— Ми кілька днів тому поховали Івана.
— Івана?.. Якого Івана?..
— Івасюту.
— Івасюту? — аж звівся Ганжа.— Зачекайте, як він тут опинився?
Тетяна зиркнула в бік Галі: та сиділа завмерла, низько опустивши голову,— стала розповідати, як вони утекли з
Тарасівки, як прибилися до хутора. Про Івана й Жорку, Пилипа й Ашота, хоч Ашот сидів поруч і сам міг розповісти про себе.
— Ну й ну! — аж похитав головою Ганжа, коли Тетяна скінчила. Одсунув тарілку, дістав із кишені кисет. Вийняв папір, одірвав, натрусив тютюну. Всі мимоволі дивилися, як його два одині пальці вправно і спритно, не просипавши жодної дрібки, лаштували цигарку. А він дістав потім кремінь, кресало і гніт, ударив кілька разів, висікаючи іскри, прикурив, задумливо мовив: — Отакі, знацця, діла! — І знову похитав головою.
Одразу ж повставали з-за столу. Тетяна вже й не рада була, що розповіла, бо всі якось аж спохмурніли. Ганжа сказав до Степана:
— Ану, підміни! — маючи на увазі Вітьку, та й вийшов одразу ж у сіни — не хотів у кімнаті накурювати, а за ним потягнувся і Федір, і коли Тетяна, нагодувавши Вітьку, вийшла до них, вони про щось розмовляли тихенько, а побачивши Тетяну, замовкли одразу.
— Помішала? — спитала Тетяна несміливо.
— Ні, чого ж: ти нам, сеструхо, ніколи не помішаєш! — сказав Федір та й обійняв Тетяну за плечі, і їй стало так неймовірно хороше й затишно, що хоч знову плач. Ганжа ж курив задумавшись, потім спитав у Тетяни:
— Де ви його поховали?
— Там, у саду. Показати?
— Дякую, знайду якось сам. Треба ж провідати дружка давнього,— сказав, мов пробачаючись. Затягнувся востаннє, пригасив обережно бичок. Не викинув: розім'яв, що там лишилося, зсипав до кисета.— То я сходжу.
— Сходи,— сказав Федір.— Та передай привіт і од мене: як-не-як родич... Родич, туди його в печінку!..
— Федю! — Тетяна докірливо.
— Ох, Таню, пробач: одвик од жінок!
— Отакий він завжди,— поскаржився Ганжа.— Хоча б ви його трохи пропуштрили!
— Йди вже, йди, війни поміж нами не розпалюй! — штовхнув його жартівливо Федір. І коли Ганжа вийшов, схиливсь до сестри, спитав, заглядаючи їй у очі: — Таню, ти про моїх... нічого не чула?
— Нічого, Федю.
— Десь, мабуть, загинули.
— Та що ти кажеш! — аж закричала на нього Тетяна.— Про це й думати не смій! Вони живі, Фецю, живі, тільки добратися не можуть! Та, може, д краще, що не добралися,—
там же Гайдук... От скінчиться війна — обов'язково знайдеш.
От побачиш! — Говорила з такрю палкою вірою, що аж у
нього прояснилися очі. і
— Хороша ти в мене. Розкажи, як жила. Бач, уся геть юсивіла...
— А ти не посивів?
— Я?.. То я пофарбувався, щоб молодиці не приставали,— усміхнувся невесело, і Тетяну аж різонула по серцю ота сумовита посмішка.— Ось скінчиться війна, помию гасом і знову парубком стану.
— Ти все жартуєш.
— А що ж мені ще лишилося?
Помовчали. Потім Тетяна звела на брата очі — в них уже билась тривога.
— Федю, можна тебе про щось запитати?
— Питай, сестро, питай.
— Ви куди зараз збираєтесь? *. .
— Куди?.. А ми ще й самі не знаємо. От перепочинемо, виспимось, а там буде видно.
— Федю, а що нам з Івасем далі робити?
— Вам?.. Та ти не тривожся, Танюхо, щось та придумаємо! — Хоч сам поки що не знав, що робити з сестрою.
— Федю, війна довго ще буде? — Тетяна вже думала про Андрійка, тривога за нього важко давила на серце.
— А біс її знає! — відповів брат— Якби ж я нею командував.
— Не думаєте ви про нас,— з докором сказала Тетяна.— Б'єтеся, стріляєтесь... А те, що в матерів насамперед поціляєте...— Тут голос її одразу й урвався, вона аж одвернулась од Федора, а він не знав, що їй і відповісти. Згадав Степанову матір, як вона просила за сина... І відчуття важкої провини стиснуло серце Світличного,— за отих, за убитих, по степах полтавських розсіяних, які ще так недавно були у його загоні, живі...
Ех, війна, будь ти проклята!..
Поліз до кишені по тютюн, бо що ж іще лишалось робити, а Тетяна стояла непорушно, Тетяна дивилася задумано в світлий прямокутник дверей: у двір, де розгодинювалося, все світлішало наче,— ось обличчя її теж мов сонцем осяялось, аж зморшки розгладились,— глянувши на брата, вона спитала:
— Федю, пам'ятаєш нашу Хоролівку?
І Федір одразу ж зрозумів, про яку Хоролівку питає сестра,— не про сьогоднішню чи вчорашню, а про ту, далеку, ледь виразну, огорнуту серпанком часу, з дитинства, коли їхні батьки були молодші од них, і сколихнулося солодко й гаряче в грудях, а Тетяна, дивлячись удалину, тихо сказала:
— Які ми були безтурботні й щасливі...
— Еге... Особливо, коли мене татусь парили віжками.
— А ти не заробляв? — всміхнулася до нього Тетяна. Та й провела по братовому плечу легенько долонею — ласкавим, збереженим, крізь усі оці роки пронесеним жестом, коли він, покараний татом, забирався на край городу,— лицем у траву, потилицею впертою до сонця, а вона чаклувала над ним, вболіваючи за нього й утішаючи.
— Заробляв,— погодився весело Федір, а Тетяна все гладила його по плечу, наче він прибіг, побитий, од тата.
— А діда нашого пам'ятаєш? — підняла до нього обличчя, і напрочуд помолоділе, світлом омите було воно зараз у неї.— Як він розповідав нам про "Капказ" та "Мериків". І як ми йому їсти носили: крадькома од тата... Мама, було, наготують та й кажуть: "Біжіть, дітки, та пильнуйте, щоб татові нашому на очі не трапили..." — Тетяна розповідала так, наче Федір і не знав, а він її слухав, завмерши, навіть цигарку запалити забув — так її слухав.— А як ти до циган у табір подався?.. Боже, як я тоді плакала: думала, що ти вже й не вернешся!
— Ну, тобі заплакати, що мені плюнути! — мовив з ніжним насміхом Федір.— У тебе очі завжди на мокрому місці були.
— Боже, які ми тоді були дурні й нерозумні! Іноді як надумаєшся: коли б усе те назад повернути...
— Не повернеться, Таню.
Тетяна тільки головою хитнула: не повернеться, знаю. Обличчя її вже повите зажурою, очі знову пригасли. Вона стояла й дивилася в двір, бачачи й не бачачи, що діялося в ньому, а там уже все золотилося, світилось, виблискувало, спалахувало й плавилось дощовими краплинами, які щедро і густо зависли повсюди, а особливо на деревах, в саду, де зараз стояв Ганжа.
Василь Ганжа стояв над свіжою могилою — невеликим приплесканим горбиком землі, мов не доросла людина була тут похована, а дитина, стояв і думав, що от і все, от і догниває отут, під ногами, останній корінець з Івасютиного роду (Тетяниного старшого, Андрія, він давно уже не вважав Івасютою). Василь Ганжа стояв над могилою сина свого давнього ворога, й прожите, оджите, в проваллі часу загублене і назавжди, здавалося, забуте знов оживало в його нерадісній пам'яті. Бо так уже склалося життя: і всміхнутися, пригадуючи, нічому. Він то згадував розчахнутий вербовий пеньок, і Свирида, й молодого Оксена: як вони підважували йсіго, на смерть побитого, як стромляли до страшної дерев'яної пащеки його ще цілі тоді долоні; то пожежу: як горіло гніздо Івасют, Ганжею й підпалене, і як він стояв на узвишші, як дивився донизу — не міг одірватися, а вони метушилися біля п шаючої хати, безсилі що-небудь удіяти; то в'язницю, куди за підпал отой і втрапив; а потім — зустріч з Оксеном, вже після громадянської, й іншу, останню, рік тому, глупої ночі, коли він наткнувся на Оксена посеред поля; і вперті чутки, що Іван убив свого батька... А тепер і сам ось лежить, кропив'яне сім'я... "То як, Оксене,— все од Бога?.. Погано ж ти молив свого Бога, що він отак одвернувся од усього роду твого!.." Василь Ганжа думав про Івасют, і не було в ньому звичної ненависті, що затвердла, мов камінь, а була тільки втома, та ще сум за невдало прожитими роками: ні сім'ї, ні притулку, перед війною і жив на конюшні, як спрацьований мерин.
(Продовження на наступній сторінці)