоролівку Коли пощастить — хтось підвезе, а частіше на двох на своїх: двадцять кілометрів туди, двадцять назад, Вже на порозі, у дверях, бив її в серце материн наболілий ГОЛОС:
— Ой, доню, пече!
Наче мама вже й розучилася вимовляти інші слова.
Яка не була втомлена — не дозволяла собі й присісти. Треба ж і прибрати, і наготувати їсти, і попрати білизну, бо мама все скаржиться, що липне до тіла. Не встигне й одіти, а вже й липне. І попросити сусідку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посиділа коло мами.
Мати водила за нею жовтими очима і тихо стогнала. Вона вже не могла навіть дихнути без стогону, стогнала навіть вві сні, і той стогін переслідував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути,— по дорозі назад, у Тарасівку, навіть на уроках, у школі.
Затримувалася коло матері до третьої ночі. Трохи здрімне — і в дорогу.
— Ти вже, дочко, ідеш?
— Треба йти, мамо,— намагалася бути якомога веселішою — Після завтрього знову прийду.
— Якби ж не так, доню, далеко!
Назад уже ніхто не підвозив. Кому б це стукнуло в голову виїжджати серед ночі! Ніде ані зблимне. І Тетяна одна — сама на весь світ. Іноді світить місяць, іноді все тоне у мороці, і Тетяна не знає, коли їй страшніше: чи коли вона нічого не бачить, чи коли видно її. І вже не йде — біжить, і молить далекого Бога: "Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!"
Три місяці промучилася мама. Три місяці бігала до неї Тетяна. Втомлювалась, аж темніло в очах, і була рада тій втомі.
В грудні мама померла.
Ховала її Тетяна сама: старша сестра, Ліда, не "приїхала — у неї захворіла дочка; Федір теж саме лежав у лікарні. Прислав телеграму, а згодом написав і листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидітиме. Обіцяв навіть гроші вислати на дорогу, як сестра надумається.
Тетяна спершу була загорілася їхати. Так їй набридла самотність, так хотілося бути поряд з близькою людиною, якій і звіритись, .з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гості,— почала, та й не закінчила.
Що їй завадило тоді дописати листа? Що стало на дорозі до брата?
Страх перед невідомим? Тут вона мала роботу, тут її знали, і якщо із нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, які її підтримають. Як підтримали отоді, коли вона пішла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом — куди тоді їй діватися?..
До того ж два хлопці. То куди вона поїде?
Тетяна давно уже примирилася з думкою, що їй од життя ждати нічого. Жила заради синів. Вона нещаслива, хай хоч діти будуть щасливі. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потім оббивала поріг районного суду, щоб замінити прізвище старшому. Могла б — відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?
— Треба! — відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.
Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?
— Є.
— Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.
їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. "Відмовився? Чому?" — "Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!"
— Запросиш, Андрійку? — допитувалась у сина.
— Ні.
— Чому?
Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав, вигукнув:
— А як узнають, що мій батько — куркуль?! Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не
своя. Відчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрійко, поки й житиме, буде з-за неї нещасний.
"Знав би ти, сину, як мене видавали заміж!.."
(Продовження на наступній сторінці)