Потім він заснув. Не впав у забуття, а заснув. Досі гаряче чоло стало холодне й вологе, рясні крупні краплини скочувалися по шкірі, обличчя пом'якшало, втратило мертву загостреність, лише губи залишались мов спаяними,— дивлячись на них, пригадувала Тетяна, як він, маривши, лаявся,— брутально, як його навчила війна. Але навіть ^ей спогад не міг пригасити тремтливої радості, що він видужає, що лишився живий, і весь день Тетяна була сповнена тієї жадоби діяльності, яка опановує людину, коли їй щось удається. ¡1 жінки, і лікар, і Хоменко, й Степан, який уже майже одужав, і Корній, і навіть Івась ходили іменинниками, а Тетяна, прокинувшись наступного дня вранці, одразу ж подумала про Олеся й не могла втриматися од щасливого усміху.
З усміхом отим вона й підхопилася, й обережно, щоб не розбудити нікого, вийшла надвір.
І ранок видався — під настрій Тетяні. Високе небо було чисте та ясне, там уже давно пощезали зірки, лише місяць відсвічував блідо, і був він такий тонкий та прозорий, наче вирізаний із цигаркового паперу. Чисто, ясно і світло було й унизу, на землі,— земля наче вмилася, стрічаючи сонце, що вже поспішало з-за обрію, посилало червоне проміння. От-от вигляне, бризне гаряче й щедро відіб'ється в росі, і весь двір запалахкотить, заіскриться, заграє веселковими кольорами, простелиться килимом, що йому й ціни не складеш, на який не ступати — молитися. Все довкола завмерло, готуючись до урочистої миті, і навіть стрункі явори, які і в тишу найбільшу вхитряються струмувати своїм листом сріблястим, навіть вони стояли, мов вирізьблені.
А повітря, а повітря! Тетяна дихала й не могла ним надихатись. І, відчуваючи, як зливається всім щасливим єством із природою, стояла й чекала трепетно сонця.
— Гарно, правда?
Тетяна аж здригнулася. Оглянулась — Хоменко. Вийшов так тихо, що вона й не почула. Стояв босоніж, у домотканих штанях, у натільній сорочці, ще й груди розхристані. Стояв, дивився мимо Тетяни, і його темне, посічене вітрами обличчя із обвислими статечно вусами було геть розчулене.
— Недаремно ж старі люди казали: божа краса.
Тетяна не озвалася: тільки мовчати, тільки дивитися, тільки вбирати у себе оцю дивовижну красу. Балакуча присутність Хоменка починала її дратувати, хоч вона нічого проти нього не мала, хоч він їй подобався: хазяйновитістю, якоюсь устояною селянською мудрістю. Але зараз краще було б, аби він помовчав.
— Ба, уже й сонечко! — привітав появу сонця Хоменко та й одразу ж скрушно зітхнув: — А ми спокою не знаємо.— Ступив із порога — прямо в спориш, у росу — до колодязя, де стояло на високій цямрині дерев'яне відро,— не вмиватися,
28 А Дімаров
865
а спершу напоїти худобу Хоменко ішов по траві до колодязя, і вся постать, непоквапні рухи його так органічно вписалися в ранок, у двір, в оцю всю трепетно-чисту красу, що коли б він оце щезнув, то й природа багато що втратила б. Тетяна подумала про коней, яких він зараз виведе на водопій, про сумирну корову, таку ж терплячу та лагідну, як і Хоменко, і їй аж соромно стало за те, що не озвалася до Хоменка й словом. (Потім, пізніше, як мучилась через оту миттєву до нього неприязнь). Вона вже дивилася лише на нього, непоквапного, сонцем омитого, що лягло спершу на розкуйовджену голову, на плечі широкі й трохи обвислі,— плечі людини, яка попоносила важкого, а потім залляло вже всю постать, і босі, од роси мокрі ноги наче взулись одразу у вигаптувані діамантами черевики — так спалахнули росинами. Ступаючи тими черевиками царськими, Хоменко підійшов до колодязя, взяв відро, позолочене чи й зовсім викуте з золота, непоквапом став опускати вглиб (чи могла подумати Тетяна, що за кілька хвилин Хоменко лежатиме за отією цямриною, од німців одстрілюючись!)... Виважив потім відро, схилився над ним, аж на воду дмухнув, аж губи наставив,— напитися, та враз передумав — став лити воду в корито. І вода лилася, мов золото, й корито відсвічувало золотом,— все аж буяло од золота, що його невтомно сипало сонце на землю, покривало все суще на ній... А Хоменко тягав і тягав із колодязя, лив і лив у бездонне корито, наче хотів напоїти всю землю, і Тетяна подумала, що то він не в спромозі одірватися од милої серцю роботи. І, всміхаючись до Хоменка, хоч він усміх її навряд чи й помітив, вона теж ступила на землю, в спориш. І той її крок був останній в оцій святковій прозорості, в оцій тиші, мирній та лагідній, бо враз загуло, заревіло, і Хоменко, кинувши додолу відро, метнувсь од колодязя:
— Німці!
Тетяна так і обмерла (потім вона довіку не зможе простити собі миттєвої оцієї розгубленості — втрачених дорогоцінних секунд), в неї й серце зупинилося, а Хоменко вже вискочив із хати з кулеметом у руках і, пробігаючи мимо Тетяни, гукнув
ДО неї:
— Рятуйте поранених! Добіг до колодязя, впав.
А Тетяна все ще стояла на місці. Стояла й дивилася, усім тілом холонучи, як по дорозі повзли тупорилі, повні солдатні машини. І лише тоді, як бабахнуло, голосно й різко, як застукотів, завищав довжелезною чергою кулемет у Хоменка, як зупинилися одразу ж машини і посипалися: солдати на землю, а з хати мимо неї пробігли Неля й Кррній, прошкутильгав, далеко відставляючи милиці, Микола Петрович, Тетяна зірвалася з місця. Побігла до клуні, а звідти вже вискочив з автоматом Степан, війнув їй в очі оббинтованим лівим плечем: "Куди ви, ховайтеся!" — лише зараз почула Тетяна, як тьохкає, чмокає в стіну і густо сиплеться глина. Пригнувшись, вона підбігла до дверей, і чорні дошки були вже геть подзьобані, двері тріщали, скрипіли голосно й болісно, а позаду, за спиною, аж клекотіло од пострілів. Тетяна вскочила в клуню і одразу ж побачила Галю та Нелю: зігнувшись, вони волокли на плащ-наметі Олеся. Тетяна підбігла до них — помогти, але тут на неї крикнув Микола Петрович: "Сина!.. Сина рятуйте!"
— "Івась!" — так і зойкнула Тетяна і метнулася у двір.
І машини, й німці, що розсипалися в цеп, і колодязь, і Хоменко з Степаном за цямриною — все це було вихоплено бічним зором, мигцем,— Тетяна щодуху бігла до хати, незважаючи на кулі, що густо роїлися довкола,— Івась, Івась, думка лише про нього відчайдушно билася в ній, керувала усіма її вчинками. А хата вже горіла, хата вже корчилася, намагаючись скинути, зірвати із себе солом'яну шапку, облиту вогнем, хата німо кричала назустріч Тетяні: вибитими вікнами, одчиненими навстіж дверима. Задихаючись, стогнучи, Тетяна ускочила в сіни, у дим, рвонула на себе двері до кімнати.
— Івасю!.. Івасю!..— їй здалося, що Івася немає.
І побачила сина: схилившись наперед, Івась щось робив біля вікна. Потовчене скло гостро блищало довкола, воно застряло навіть у Івасевій чуприні, та він, мабуть, того не помічав, страшенно зайнятий чимось,— лише зараз побачила Тетяна в руках у нього гвинтівку,— раз по раз пересмикуючи затвор, він припадав до приклада й стріляв через вікно.
Голосно й різко тріснув, присідаючи, сволок, до кімнати повалив густо дим, і Тетята, боячись, що от-от обвалиться стеля, метнулася до сина. Ухопила за лікоть, потягнула щосили — геть од вікна, у яке так і влітали кулі,— до іншої кімнати, що виходила вікном на город,— подалі од смерті, подалі од пострілів, геть-геть із хати, яка от-от завалиться! — а він упирався щосили, тягнучи за собою гвинтівку.
Підбігла до вікна: шибки були цілі, то ж ніхто ще по них не стріляв, виглянула, але, окрім вишні, нічого не побачила. Вишня була молоденька, розложиста й рясна — вона затуляла
28*
867
весь краєвид. Не відпускаючи синової руки, прислухалася: стріляли по той бік, а тут начебто спокійно, лише все дужче гоготить і тріщить, і дим наповзає уже й до цієї кімнати. Тетяна, поторгала раму, намагаючись одчинити вікно, але рама мов прикипіла до лутки. Тоді вона натиснула дужче... ще дужче... щосили. Одчинила, виставила голову: мовби нікого. "Лізь!" — сказала Івасеві. "Лізь ти!" — уперся він. "Лізь!" — закричала на сина Тетяна, ладна його зараз побити.
Тягнучи за собою гвинтівку, Івась подерся на підвіконня. "Та кинь цю прокляту рушницю!" Тетяна хотіла одібрати у сина, але він щосили вчепився у неї. "Господи, а як німці побачать! Нікого не видно?" — спитала сина, що був уже у вікні. Івась заперечно крутнув головою і стрибнув донизу.
Слідом за ним полізла у вікно й Тетяна. Стрибнула, замалим не наступивши на сина: Івась уже лежав, пильно дивлячись перед собою, Тетяна теж туди глянула і одразу ж упала на землю: там були німці. Збившись у гурт, вони когось обступили, щось роблячи, а поруч білів бинтами непорушний Олесь, а ще трохи далі, притулившись спиною до яблуні, сидів Микола Петрович: милиці валялися поруч, потрощені, він упирався руками в землю, і голова його була низько звішена, і на груди йому, на гімнастерку, лилась густо кров. Але не на нього — на німців дивилася Тетяна, на їхні спини, обтягнуті короткими мундирами, як вони все товклися, пхаючись досередини,— ось хоч один із них оглянеться й одразу ж їх побачить... Тетяна зацьковано кинула погляд на тернові кущі, що густо росли довкола саду. І, вже ні про що більше не думаючи, смикнула за руку сина, показала очима: "Туди!"
Івась швидко поповз, а Тетяна — слідом за сином. Повзла і холонучою спиною відчувала присутність німців позаду. Повзла і молилася: "Господи!.. Господи!.. Хоча б вони не обернулися!.. Хоча б не побачили!. А як побачать, то хай тільки в мене стріляють!.. Тільки в мене!.. Та кинь цю жахливу рушницю!" — закричала подумки на сина, який ніяк не хотів розставатися з гвинтівкою.
(Продовження на наступній сторінці)