— Погуляли, повеселилися — тепер за роботу! Щоб за тиждень всі до одного кожухи були тут!
— Будет іздєлано! — вигукнув весело Гоша (був серед
трьох наче за старшого) та й, підсмикнувши видану Гайдуком
гвинтівку, звернувся уже до своїх дружків: — Ну, фраєра, айда
шмонати! '
І покотився Тарасівкою стогін та плач. Поки Санько, сам на смерть наляканий (як що, то, гляди, ще й приріжуть!), доки Санько стояв у воротях на чатах, Гоша, Миша й Пантьоша перевертали всю хату вверх дном, а якщо у ній був хазяїн, то хазяїна били. І потім, скривавленого, на юшку потовченого, виводили в двір: пригадуй, душа з тебе вон, де твій кожух! Пригадуй, поки живий!..
Пригадували. Харкали кров'ю — пригадували.
За тиждень відправила Тарасівка до району дві повні підводи валянків, кожухів, шапок. Добровільна пожертва німецьким воякам. Тарасівці надіялися потай, що тими ж підводами й оці чорти з села заберуться,— вже й кожухів не жалко, тільки б спекатись,— так ні: Гайдук і не думав розлучатися з трьома блатняками. Призначив Гошу своїм заступником, і вони стали виробляти таке, що хоч живцем у петлю.
Найбільше боялися Пантьошу — з його кулаками пудовими. Ті двоє били, хоч причепившись до чого, а цей просто так, із нудьги "делав букет". Стоїть стовпом, сліпує очицями сонними, мов йому все на світі байдуже, і раптом — до першого стрічного:
— Топай сюда!.. Я тебе букет зараз іздєлаю! — І пудовим отим кулачищем з усього маху — в лице!..
Іван Приходько перейняв якось брата:
— Щось, брате, треба робити...
— А що я вдію! — сердито Васильович: самому оці поліцаї сиділи в печінці.
— Боюся: не накоїли б мої якої біди,— продовжував Іван, завжди веселе обличчя його було зараз похмуре й стурбоване.
Васильович одразу ж зрозумів, кого має на увазі брат. Синів. І в першу чергу Євгена. Ще й справді здумають стріляти у зайд — біди тоді не обратися. Гайдук того тільки й жде.
— Скажи, хай поки що не затівають нічого. Я сам спробую цих падлюк укоськати.
Як — не знав іще й сам. Знав тільки одне: треба-таки щось робити.
Про племінників же, синів Іванових, знав майже все. І про приймач, який досі мовчить, бо Грицько не ту лампу приніс, і про зброю. Іван, од брата секретів не мав — ділився усім. І про прапор червоний, що його збиралися весною над управою вивісити,— тоді ледь одмовив, і про намір спалити маєток, як тільки добудують. Хотіли спершу дошки запалити, ще в штабелях,— Васильович втрутився і тут: мав розмову з Євгеном. Зайшов до нього увечері, схиливсь над КОЛИСКОЮ:
— Як поживаєш, козаче? Бульки пускаємо? — Потикав пальцем у тугі, наче гумові, щічки, сказав до Катрі: — Ти, дочко, сходи до батьків: нам з Євгеном словом перекинутись треба.
Катря мовчки взяла сина з колиски, вийшла. Жінки після пологів у тілі наливаються, а на цій і спідниця не держиться. Та й з якого добра того тіла нагулювати, коли люди забули, як хліб справжній і пахне! Село вже давно сиділо на картоплі, на буряках, а якщо й удавалося потай змолоти якусь жменю зерна, то з чим тільки те борошенце не перемішували! Щоб більше наїдку було.
Васильович сів до столу, і Євген навпроти сидів: теж схуднув, самі маслаки. На дядька насторожено дивиться. Хоч знає ж, добре вже знає, хто дядько насправді: розкрився йому одного вечора Васильович, усю душу змучену вивернув "Отакі, плем'яшо, діла. А ти — староста, посіпака німецький!.." — "А я знав?!" — Євген аж сердито. По очах його бачив — вірить дядькові, а разом і не вірить. "А де зараз Ганжа?" — спитав по паузі. "Отож-то й біда, що не знаю! Все б оддав, аби взнати".— "Може, німці вже і вбили?" — "Може, і вбили",— глухо Васильович. І таке в нього тоді було, мабуть, обличчя, що Євген взявся його утішати. Мовляв, аби впіймали чи вбили, у селі обов'язково дізналися б. Ганжа ж — із Тарасівки, звідси і в партизани пішов, то щоб німці упустили нагоду похвастатись? Та ніколи у світі! Він, Євген, уже німців знає...
Того вечора прийшов додому Васильович — мов душу омив. І потім не раз до Євгена навідувався...
— Ви от що, Євгене, з маєтком не кваптеся.
— Боїтесь?
— Боюся,— признався Васильович.— За село наше боюся.
— Знайшли чим тривожитись: вогонь до села не дістане!
— Вогонь-то ні, а німці... Тебе ж першого візьмуть. Як командира колишнього.
— Хай беруть! — Аж вилиці запалахкотіли в Євгена.— Аніж отак скніти.
— Якби ж то тільки тебе,— продовжував Васильович.— Чув, скількох у сусідньому районі розстріляли заложників? За молотарку попсовану. То, думаєш, із нами церемонитись будуть? Та вони за кожну спалену дошку по людині вішатимуть!
— То що нам робити? Так сидіти по шпарках? Прапор хотіли вивісити — розстріляють; не можна. Дошки спалити — те ж саме. Чого ви од нас хочете?
— Хочу, щоб людська кров не лилася даремно... От ви на дошки націлились. А ти знаєш, скількох вони врятували од Німеччини?
— Як врятували?
— А отак. По сусідніх селах скільки вже молоді вигребли? А з нашого села жодного. А мали ж двадцять душ одіслати. І відправили б, ніде не поділися б, аби не маєток. Я сам до коменданта ходив, доказував, що руки робочі нам он як потрібні. Лаявся комендант, кричав, а погодився. Мусив погодитись, бо йому теж діватися нікуди: не збудуємо вчасно — з нього ж у першу чергу й спитають. А маєток — він нікуди од нас не дінеться. Німці його в торбу не вкинуть, як утікатимуть. Та й толку від тих дощок Ну, спалите. Так вони ж іще більше навезуть. На наших же спинах. Ні, Євгене, вже як замахуватися на німця, то по-серйозному. А без толку, аби лишень подратувати...
— То вже як зуміємо,— аж образився Євген. Образитись образився і з дядьком попрощався холодно,
а дощок не зачепили.
Васильович же, повернувшись після тієї розмови додому, сам не знав, на чиєму боці правда. На Євгеновому, який аж горить хоч чимось німцям насолити, чи на його, що племінника за руку притримує? Згадував революцію, а тоді й громадянську, коли був отакий, як Євген,— чи багато зробили б вони, аби старих та обережніших слухалися?.. А з другого боку: хіба тоді було отаке — півсела за молотарку? Чи весь хутір — за одного вбитого німця? Зігнали у клуню й спалили. Дітей, і тих не помилували. А потім виявилося: ніхто у того німця й не стріляв Сам здуру вистрелив, прикладом у двері ударивши. "Німецький закон є суворий, але справедливий!" — сказав тоді їм комендант. Ще й погрозив на них пальцем: глядіть, мовляв, щоб і з вами того ж не було! А вони сиділи принишклі, бо й у найзатятіших та найвідданіших мурашки побігли по спині (старосту теж у тій клуні спалили). Виходили з бургомістрату — один одному не дивились у вічі...
Отакі вони — німецькі закони!..
І він, Приходько, в одній вовчій зграї. Із гайдуками та німцями. Плюнути б на все та й податися з села: пропади воно пропадом, оце ваше старостування! Пересидіти десь, перебути, поки наші повернуться. Або й знайти партизанський загін. Повинні ж десь бути партизани, не вибили ж усіх!..
А як не найде, що тоді? Тікати ще далі, як наші натиснуть? Бо хто ти такий, ким був під час окупації? Хто засвідчить, що тебе партизани умовили? Світличний, Ганжа? А де вони зараз? І хто дасть гарантію, що вони доживуть до того дня, коли наші повернуться? Загинуть — і обірвалася ниточка...
І вже вкотре аж стогне Васильович, що залишився в селі під час відступу наших. Що дався Ганжі себе вмовити...
Отак і жив: поміж петлею і кулею. І німці, коли що, не помилують, і в наших рука не опуститься пожаліти німецького старосту. Під кінець аж у сни вірити став: цілий день потім згадує, мучиться,— до чого б воно? Звідкіля іще напасті ждати? Бо щодня як не те, то друге.
Ще напровесні надійшов строгий наказ: щоб усе було зорано й засіяно. До останнього клаптика. "Німецька армія не для того проливає кров, щоб везти хліб із фатерлянду! — розорявся комендант на черговій нараді.— Українська родюча земля мусить дати усе, в чому має потребу німецький героїчний зольдат!" — кричав, аж посинів. Тільки од крику того не стало більше плугів або коней. І хоч Гайдук, з наради отієї вертаючись, грозився вголос: "Пальцями, а зоремо!" — хоч і моталися з дня у день поліцаї та комірник, на поле людей виганяючи ("Од тринадцяти літ до сімдесяти, щоб жодного в селі не було!") з плугами, коровами, лопатами, сапами, а так і не впоралися: половину сяк-так засіяли, а половина як стояла під бур'янами, так і лишилася стояти.
(Продовження на наступній сторінці)