По кулемет вирушили перед, світанком: Степан сказав, що уночі там робити нічого. Та :ще й село навпроти, хати підступають да-самої^річки, і поліцаї там вештаються.
— А .на світанку? |
— На світанку вони спати завалюються.
І краще — удвох. Там же голий луг, багато людей одразу привернуть увагу. А двоє... Ну, прийшли на рибалку. Він туди ходить частенько з вудочкою, до нього вже звикли.
— А як пірнати почнеш?
— Скажу: гачок зачепився,— знайшовся одразу ж Степан. Із Степаном вирішили послати Вітьку: моряк же, вода —
рідна стихія. Захопили дві вудки, баночку з черв'яками, мішок на кулемет, вийшли у двір.
Було ще темно і тихо, як перед дощем. Під ногами м'яко грузла рілля, шурхотіло бадилля. Вітька ступав слід у слід, намагаючись не випустити з виду невелику Степанову постать: хлопець прикульгувати прикульгував, а йшов швидко.
— Далеко? — запитав Вітька, коли вибралися за село.
— Кілометрів зо три. Ми до війни туди купатися бігали.
— До світанку встигнемо?
— Встигнемо. Та сьогодні пізніше й розвидниться — бач, як захмарило.
Вітька глянув угору, обличчя його відразу ж зволожилося: мжичка не мжичка, наче туманець.
— Ще дощу не вистачало!
— То й що? — відповів безтурботно Степан.— Хай іде, нам же ще краще: менше народу товктиметься.
Вже світало, як спустилися з пагорба, ступили на скошений луг.
— Оно наші танки,— сказав тихенько Степан. Сказав так, наче танки були цілі й живі танкісти сиділи в машинах, а вони поверталися в рідну частину.
Вітька побачив чорне застигле громаддя, яке спершу прийняв був за копи сіна, і коли проходили мимо, в ніздрі ударив різкий запах гару: всередині напевне все обгоріло. Ще раз озирнувся, коли вже пройшов: опустивши донизу перебиту гармату, машина сумно чорніла посеред лугу.
— Тут.
Вони стояли над річкою, на високому березі, що круто обривався донизу. Там ледь чутно шуміла вода, чорніло таємниче й моторошно. Вітька аж здригнувся, подумавши, що їм доведеться туди пірнати. Степан же посталив баночку, став розмотувати вудку.
— Ти що?
— Закинемо по разу. Іще ж рано... Темно, нічого не видно...
— То спустимось, може, донизу?
— Тут урвище... Бери осьо вудку.
Вітька неохоче взяв жудилище, почав розмотувати волосінь.
— Ти рибу коли-небудь вудив? — поцікавився Степан: він уже наживляв на гачок черв'яка.— Тут лящі як лопати.
Вітька рибу ніколи не вудив: ріс у великому місті. Тому й загнав одразу ж у палець гачок, лиш спробувавши наживити черв'яка, що звивався, наче пружина.
— Дай краще я,— прошепотів Степан, коли Вітька, тихо лаючись, видер із пальця гачок. Наживив вправно черв'яка, поплював, подав вудилище Вітьці: — Закидай!
♦Він що, справді збирається рибу ловити?" — подумав Вітька. Палець болів, і хоч кров уже не йшла, Вітька раз по раз підносив його до рота.
— Світає,— сказав згодом Степан.
І справді світало. Тільки не по-літньому, швидко і ясно, а по-осінньому, сіро й похмуро. Згори вже тихенько сіяло: на обличчя, на руки, на одяг, і хоч вони ще не намокли, сирість поступово забиралася під сорочки.
— В таку погоду риба клює здорово! — повідомив Степан, не одриваючи очей од чорної поверхні води, де кружляв невидимий звідси поплавок. Вітька ж дивився на протилежний берег, що виринав поступово із мороку, а потім і хати — одна по одній,— вони мов спускалися до річки, просинаючись, і вже понад самими ранніми та невсипущими заструмували димки.
— Клює! — прошепотів Степан збуджено.
Вітька глянув донизу. Вода вже була не чорна, а сіра, з сталевим відтінком, вона з тихим шипінням кружляла під берегом, закручуючись у зворотному напрямку, як ото буває над глибокими ямами, і на ній трепетав, підстрибував, мов живий, поплавок. Ось він став сторчма, підскочив догори, різко, наче стріла, занурився у воду. Волосінь натягнулася струною, вудлище прогнулося.
— Є! — крізь зуби, із свистом, видушив Степан, а волосінь уже різала воду, як бритва, і вода аж свистіла.
— Тягни! — закричав Вітька.
Степан смиконув на себе, вудлище зігнулося дугою, дістаючи майже води, там унизу, в глибині, щось опиралося щосили... ♦Смикає!" — просвистів Степан, і одразу ж тенькнуло, коротко й сухо, вудлище, розпрямляючись, хвисьнуло, майнуло обірваною волосінню.
— Ну от, я так і знав! — сказац убито Степан: він замалим не плакав.— Зірвався!
— Лящ? і
— Лящ, лящ! — перекривив Вітьку Степан.— Отакенний в'язище! Поводити треба було, а ти — тягни!.. Ех! — І пожбурив вудлище на землю.
— Може, на мою клюне,— спробував утішити товариша Вітька.
— Клюне, аякже! — Все ще не дивлячись на Вітьку, Степан став роздягатися.
— Ти що? — запитав його Вітька: йому раптом здалося, що Степан збирається пірнути вслід за рибою.
— Кулемет же треба дістати? Чи як? — Степан іще сердився на Вітьку.
Вітька глянув донизу. Вода уже зовсім посвітлішала і не здавалася такою моторошною. Вона була прозора та чиста, і в тій холодній прозорості темніла башта з довгою, в глибину націленою гарматою. Вітька нахилився, намагаючись побачити ствол кулемета, що мав бути поруч з гарматою, але так нічого й не розгледів.
— Кулемет нижче, там, де водій,— сказав Степан.— А цього командир вийняв раніше...
Він уже ^роздягнувсь до підштаників. Махнув руками, зігріваючись, ребра аж грали під шкірою.
— Давай краще я.
— Ти не виймеш,— мотнув головою Степан.— Там треба знати.
— Степане, то ти?!
Голос із того берега пролунав так нагло, що хлопці аж присіли.
Село уже давно випливло з мороку. Густо біліли хати, світили цікавими вікнами, по дворах вешталися люди, вулицею, що круто спускалася до річки, брели ґелґочучи гуси, а при самому березі, біля човнів, стояв дядько у військовому плащі-накидці. Дядько пильно дивився на хлопців, він навіть долоню дашком на очі наставив, а Степан відповів неохоче:
— Та я ж..
— А чого ти роздівся? Купатися, на дощ глядячи, зібрався?
— Гачок хочу дістати! — гукнув йому Степан.— Гачок зачепився!
— Чи не фабричний? — Дядько знав, видать, усі Степанові гачки.
— Та який же іще!
— Ну, за тим треба пірнати! — І одразу ж спитав:
— Клювало?
— Мертво! — закричав сердито Степан.
— А черв'яки коли копав?
— Позавчора!
— Отож-то й твоно, що позавчора!.. Осьо я піду, свіжих укопаю!
Дядько глянув у небо, суціль заткане сірими хмарами, знову гукнув через річку:
— А дощ таки буде! Недаремно ж у мене сю ніч вухо свербіло! — Він усе не йшов, і хлопці вже на нього сердилися.— То я скоро вернуся! — прокричав він нарешті.
— Давай! — став квапити Вітька Степана, коли дядько пішов.— Бо знову чорти принесуть.
— Не принесуть,— відповів Степан.— Я їх уже знаю. Поки намоняються, то й танк можна витягти... Тут аби пацани не набігли,— од цих спасу не буде!
Вітька занепокоєно глянув на той бік— пацанів поки що не було. Дядько вже заходив у двір, а гуси, підійшовши до річки, зупинилися. Перегелкували стиха, поглядаючи у їхній бік
Степан, скинувши й підштаники (на лівій литці кривавим синцем засвітила свіжозагоєна рана) і, соромлячись, мабуть, Вітьки, швидко сів на берег, сповз до води. Наставив наперед руки, склавши човником долоні, пірнув: ні звуку, ні сплеску, вода одразу ж зімкнулася над ним. Вітька побачив уже тіло, бліде і видовжене, що стрімко занурювалося кудись мимо башти, до самого дна. Замиготіли тьмяно підошви, відчайдушно забилися, Степан, очевидно, боровся із течією, що зносила донизу, одривала од танка. Та ось Степанові ноги завмерли. Вітька мимоволі вдихнув побільше повітря, так наче сам збирався пірнути, схилився до самої води, намагаючись розгледіти, що ж робить Степан, чи не потрібна йому допомога (він теж роздягнувся на всяк випадок, лишився лише в штанях). Але там, унизу, було погано видно, тільки спливали, сплітаючись у сріблясті стрічки, повітряні бульки. Ось від них аж закипіло, Степанові ноги судомно замиїхлїли, він вигулькнув на поверхню, наче рибина оглушена,— вчепившись у берег, хапав широко розтуленим ротом повітря.
— Ну що? — спитав нетерпляче Вітька.
— Гли-ибоко...
— Давай іще я.
Степан не відповів. Втягнув у себе із свистом ловітря, одірвався од берега.
Цього разу пробув під водо^о мов іще довше. У Вітьки затримане повітря рвало вже груди, коли знову закипіла вода і Степан пробкоюЧмлетів на поверхню.
— Заклинило... Ніяк не можу 'витягти...— сказав він, трохи одсапавшись.
— Давай, кажу., я!
Але Степан знову пірнув. Цього разу його не було так довго, що Вітька сам уже зібрався пірнати... Та ось появилася Степанова голова і руки, що одразу ж учепилися в берег.
— Є... Вже на танкові...— І хитнув головою назад:— Там нікого не видно?
Вітька відповів, що нікого.
— Давай мішок! — скомандував Степан і знову одірвався од берега.
Цього разу тримав у руках кулемет.
(Продовження на наступній сторінці)