— Ну, ви той! — аж одступив чоловік, вражений оцим несподіваним вибухом.— Говоріть, та не заговорюйтесь! — Досі холодне, самовдоволене обличчя його взялося червоними плямами. Провів рукою, поправляючи пояс, кобуру жовту міліцейську посунув.— Прийшли, так поводьтесь по-людському. А не то...
— Стрілятимеш? — звузив очі Ганжа: в ньому вже аж кипіло.— Стріляй, не бійсь, я ж без зброї! Я не німець — стріляй!
— Хто б у вас стріляв! Образами тільки не треба кидатись. В руках себе треба тримати, товаришу,— додав повчально-докірливо.
— Не буду, гаразд,— втомлено мовив Ганжа. Махнув безнадійно рукою.— Що ж, живіть, рятуйтеся, поки й наші повернуться. Тільки я не знаю, як ви їм у вічі дивитися будете. Коли запитають, що ви тут поробляли, як народ на боротьбу піднімали.
— А то вже хай ваша голова не болить: настане час — піднімемо.
— Ну дай Боже нашому теляті та вовка з'їсти. Бачу, що розмовляти далі нам нема про що.— Руки чоловікові у коверкоті не подав, повернувсь до Михайла: — Прощавайте, Михаиле, дякую, що показали дорогу.
— А ви ж хоч назад утрапите? — запитав Михайло зніяковіло.
— Та якось уже втраплю. Та й іти легко буде: зброю ж із вашої ласки на місці залишив.
— Ви ось цієї стежки тримайтеся, вона доведе.
— Триматимусь.
Обернувся, пішов. І одразу ж за спиною залунав посвист хом'яковий...
До села добрався десь під об|д. Лежав у бур'яні, дивився на
вигін, на хату Наталчину, на клуню, де відлежувалися Світличний
і хлопці, і ще ніколи час так не волікся повільно і день не був
такий довгий... '
— Жаль, що мене не було! — сказав зло Світличний.
— А що б ти зробив?
— Я б його, гада, на місці пришив би!-
— Правильно! — підхопив Вітька-моряк.— Та не тільки його — всіх повикурювати!
— Сядь, не гарячкуй! — осмикнув Вітьку Ганжа.— Не вистачало ще воювати з своїми.
— Добрі свої!
— Ну, не фашисти ж.— Лежачи в бур'яні, Ганжа багато що передумав, охолонув поступово.— Прийде час, життя їх саме із нір повикурює. Та й не всі там, мабуть, такі, як отой командир коверкотовий. Та й той ще одумається.
— Еге ж, одумається! — Вітька заочно зненавидів того чоловіка: рішуче й назавжди.— Знаю я їх, бюрократів вонючих!
— Ну, гаразд, хай воюють як знають. Нам своє треба думати.
Та Світличний з Ганжею не погодився:
— Як це так хай воюють як знають? Ми кров проливатимемо, а вони по норах ховатимуться?
— Гаразд: що тоді накажеш робити?
— Йти!.. Всім туди йти!.. Подивимося, що він заспіває, як ми всі заявимось!..
— Будеш стріляти?
— Треба буде, й стрілятиму!
— Правильно, командире! — знову не витримує Вітька.
— А ви що думаєте? — запитує в решти Ганжа.— Чому мовчите?
Неля й Андрій сказали, що треба іти. Корній же відповів: "А я знаю?.. Ви командири, ви собі й думайте..."
Ну, гаразд, іти то й іти. Спробуємо поговорити іще раз. Тим більше, що це й по дорозі...
Повеселілі, одразу ж стали збиратися. Бо вже й ніч надворі Коротка по-літньому. "Драна", як сказала Наталка.
До речі, де це вона? Треба ж попрощатися. За хліб-сіль жінці подякувати.
— Я сходжу попрощаюся,— сказав, ховаючи очі, Світличний.— А ви тим часом збирайтеся.
— Ох! — аж застогнала Наталка.— Нащо ж отак швидко!
— Треба, голубонько... Така поступила команда.
— Та хто ж то лихий так скомандував? Серце мені обірвав!
— І вже сльози, неначе горох.
— А цього вже й не треба! — навмисне весело мовить Федір.— Ти що ж се нас, живих, хоронити зібралася? Та ми із тобою не раз ще зустрінемось! — І таким поцілунком, вогняним та гарячим, змив її сльози, що довго вона по тому його буде згадувати. Особливо ночами, глухими, безсонними,— аж горітиме в темряві.
Одірвав, розімкнув руки на шиї і щезнув: щойно був і нема. Розчинився, розтанув у темряві, наздоганяючи свій загін, якого — на одну лиш понюшку ворогам: для бою серйозного. Та брешете, ми ще не мертві, ще повоюємо так, що заллємо вам сала за шкуру, ще потанцюєм над вашими трупами, примусимо вас тікати в натільному, а то й без натільного,— ви нас — у болото, а ми вас — у пекло! І вже бачить Світличний себе й хлопців на конях, верхи на конях, тільки на конях, досить пішака воювати, по клунях відсиджуватись,— на простір, у степ, на чотири світи, де ти — цар і бог, де й самому чортові за тобою не вгнатися!
Буде! Все буде! Дайте тільки доп'ясти коней. Що сняться Світличному вдень і вночі.
— А що, хлопці, закуримо? — спитав, наздогнавши своїх.— Смалонемо, щоб дома не журилися?
— Німець побачить — він смалоне!
— Та де той німець! — вигукнув зовсім уже весело Світличний. Вигукнув та й обійняв за плечі Ганжу.— Де той німець у біса, комісаре! Німець сидить оце над болотом, сидить і очей із нього не зводить: стереже жаб та п'явок.— І аж розсміявся, уявивши отого німця з витріщеними на болото очима, а за ним усі розсміялися: відпочили, виспалися, наїлись
— і настрій вже інший! — Ех, степ, степ! Та погляньте, яке чудо довкола! — сказав Світличний захоплено: в ньому все аж дзвеніло.— Та що може бути у світі кращого од нашого степу!
І в усіх наче очі прорізалися: а й справді краса! Залило, висріблило од краю до краю, та й де зараз той край? Де кінець, де початок? Переливається, хлюпоче за обрій, і манить, і кличе, і б'є лоскотно в груди, і дзвенить, наче викута з срібла польова нескінченна дорога.
— А якби оце коні? — лунає замріяно голос Світличного.— Якби оце коні, хлоп'ята? — Торсає за плечі Ганжу: — Ти пам'ятаєш наших коней, Василю? — Ганжа тільки юловою кивнув, що пам'ятає, що повік не забуде. Напоролися на засідку, на кулемети,— сіконуло кинджальним вогнем,— і заіржали болісно коні, на землю падаючи, б'ючись в агонії, а вони всі попадали теж. Й одповзали ті, щр вціліли, й одстрілювалися, а потім, одірвавшись од німців,! брели втомлено полем, і Світличний, не соромлячись, плакав: за кіньми, що лишилися там, у степу. Після цього Ганжа й вирішив, що коні — не для партизанів... А зараз уже не знає і сам. Може, й правий Федір, день і ніч по конях зітхаючи. Може, аби вони не втратили коней, німці й не змогли б загнати їх у болото...
Тільки ж де їх дістати, тих коней? І набрати загін майже заново? Де знайти місце, щоб хоч із місяць спокійно, бо ось так, біжка, на ходу, щораз оглядаючись, щоразу чекаючи пострілів, відстрілюючись, загін не збереш: щодня більше втрачатимеш, аніж збиратимеш.
І переключається звично Ганжа думками на північ Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини — до Хінельських та Брянських лісів. До густих непролазних масивів, де застряне будь-яка техніка, де можна загубитись безслідно, загубитись, відсидітись, прийти, як то кажуть, до тями. Де мають-таки бути партизанські загони, недаремно ж чутки докочуються аж сюди,— не оці ховрахи коверкотові, а справжні бійці, які не бояться і порох понюхати, й по німцеві вдарити...
1 перше, що попросили б Ганжа і Світличний у тих командирів партизанських,— це карту. Не зброю, не одяг, не хліб насущний, а карту Полтавщини з усіма містами й селами, хуторами, стежками й дорогами, лісами й перелісками, річками й болотами, бо то сміх і сльози, загальна ота карта, що її носить із собою Світличний!
А Світличний одне й те ж:
— Та на чорта тобі отой ліс? Пеньками сидіти? Ти поглянь лиш навкруг, простір який! Тут ми народилися з тобою, тут нам і воювати, Василю.
— А я що: проти того, щоб тут воювати? Тільки без лісу ми загін не зберемо. Не озброїмо, не навчимо.
— Зберемо, ще й як зберемо! Та поглянь лиш довкола: чим це не ліс! Та в цих бур'янах дивізія скриється безслідно, не те що загін. Кожен яр нам буде притулком..
— Тим-то нас німець і бив.
— Бив, бо слимаками повзали! А по степу треба вітром літати! Вітром, Василю! Щойно тут, а за годину вже й слід прохолсЦув. Сьогодні під Лубнами, а завтра — за Гадячем. Отоді нехай німець побігає — половить вітра у полі!
— Щоб літали, треба коней спершу дістать.
— Роздобудемо й коней! — гаряче Федір.— Та по селах, ти знаєш, які стоять огирі, нас виглядають?
І поступово, поволі під час суперечок гарячих, що вибухали між ними, як тільки випадала нагода, навертав Ганжу в свою віру.
Та Ганжа й сгш розумів, що в степу, де часто-густо й сховатися ніде, де село на селі й повно доріг, не дуже навоюєшся пішки. Що малорухливий загін приречений або на повний розгром, як оце сталося з ними, або на відсиджування в якомусь закапелку глухому. По норах хом'якових...
Ось тут десь, до речі, й вони. Ганжа добре запам'ятав зламаний будячище — сам же й зламав, коверкотового чоловіка чекаючи.
— Так хом'яками, кажеш, висвистують? Ану свиснемо й ми! — Світличний заклав два пальці до рота, свиснув, аж різонуло по вухах, аж усі здригнулися. Той посвист розбійницький розпоров, сколошматив устояну тишу — навіть бур'яни загойдались довкола.
— Ну, все пропало! — сказав Ганжа невдоволено.
(Продовження на наступній сторінці)