Вони вже доповзали до кущів, до густого колючого терня, вони вже були майже поруч, як враз щось змінилося. Тетяна заклякла, боячись оглянутись, а Івась оглянувся в бік матері і щось тихо сказав. І хоч Тетяна не почула його, вона вже зрозуміла й сама: постріли!.. Там, у дворі, перестали стріляти. "Повзи!.. Швидше повзи!.." — наказала очима, і тут їх ударив у спину страшний Галин крию
— Не треба!.. Не треба!.. Ой,| що ви, людоньки, робите!.. Полізли в кущі. Колюччя впивалося в шкіру, рвало волосся,
дерло одяг, а вони повзли й повзли — глибше, глибше, поки й опинилися в неглибокій западині. Колись тут був, мабуть, рів, стінки давно обвалилися, дно запливло землею, засипалося листом,— запах гнилі та сирості огорнув їх одразу, а вони лежали, обезсилілі, неспроможні поворухнутися. Тетяна вже тремтіла всім тілом, дрож бив її й бив, і вона нічого не могла з собою подіяти. "Лежи!.. Лежи!.." — сичала на сина, бо він все намагався звести голову.
Із двору, од саду, доносилися різкі голоси: німці чи то на когось кричали, чи поміж собою сварилися, збуджені боєм. Ось ляснули постріли: раз... удруге... утретє... Тетяні здалося, що то стріляють по них, вона аж наперед проповзла, щоб затулити своїм тілом Івася, але то — не по них, по них стали стріляти згодом, і то — по кущах, наосліп, навмання, раз по раз вигукуючи: "Партізанен!.. Ком!.. Виході!.." Кулі зрізали гілля і листя, впивалися поруч, перед очима, у землю, огидно вицмокуючи, бризкаючи груддям в обличчя. "Господи, тільки не в Івася!" — аж стогнала Тетяна, ладна прийняти у себе всі кулі. Усі до одної.
Покричали, постріляли — затихли. Згодом, чутно, пішли...
— Ма, вже пішли! — прошепотів до Тетяни Івась: звівся на коліна — хотів, мабуть, виглянути, чи й справді вже німці забралися геть.
І в цю ж мить од хати ударила черга. Остання, наосліп, послана німцем, що вже біг, мабуть, до машини. Івась голосно схлипнув, упав як підкошений.
Він упав донизу лицем і забився в конвульсіях, а на спині, поміж гострими лопатками, стала розповзатися темна, паруюча пляма. Тетяна кинулася до нього, обхопила, одірвала од землі (їй раптом здалося, що Івась, зарившись обличчям у листя, задихається, що ось вона його переверне на спину і йому враз полегшає)... Тетяна перевернула Івася горілиць, — і він уже хрипів їй прямо в обличчя, і губи його бралися кривавою піною, і вигинався дугою, впираючись потилицею в землю. "Івасю, Івасю!" — гукала, кликала сина Тетяна, а він не чув, він хрипів, і в широко розплющених очах вже мерехтіла безтяма. Тетяна оглянулася дико, шукаючи порятунку для сина, одразу ж згадала про лікаря. Поповзла з терня, аж затріщала шкіра, не думала навіть про німців, а якби їх побачила, то не ховалась би. Кинулася б до них, хапала б за руки, за ноги: "Ой люди, ой милі, рятуйте Івася!.." Хрипіла, стогнала, шарпаючи терня, що впивалося в обличчя, у голову, в спину, шматувало шкіру. Не од болю стогнала: навряд чи й відчувала той біль: в голові билася, ячала, горіла думка про Йвася.
. Видерлася нарешті з кущів, уся геть скривавлена, не розібрати, що то з неї звисає: лахміття чи шкіра. Кинулася до яблуні, де сидів щойно лікар,— там було порожньо... Тільки гоготів довкола вогонь, пожираючи хату, клуню, сарай, — Тетяна оббігла весь двір, але кругом було порожньо... "Я зараз, Івасю, я зараз!" — метнулась назад, до кущів...
Син уже не хрипів, не вигинався дугою. Лежав занімілий, дивився застиглими очима на матір. Худе обличчя його ще більше мов схудло, риси враз загострилися, а поміж рожевими од піни губами біліли болісно зціплені зуби.
І страшно закричала Тетяна, і впала на сина, і забилася в конвульсіях. І їй уже здавалося, що й вона помирає, стікаючи криком.
Заніміла, застигла. Скільки пролежала отак, нерухома, не знала й сама. Потім звелася на коліна. Голова трусилася, як у столітньої, виплакані очі сухо горіли. Підважила Івася під плечі, обережно потягнула з кущів. Пильнувала, щоб жодна колючка його не дряпнула, жодна гілка не упала на нього.
Сонце стояло вже на заході, хоч Тетяна навряд чи й бачила сонце. Просто на синове нерухоме обличчя, од якого вона не одривала очей, лягла тінь, поповзла важко донизу. На шию, на груди, на руки, на ноги. Вона запинала його, наче саваном, а разом покривала й Тетяну.
У дворі вже не лишилось нічого: вогонь знищив усе, що міг лише знищити, тільки гарячі вуглини раз по раз спалахували то в одному місці, то в другому та густий сизий чад розтікався важко подвір'ям. І Тетяні здавалося, що й у ній, усередині, пройшлася пожежа. Все випалила, все вигоріло, і пече, і спалахує незгасле вугілля...
Знову зійшло сонце, таке ж ясне, як і вчора, і небо засяяло омитою за ніч блакиттю, і птахи запурхали, і заіскрилися роси. Тетяна взяла Івася на руки: не хотіла ховати тут, на подвір'ї, серед руїни й згарища. Син був важкий, смерть налила його тіло свинцем, руки Івасеві важко звисали і били її по колінах, а вона пильнувала, щоб не зачепити його ногами об землю, бо йому ж могло бути боляче, і йшла, як заведена, далі, далі од двору, аж поки й зупинилася на узвишші. Обережно опустила Івася на землю, нарвала трави, підмостила під голову, спустилася в двір: треба ж було чимось копати яму.
Довго шукала лопату. Врештр вигребла з купи обвуглених решток — почорнілу, з обсмаленою ручкою. Долоні одразу почорніли од сажі, Тетяні здалося, що то в неї обгоріли руки.
Копала яму. В твердій, наче камінь, землі, в дзвінкій ясній глині. *Це ж йому буде сухо лежати..." Бо ні дощок, ні гвіздків, щоб збити труну,— згоріло все. Зачищала стінки, рівняла — так ретельно і старанно, мов не могилу — хату зводила синові. Заслала травою, побільше трави, щоб м'яко лежати, щоб не муляло в боки, у спину, і довго по тому не наважувалася опустити сина до ями. А коли опустила, коли укрила щедро травою, ще й на обличчя накинула подерту кофтину свою, коли закопала і горбик насипала,— кинулася гарячково відкопувати: здалося Тетяні, що Івась раптом ожив. Що задихається, нею похований, що земля аж ворушиться — от-от вибухне його розпачливим криком. Задихаючись, відчуваючи, що вона ось-ось збожеволіє, Тетяна викидала геть землю. Враз подумала, що може зачепити залізом Івася,— одкинула з жахом лопату, ламаючи нігті, ранячи пальці, стала вигортати землю руками.
Зірвала кофтину, згорнула траву. Й аж застогнала, побачивши застигле обличчя Івася...
І довго по тому не наважувалася знову взятися за лопату. Відчувала, що, коли їй знову здасться те ж саме, вона вдруге не витримає. І не смерті боялася — божевілля.
Потім збирала квіти. Рвала й носила, рвала й носила, аж поки не видно стало й могили: білим, червоним, жовтим і синім розцвіла вона серед степу,— кольори, наче сльози, спливали сумно донизу, а Тетяна збирала й збирала, ладна визбирати всі квіти довкола. Врешті сіла, схилилася, втупилася в землю очима.
Не було ні плачу, ні сліз. Була тільки тиша, застигла і моторошна, був тільки степ обезлюднілий і вона, одна серед степу, одна на весь світ...
Аж через день знайшла в собі сили одірватися од Івасевої могили: згадала Андрійка. Розшукати, привести, щоб він попрощався з братом,— ця думка все більше оволодівала Тетяною, вона вже не могла ні про що інше й думати, вона уже йшла, вона уже бігла, продираючись крізь густі бур'яни, наче Івась міг їх не діждатися і вона мусила встигнути... мусила повернутися вчасно... Вона йшла і йшла — прямо на північ, бо туди ж вирушив загін, лишаючи хутір, бо звідти ж прикотила підвода з Олесем". Отже, Андрійко десь там, десь попереду, вона мусить знайти його, вона його знайде...
Частина сьома
Настала друга воєнна зима — рання і щедра: сипала снігом, як з віялки. Вже й хати потонули по самісінькі стріхи: хоч вилазь у димар; вже й на городах заструги — наче білі стоги, і дітлахи спускаються з них, мов із гірок, а коли задував вітер, піднімалося таке, що й носа не виткнеш,— ліпило і зверху, і знизу,— а сніг валив і валив, наче зима заповзялася поховати живцем усе суще.
Раніше дядько не дуже цим і журився б: ну, намело, ну, насипало, що на коні не проб'єшся, так на те ж і зима! — і, розчистивши вузенькі стежини до корівника та до колодязя, навряд чи й подумав би пробиватися далі, на вулицю: все одно ж замете! То навіщо даром і вхоркуватись! То ж, бувало, не виходили на вулицю тижнями: одсиджувалися, мов борсуки, по хатах
Ниньки ж гіршої кари, ніж оцей сніг, трудно й придумати: щоранку виганяли людей розчищати дорогу од села до палацу Старих і малих — нікого не милували. Хуртовина не хуртовина, хай ліпить таке, що й білого світу не видно,— бери лопату і йди. З ранку до пізнього вечора. Поверталися: одежина аж хлюпотить, а спину мов сто вовків пожувало. Намахаєшся ж, накланяєшся ж за день так, що й рук-ніг під собою не чуєш. Чоловіки, сяк-так поївши, падали кулями в постелі: стріляй — не розбудиш! А жінки, охкаючи та стогнучи, повзали до пізньої ночі од печі до мисника, готуючи на завтра сніданок, обід і вечерю, бо вранці буде вже ніколи. Вранці хоча б устигнути подоїти корову та погодувать дітлашню, яка тільки й знає, що їсти. І добре, як діти вже поспиналися на ноги: саме з печі злізе, саме й поїсть, а як. таке, що в колисці? Що без маминої щедрої циці заходиться кричати весь день, аж синіє? Отаке, як у Катерини Шульженкової, чи тепер уже Приходькової,— Євген, що його як безногого не чіпали, носиться, носиться, сина укоськуючи, а під кінець і сам мало не реве.
(Продовження на наступній сторінці)