— Пробував коли-небудь ртуть у жмені втримати? — насідав тим часом Світличний.— Отак треба й нам: німець стисне кулак, а ми — поміж пальцями...
— А бази?
— Одна ж уже є!
— Це — не база. Півбази. Не тільки стріляти — чимось треба й народ годувати. Чи як досі, старцювати по людях? Німець обдирає, як липу, поліцаї з шкури пнуться, а слідом і ми: останній із рота шматок?..
— Ми не грабуємо...
— Так беремо.
— Нам по добрій волі дають.
— Звісно ж, по добрій.
— А ти що пропонуєш, од голоду пухнути?
— Не пухнути™ Тільки й перетворюватися на отих свистунів коверкотових щось неохота™ Треба думати, щоб жити за рахунок того, кого бити збираємось. На німця сили будемо тратити, хай німець нас і годує.
— Годуватиме! — пообіцяв твердо Світличний.— Осідлаємо коней — братимем, що тільки душа забажає.
— Коли візьмеш, а коли й ні. А їсти щодня треба. От і не завадить про запаси подбати. Вивірка й та на чорний день запасається.
— Думай — хто тобі заважає!
— Ти бачив, скільки худоби на хуторі? — гнув своєї Ганжа.— Поліцаї чи німці навідаються — все одно виметуть. А дати усьому лад: ой-ой-ой, як пригодиться!" От тільки де солі дістати? Без солі й затівати нічого...
— Позич у Гітлера.
— Можливо, що й у Гітлера... Німці ж теж із сіллю їдять.
— їдять, тільки нам не дають.
Зайшли у двір. І наче іншими очима подивилися на качок і курей, свиней, корів і телиць.
— Ріжте хоч і все! — сказала Галя сердито.— Вони мені й печінки скоро з'їдять!
— Ну, всього чіпати не будемо,— дещо залишимо й вам.— Ганжа іще одне мав на увазі: надумався, з поля вертаючись, але уголос поки що не говорив.— Корову, для прикладу... Думаю, що одну корову вони не зачеплять... Ну, і курей... Л решту таки треба порізати.— Ганжі аж незручно перед жінкою: було таке відчуття, наче вони у неї силоміць одбирають. Хоч не Галею ж все те нажите — награбоване недавніми постояльцями У якоїсь удови, може, серед ночі й одібране.. Добре було б, звісно, узнати, звідки й чиє, щоб повернути кому слід, тільки у якого ж дідька узнаєш? — Та ми зараз і різати не будем,— продовжував Ганжа.— Солі катма, а без солі — тільки добро переводити!
Галя погодилася, що без солі не можна. Та й аж стрепенулась одразу: а постійте! Є сіль!
— Де?
— Та в коморі!.. Якщо той бандит не прихопив...
Ганжа майже бігцем — до комори. І вже думав, що коли й справді той бандит забрав сіль із собою, доведеться вирушити на пошуки. Не за золотом, про яке розповів Ашот, не за кіньми навіть — за сіллю. Яка їм зараз дорожча за все золото світу.
— Он отам, у кутку, в лантусі мала стояти.
Ганжа простягнув руку, намацав: є! Повен лантух! Все ще не вірячи, взяв пучку, лизнув язиком: сіль!
— Ну, молодице!.. Із чого тобі й пам'ятника ставити!
— Хіба що із солі,— вперше всміхнулася Галя. Вирішили одразу ж і заходитися. Жінки стали розтоплювати
в печі — гріти воду, хлопці наносили соломи — не перелізеш, а Пекельний Корній заходився гострити довгий німецький тесак, що підібрав з півроку тому й не розставався ні за яких обставин.
Носили до хати м'ясо, де жінки, помивши кишки, начиняли ковбаси. В печі уже топився смалець, Ганжа і Світличний, закачавши рукави, склали посолене і вже охололе сало до великої діжки. Корній же солив м'ясо прямо надворі, на брезентині: втирав густо сіль, щоб не зіпсувалося в ямі.
Поралися до пізнього вечора, та ще й ніч прихопили. І вже вранці, повантаживши засолене й посмажене, густо смальцем залите, одвезли в поле та й закопали поруч із зброєю.
Тепер можна рушати далі. А перед цим мали розмову з Тетяною й Галею, бо Ганжа поділився своєю думкою з Світличним, тому ця думка припала до серця: якщо уже кінний загін, який — сьогодні тут, а завтра за сто кілометрів.
то треба подумати й про поранених, котрі хочеш-не-хочеш, а будуть. Воювати ж збираються, а не в піжмурки гратися з німцями! З собою возити не випадає: м~лорухливий обоз повисне гирею. Та не кожногр пораненого й повезеш по бездоріжжю та груддях А залишити на ворогів — про це й думать ніхто не поем" би! Кожен партизан повинен знати, що товариші швидше загинуть самі, аніж оддадуть його на поталу... Отож і виходило, що треба мати надійний притулок, а то й не один... Де й нагляд дбайливий, де й перев'яжуть, і полікують, а треба — то прооперують.
— Це ж і лікаря треба!
— А що, знайдемо й лікаря! Не всі ж вони подалися на
схід.
— Мабуть, що не всі,— погодився Світличний та й обернувся до сестри: — То як, сестро, візьметесь влаштувати шпиталь?
— А чого ж,— сказала Тетяна, та й осіклась, згадавши, що не вона ж тут хазяйка.— Тільки Галю спитайте.
— А я що, руда? — аж образилася Галя.— Чи у мене серця немає?
— От і добре! — вигукнув весело Світличний та й обійняв жартома Галю за плечі.— Ех, жаль, що одружений, а то взяв би вас, Галю, за себе! — Галя усміхнулася тихо, від руки звільняючись Федорової. Спитала, а що їм робити, як хутір провідають поліцаї чи німці. Куди дівати поранених?
— Треба подумать,— сказав Ганжа.— В хаті, звісно, тримать не можна.
Пригадали горище, та одразу ж і роздумали: поліцаї в першу чергу на горище й заглянуть. Не так партизанів шукаючи, як — чим поживитися. Походили двором, у сарай, у корівник зазирнули — зупинили свій вибір на клуні. Там лежала ще торішня солома: поліцаям та німцям з неї поживи ніякої, а щоб не знайшли, не вгледіли, на ту солому забравшись, вирішили викопати по той бік, при самій стіні, цілу кімнату: стіни матами солом'яними обставити, під ноги соломи і зверху, дошками накривши, привалити соломою, лишивши щілину,— аби тільки людина пролізла, та й ту маскувати...
— Подохнуть — не знайдуть,— сказав Ганжа задоволено, аж під вечір, коли все закінчили.
І, перекусивши нашвидкуруч, стали лаштуватися в дорогу.
— Не можемо, Таню, ніяк не можемо! — сказав Федір сестрі, яка вловляла їх ще хоч ніч перебути на хуторі.— І так три доби проваландалися.
26 Л Дімарои
801
Тетяна більше й не пробувала вмовити: не одходила од Андрійка. То ґудзик йому до сорочки пришивала, то харчі до торби вкладала: все біля сина, все коло нього, стримуючи сльози щосили.
Кіл gt;ка разів Нелю набік одводила:
— Ьи ж, Нелю, припильнуйте за ним! — Оддавала його під крильце молоденької жінки, тільки б лишився живий та здоровий.— Він же іще в мене дитина.
Неля, паленіючи, обіцяла приглянути: їй уже здавалося, що Тетяна знає усе.
— Я за вас вік Бога молитиму! — Бо Тетяна зараз не знала й сама: віруюча вона чи не віруюча. Якщо є хоч найменша ймовірність існування Господа, якщо Він у спромозі захистити її сина від куль, то найпалкіші молитви до Нього слатиме саме Тетяна: Господи, поможи, захисти, на всі муки піду, аби тільки захистив мого сина!
І коли вже прощалися, коли присіли перед дорогою, враз посмутнілі, і пішли потім з хати, Тетяна все йшла поруч з сином: через двір, за ворота, на дорогу, у степ, аж поки Федір сказав:
— Ну, сестро, вертайся! — Бо вже й хутір сховався за пагорбом.
Аж тоді одірвалася од сина, ухопила брата за руку:
— Федю, обіцяй, що ти його вбережеш!.. Обіцяй! — І таке благання жагуче палахкотіло в її очах, що в Федора аж защеміло на серці!
— Та нічого з твоїм золотком не станеться — ще онуків йому няньчитимеш!.. Іди вже, сестро, вертайся! — А вона стояла, мов глуха, стояла й дивилася вслід: як віддаляється підвода і гурт людей, що при ній. Все далі, далі, все меншає — ось лише цяточка, ось лише натяк, ще якась мить — і зникли безслідно, і вже не побачиш нічого, хоч як вдивляйся. Тільки степ, степ, степ: неозорий, безмежний, німий, і вона, сама, серед степу...
Повернулась, пішла. Дорогою до осиротілої хати.
Довго не лягали спати: сиділи у темряві. Галя думала про щось своє-, Івась, надутий, як сич, зашився в куток: просився й собі в партизани, а його, бідолашного, не взяли; Тетяні ж увесь час здавалося, що загін повертається до хутора. Могли ж щось забути... Чи передумати... Ось і колеса риплять. Кидалася до вікна, припадала до шибки: порожньо, німо, порипують тільки ворота од подувів вітру... І вона знову сідала і вслухалася, вслухалася в тишу — не могла нічого з собою подіяти.
Згодом Галя сказала: ,
— Давайте вже спати. (
Не діждавшись відповіді, сфла ладнати постіль. Вклала Івася, зашелестіла спідницею, сама роздягаючись, і вже з ліжка спитала:
— Ви що ж: до ранку отак і сидітимете?
Тетяна неохоче звелася, роздягнулась. І вже у ліжку довго боролася із спокусою зірватися, підбігти до вікна: їй усе здавалося, що рипить, у двір заїжджаючи, підвода...
Ще не народилася людина, яка змогла б переконати Світличного, що місце командира не обов'язково там, де иайгустіше кулі свистять та найбільше шансів покінчити із земним своїм існуванням. І як з ним не сперечався Ганжа, як не доказував, що командир іноді повинен триматися трохи й позаду, щоб не тільки брати участь у бою, а ним і керувати,
СВІТЛИЧНИЙ ТВерДИВ ОДНЄ:
(Продовження на наступній сторінці)