Цього вечора Ашот не подерся на горище: ліг спати з Івасем. Поставив у головах кулемет, і Тетяна не могла довго заснути: все здавалося, що Івась лізе до тієї машини. За зброєю ж аж труситься, як побачить, то й очі загораються. Тетяна вже дістала якось у нього з-за пазухи гранату, а вдруге — цілу гору патронів. І била, й сварила — не помагало нічого. Хлопчище ж, хіба його переробиш!.. І тут думки побігли, побігли по доріжці утоптаній — до старшого сина. Де він, що з ним? Тетяна не вірила, що Андрійко може завинути, не допускала цього навіть у думці: їй здавалося, що вона може ж цим накликати на сина біду. Він живий, з ним все гаразд, він рано чи пізно до неї прийде. Кінчалася б тільки оця проклята війна!
Удосвіта, ще й не світало, ще темрява липла до вікон, Тетяна схопилася з ліжка: треба годувати худобу. Оту всю орду, з якою вони не знали що й робити. Спробувала вчора підступитися до Галі — та махнула байдуже рукою. "Робіть як знаєте! Про мене, хай вона й поздихає!" А худоби ж, а птиці — хоч колгосп одкривай! Хоч Жорка й Іван хапали все, що тільки траплялося під руку.
Запалила в печі, наносила води ще й для прання. Замочила звечора одяг Ашотів: не могла бачити криваві плями на ньому. Винесла худобі, подоїла корів, вибрала із жлукта одяг у ночви, заходилася прати. За вікнами вже посвітлішало, дощ немов трохи ущухнув, ось і вітер заторгав шиби,— може, хоч хмари розвіє,— Тетяна виглянула і обмерла: у ворота в'їжджала парокінна підвода. А при ній — озброєні люди.
Притискаючи до грудей мокрий Ашотів піджак, Тетяна все дивилася й дивилась у вікно, а підвода була вже в дворі... Ось вона зупинилася, ось двоє одірвались од неї, пішли прямо до хати.-
Схлипнула, оглянулась і одразу ж наткнулася зором на кулемет, що стояв біля Ашота у головах. І думка, що, зайшовши до хати, оті люди вгледять зброю, так і кинула її до ліжка. Ухопила кулемет, заметалася по хаті, не знаючи, куди з ним подітися, де заховати. А в двері вже стукали, ось-ось заглянуть у вікно і побачать, що вона тримає в руках,— Тетяна похапцем засунула кулемет під лаву, згребла солому, прикидала, притрусила, кинула зверху ще й віника. "Хто там?" — проснувся Ашот. "Хто то?"— підхопилася Галя. Тетяна мовчки побігла у сіни: найбільше боялася, щоб Ашот не вхопив кулемета та не став стріляти у вікна.
— Зараз... зараз...— шепотіла одерев'янілими вустами, шукаючи засув, а руки не слухалися, а пальці зривалися з засува, а залізо наче прикипіло до дерева.
Нарешті одсунула, одчинила, одсахнулася: перед нею стояв чоловік — зарослий, страшний, з автоматом, націленим їй прямо в груди, а за ним, з-за плеча його виглядаючи, вигулькнуло інше обличчя, і Тетяна, впізнаючи брата і все ще у те впізнавання не вірячи, одступала, одступала в глиб сіней, аж поки й уперлася спиною в стіну
— Таню?. Танюхо!..
Той братів вигук, той голос, рідний, знайомий, близький, крізь весь оцей час пронесений" пронизав її всю, одірвав од стіни, кинув назустріч — мимо страшного отого чоловіка — до нього, до брата, найдорожчої у світі іюдини! Ударилася в груди, припала, приросла: "Ой Федю!.. Ой Федю!.." І сльози, дурні оті сльози, що ллються і в горі, і в радості, з очей так і ринули. Так і полилися на його й без цього мокрий піджак. А він її обіймав, збентежено й ніжно, він її умовляв, як колись у дитинстві, коли вона прибігала до нього з своїми вавками: "Ну, Таню, ну годі, ну перестань... Чуєш, Танюхо..." — ще щось казав, а вона не чула, не розуміла нічого, окрім того, що у неї знову є брат і вона біля нього...
І раптом думка — страшна, невмолима, як блискавка,— вона аж задихнулася, аж одштовхнулась од нього і, дивлячись враз потемнілими, вимогливими до крику очима, які не простять, проклянуть, спопелять, охрипло спитала:
— Андрійко?!
— Та он же Андрійко! — вигукнув зовсім уже весело Федір — Он твоє золото! — Та й одступивсь од порога, щоб їй було видно. І Тетяна, вже нікого, крім сина, не бачачи, метнулася в двір, до підводи...
Розпрягши коней та закотивши підводу в клуню, пославши Вітьку на горище ("Єсть!" — козирнув хвацько Вітька, хизуючись перед Тетяною, хоч те хизування пропало даремно: Тетяна все не зводила погляду з сина), тож пославши Вітьку з кулеметом пильнувати за дорогою,— хоч навряд чи хто зараз на ту дорогу й рипнеться, та мало що може збрести нечистому в голову,— зайшли до хати. І Галя, й Ашот уже зодягнулися, стояли посеред кімнати. Тетяна, яка вся аж світилася, закричала од порога:
— Це свої! — І до Ганжі, якого не впізнала і досі, зустріччю із сином та братом засліплена: — Це — Ашот... І Галя.— Побачила Івася, що досі сидів у постелі: — Івасю, Андрійко до нас повернувся! — Бо їй здавалося, що Івась не розуміє нічого. Ашот же підступив до Тетяни і сердито спитав, де кулемет: не міг їй простити своєї безпомічності. Коли прокинувся од стуку у двері, кинувся по зброю, а її не було.
— Де подєла, кажі?!
— Та он він! — догадалась нарешті, про що він допитується.— Он він, під лавою! — І Ашот, ні на кого не дивлячись, нахилився під лаву.
— Ого! — сказав Ганжа, побачивши ручний "дегтяр" з широким на краю дула глушником і великим магазином-тарілкою: Ашот здував з нього пилюку.— Та ви, бачу, теж не з порожніми руками! — І лише зараз Тетяна упізнала Ганжу.
— Товаришу Ганжа?
— А то хто ж! — усм хнувся Ганжа, і дивно, й незвично освітилося його заросле, вкрите втомою, до гострих вилиць схудле обличчя.— Ну, здрастуйте, товаришко Світлична! Тетяно Олексіївно...— І слова ті — "товариш", "товаришко",— до яких вони давно були звикли, які давно стали буденними, які сполучалися інколи і з докором, і з лайкою навіть, і з відмовою байдужою, а часом і з погордою... ці слова зараз лунали у хаті так по-новому свіжо, так урочисто, наче вони отут народилися вперше і досі їх не вимовляли жодні вуста. Тетяні знову хоч плач — така вона щаслива, тільки ж плакати ніколи, бо вони ж, мабуть, голодні, і жлукто посеред хати стоїть, і ночви з пранням,— швидше прибрати, наготувати сніданок... "Не треба, Нелю, ви ж утомилися! — упізнала й Нелю.— Ми вже самі ось із Галею. А ви умивайтесь тим часом... Івасю, збігай по воду!" Івась уже й не одходив од брата,— вона сама відчувала потребу весь час дотикатися до старшого сина, все так і дивилась на нього: "Боже, як він змінився!" — бо на синовому обличчі вже закучерявилась ніжно борідка. "Та худющі ж, худющі!" — обводила жалісливим поглядом усіх. А потім носила на стіл все, що в хаті було.
— Багато живете,— сказав Ганжа здивовано, дивлячись на сало, з добру долоню завтовшки, на яєчню у сковородищі — хоч самому сідай, на масло й сметану та ще й хліб, білий, пухкий, нарізаний щедрими куснями.
— Та живемо,— відповіла Тетяна, і якась мовби аж тінь набігла на її ясне досі обличчя: згадала одразу Івана та Жорку. Хотіла була й розповісти, та передумала: хай уже потім, як поснідають.
— Бачу, що поліцайня до вас не навідувалася.
— Не навідувалися... Правда ж, Галю? — Бо Галя хоч і помагала Тетяні, а була досі мов у воду опущена: Тетяні аж незручно було перед нею за своє щастя велике.— Сідайте ж до столу, бо прохолоне!.. Андрійку, Федю!..
— Добра закуска! — сказав Федір, потираючи руки.— їй-бо, добряча закуска!
І тут Галя вийшла у сіни та й повернулась одразу, несучи повну пляшку.
— Ну, молодице! — у Федора аж очі заблищали, коли побачив, що Галя тримає в руках.— Та тебе хоч до загону приймай! — Узяв пляшку, обережно та ніжно, як рідну дитину, ще й денце погладив.— То як, комісаре?
— Хіба що заради зустрічі,— погодився Ганжа.
— От-от: заради такої зустрічі! — Світличний уже наливав, пильнуючи, щоб не проронити й краплини,— всім наливав, не забував навіть про Вітьку, який чергував на горищі: спуститься, то погріється, навіть Івася: — А тобі, козаче?.. Ану, підставляй свого кухля! — чи жартома, чи всерйоз.
— Не треба, Федю! — сполошилася Тетяна, знала ж свого шалапутного братика.— Він ще дитина.
— Та яка там дитина — женити он скоро!.. Ну, якщо мати не дозволяє, то нічого, брате, не вдієш,— з удаваним жалем похитав головою. Узяв чарку, обвів усіх очима веселими: — То що, друзі: вип'ємо за те, щоб на всіх німців швидка настя напала!
— Й на поліцаїв! — докинув Степан.
— Ну, на тих само собою,— погодився Світличний.— То будьмо!
Випили. Жінки ледь пригубили, бо самогонка була як вогонь, а чоловіки — до дна. Навіть Андрійко,— Боже, Андрійко! — перехилив і не поморщився. Ухопив тільки прожогом огірок, коли чарку поставив. Та очі почервоніли одразу...
"Зовсім дорослий... Як роки летять!" Тетяну аж сум огорнув за тими прожитими роками, хоч, здавалося б, ні за чим було й сумувати. І, дивлячись на сина очима осяйними, любовними, готовими всім для нього пожертувати, вона підкладала й підкладала на його тарілку, аж поки Андрійко запротестував, що годі, не треба.
— їж! — сказав йому дядько.— їж, як дають! А проганяють — хапай, що зможеш, і все одно їж.— Сам же наминав яєчню з картоплею, аж за вухами лящало, тягнувся за салом, не забував і сметану та масло. Тетяна ж, ні до кого мов не звертаючись, тихо сказала:
(Продовження на наступній сторінці)