— Плодитимуться менше! — відрізав Гайдук, коли Васильович натякнув, що треба було б молодих матерів не чіпати. А коли Васильович сказар, що й так у селі немовлят не густо, Гайдук і зовсім визвірився:,— А кому вони потрібні, ваші щенята?! Хай хоч і всі передохнуть — не тужитиму!
♦Ти-то не тужитимеш! — подумав гірко Васильович.— Про тебе — лиш би ти лишився живий". Але не сказав більш нічого — постерігся. І так поміж ними чорні коти щодня пробігають, особливо після того, як утекла Тетяна Світлична. Сплив у пам'яті той літній ранок.
...Васильович іще спав, коли Гайдук до нього загрюкав,— ледь займався світанок. Гайдука ж самого підняв поліцай, який, патрулюючи по селу, навідався до управи. Гукнув Ашота — у відповідь анітелень. Подумавши, що він, може, спустився до вчительки, сам заглянув до холодної, та одразу ж і метнувся назад: там були навстіж одчинені двері й порожні нари. Біг селом, аж лопотіло, затарабанив щосили у двері:
— Пане начальнику!.. Пане начальнику!.. З переляку і про мову німецьку забув.
— Хто там? — Гайдук з-за дверей.
— Це я, Санько! Одчиніть!
Упізнавши поліцая, Гайдук одчинив двері: в руці тьмяно зблиснула сталь пістолета.
— Що там?
— Учителька втекла! — видихнув той.— І Ашота немає... Гайдук натягав німецький піджак на ходу, вже на вулиці.
Збіг на ґанок управи, аж застугоніли дошки, спустивсь до холодної. Садонув ногою відчинені двері, закричав на поліцая:
— А ти?! Ти де був?
Санько задком-задком та од нього: ще ніколи не бачив таким лютим начальника.
Піднявшись із холодної, Гайдук побіг до телефону. Крутонув ручку ♦бандури", зняв трубку, та одразу і передумав. Кинув трубку на важелі, пішов до кабінету. Санько, який уже й дихнути боявся, чув лише кроки: сюди-туди, сюди-туди. Спершу поспішні, потім повільніші.
Вийшов із кабінету холодно-спокійний.
— Пішли!
Всю дорогу мовчав. Санько ж, радий, що йому, здається, не перепаде, теж мовчав завбачливо.
— Стій тут! — наказав Гайдук, коли підійшли до порога.— Як гукну — одразу ж заходь... Ферішеєн? — Бо вже вирішив твердо: заарештувати Приходька. Як пособника вчительки.
А може, й отого бандита — Світличного. Ну, та про це вже пана старосту в гестапо питатимуть.
І, недобре звузивши очі, постукав у двері.
Тільки з тієї розмови нічого не вийшла Приходько нічого не знав і не відав. Жила в його хаті? Ну, жила: десь же то треба жити людині! Поселилася ще тоді, коли війною й не пахло: то він що, бог,— знати, як хто себе поведе через десять років? А що втекла, так не од нього ж: ви її брали, ви її й проґавили. Ви, а не я, пане начальнику поліції! То з вас у першу чергу й треба питати...
— Це вже не вашого розуму діло! — не витримав Гайдук: відчував, як вислизає з рук Приходько.
— А не мого,— погодився спокійно Васильович.— То вже гестапо розбереться у всьому...
Гайдук так ні з чим і пішов: зрозумів, що сказав би у гестапо пан староста. А Васильович, провівши несподіваного гостя, вже й не лягав: утекла! — аж дзвеніло у ньому.
— Слава Богу!" Слава Богу!..— радісно хрестилась Данилівна: дізнавшись, що Світличну посадили із сином у холодну, плакала, поки й заснула.— Вони хоч їх не половлять?
Васильович відповів, що не знає. Самого вже їла тривога: хоча б не спіймали! І весь той день, хоч який був заморочений та засмиканий, весь день тільки про вчительку й думав.
І про її брата, Світличного. І про Ганжу. Де вони, що з ними? Ходили глухі чутки про якийсь партизанський загін, що його німці розгромили ущент, не лишили нікого живого,— Васильович не знав, що й думати. Хотів був з'їздити в ті краї, розпитати обережно людей, як воно було насправді,— Гайдук •не пустив: "Ось побудуємося, тоді по гостях і роз'їжджатимете. А поки не кінчимо, ні вам, ні мені — з села ні ногою!"
З того часу й тривожився Васильович, достеменно не знаючи, як склалася доля зниклих односельчан™
А тут іще й карта, будь вона проклята: дістав її Гайдук ще влітку, з району привіз, та й наказав вивісити біля управи, при вході. Наша карта, а не німецька, і слова усі написані по-нашому, а здається чужіша чужої. Бо від краю до краю, од Ленінграда до Волги і далі, донизу, підминаючи під себе Кубань і Кавказ, поповзла чорна лінія, з чорними, хижо націленими кудись аж за Урал стрілами. "Кінець більшовикам! — сказав тоді, вішаючи ту карту, Гайдук.— Капут!.. Восени будемо святкувать перемогу. Якщо не раніше". І Васильович, щоразу мимо тієї карти проходячи, гірко думав: "Невже ж і справді кінець?" І, сам того не помічаючи, горбився.
І ще: надходило на село! дві газетки, що друкувалися українською мовою десь аж у^ Харкові, та ще одна — вже німецькою. Харківські газетки, убогі, нужденні, на такому сірому папері, що й літери важко розгледіти, мусолили спершу поліцаї, а вже потім пускали зголоднілим за новинами селом, німецьку ж читав Гайдук, часом, коли був у доброму настрої, переповідаючи Приходькові та поліцаям прочитане. І виходило так, що війна й справді ось-ось закінчиться, бо Червоної Армії вже, по суті, й немає: так, окремі групи фанатиків, які чинять упертий, але безнадійний опір. Що ось-ось упаде Сталінград, і тоді Сталінові, який сховався в Кремлі, не лишиться нічого іншого, як здатися на ласку переможної німецької армії... І єдине, що втішало Васильовича, лишало хоч невелику надію, це те, що "ось-ось" затягнулося: минуло літо, і осінь минула, вже давно, здавалося б, від розгромленої Червоної Армії не повинно було й сліду лишитися, а "окремі групи фанатиків" продовжували чинити запеклий опір і звитяжна армія фюрера як товклася в сталінградських руїнах, так продовжувала й досі товктися. Гайдук уже не розповідав, що вичитав у німецькій газеті,— сам, мабуть, відчував, що щось там не те, а Васильович, проходячи мимо карти, вже веселіше поглядав на застиглу, зав'язлу під Сталінградом чорну лінію. І відповідав дядькам, коли ті обережно цікавилися ("Староста ж, повинен знати усе"), чи не чутно часом, коли скінчиться війна:
"Не знаю — брехати не буду... А ви краще б готували для німецької армії кожухи і валянки. Скоро почнемо збирати". Хоч такої команди й не поступало поки що з району. Та Васильович як у воду дивився: з першими заморозками Тарасівкою од хати до хати пішли поліцаї — витрушували дядьків із кожухів та валянок.
Цього разу наказано було взяти з кожного двору повний комплект аж до шапки та рукавиць включно. Гайдук пообіцяв під чаСнаради в районі, що збере, скільки належиться, і майже місяць ганяв поліцаїв селом, бо кожухи раптом усі позникали: тарасівці наче зроду-віку не носили кожухів і валянок, а про шапки й уяви не мали. Були сіряки і куфайки, були якісь пальта, вітром підбиті, кацавейки, що їх у добрий час посоромився б і старець одіти, були саморобні калоші та валянки з сукнини і вати, а кожухів не було, кожухи мов випарувались усі до одного одразу. "Тож якщо вашій армії так уже припекло, то забирайте оцю кацавейку, тягніть останню куфайку!" — "Що це?! — запитав Гайдук, коли поліцай, той же
Санько, приволік до управи оберемок подраних куфайок.— Що це, питаю?!" — *Дак ви ж наказали!" — "Я тобі наказував ганчір'я збирати?! Кожухи, кожухи потрібні!.. Век!.. Век!" Та й піддав ногою зібране.
За місяць зібрали півтора десятка кожухів, сім пар валянок, дев'ять шапок і тринадцять пар рукавиць: навіть на одну підводу не вистачить. Отоді й поїхав вкрай розлючений Гайдук до району та й привіз трьох нових поліцаїв — Гошу, Мишу й Пантьошу: не інакше — з в'язниці, де вони сиділи за мокре діло. Гоша й Миша меткі та веселі, так зуби й шкірять, ще. й охочі, мабуть, до дівчат, бо коли Гайдук віз їх селом, стрічним молодицям підморгували і кричали таке, що хоч вуха затикай. Пантьоша ж високий, як стовп, а голова — наче яблучко. Кулаки ж — страшно й глянути: дві голови дитячі стулити докупи.
Гайдук їх спершу не до управи — додому повіз, угостив як належить, а потім на квартиру поставив: до самогонниці Марфи, яка у свій час підвела отак Івасюту та й сама ледь із петлі вирвалась. Врятувала її тоді та ж спекулянтка знайома, якій Марфа кожух несла: боялася, що і її потягнуть на шибеницю, коли Марфа розв'яже язика, тож не пожаліла золотих, іще царських, десяток,— перепало і поліцаям, і Гайдукові. Та Гайдук і сам не квапився посилати Марфу на шибеницю: наказав привести жінку до кабінету і, лишившись наодинці, сказав, на яких умовах він їй дарує життя: Марфа віднині повинна бути його очима і вухами.
— Я твій бог, я твій і цар! Здумаєш що утаїти — пожалієш, що. й на світ народилася! — І так глянув на Марфу, що в тієї спина вкрилася інеєм.
Тож Гайдук і поставив нових поліцаїв на постій до самогонниці Марфи.
В перший же вечір вони повпивалися як свині і Марфу на смерть упоїли. Горлали пісень, аж ходила ходором хата, та все блатних, все сороміцьких, а вранці проснулася Марфа — гола-голісінька, і Гоша, і Миша, й Пантьоша — у чому мати родила: під однією ж із нею рядниною. Той руку на неї закинув, той ногу, а на місці найпотаємнішому пудовим замчищем — Пантьошин кулак. Стид, страм, очі на білий світ не дивилися б, а тут іще й діти: зирять на матір із печі, питають налякано:
— Мамо, а чого дядьки усі голі?...
Того ж ранку сказав Гайдук новим поліцаям:
(Продовження на наступній сторінці)