— Сядь! — зупинив його Ганжа. Вітька неохоче опустився на лаву
Світличний теж на хазяїна око примружив, мов цілився. Один Пекельний подумав-подумав та й знову взявся за ложку.
— Кинь! — сердито Неля до нього.
— А чого? — здивувався Корній.
— Нащо заважаєш, дай людині поїсти! — з докором мовив господар. І вже до Вітьки: — Не в поліції я, хлопче. І за автомата хапатися нічого: я вже ляканий. Тепер як повелося: тільки що, так і зброю межи очі. Раз наклав у штани, вдруге наклав, а втретє й подумав: та доки ж штани мені жінка пратиме?.. Це ж і лугу не вистачить...
— З
"скви?
— А не вистачить,— погодився Ганжа.— Перед німцем тремтіти — не вистачить.
— Мені, люди добрі, перед; німцем труситися нічого,— заперечив хазяїн.— Я його не чіпрю, сиджу тихо-мирно, роблю що положено, то й він меье не зачепить. А от вам як далі жити — подумайте... Ну походите ще місяць який, поки німець наших доб'є та собі руки розв'яже, а тоді? Та він же вас одним пальцем розплющить! Місця мокрого од вас не полишить!
— Так он ти якої, дядьку, співаєш! — не витримав уже й Світличний, але Ганжа і йому' сказав: "Зачекай!" — і знову повернувсь до чоловіка:
— Звідки вам, дядьку, відомо, що німець з нашими за місяць покінчить?
— Та як не покінчити, коли він же на Уралі й Москву уже взяв?
— Вам що, це сам Птлер сказав?
— Гітлер не Птлер, а поліцаї на всі сторони дзвонять.
— А, поліцаї! — мовив зневажливо Ганжа.— Ну, ті можуть про що завгодно дзвонити. Од тих мені й не таке доводилося чути. Ви знаєте, хто оце перед вами сидить? — спитав раптом Ганжа, показуючи на Нелю.
— Та мовби дівчина,— відповів хазяїн здивовано.
— Дівчина то дівчина, тільки яка! — 1 наступив під столом на Нелину ногу: мовчи! — Радистка перед вами сидить! Прямо з Москви!
— Еге ж^із Москви. З отієї самої, що її німець наче узяв. Ви що ж думаєте, наші тільки на фронті з німцем воюють? У наших сил вистачає і про нас з вами подумати: як тут живемо, що поробляємо, як штани закаляні в лугові перемо, чи як не даємося на себе ярмо накласти...
— Навіщо ви про мене? — спитає з докором Неля.— Яка ж я тепер радистка?
— Радистка, а хто ж! — не погодиться Ганжа.— За рацією не сумуй — ще дістанемо.— Бо Неля таки справді тужила за нею: її, посічену кулями, закопали на хуторі.
"Да, рацію б нам,— думав Ганжа.— Приймач хоча б поганенький..." Хай би краєм вуха почути: стоять наші, не збираються на ласку ворога здатися — отоді й помирати не страшно!
— Хату йому, заразі, спалити! — кип'ятився Вітька-моряк.— Пустити за димомГ
"Пустити за димом? — думав про себе Ганжа. Й аж головою кивав.— А чого цим доб'ємося? Що докажемо? Ні, не з цим треба до людей іти. І дядько отой... Сперечавсь, не погоджувався, але наша ж людина. Нагодував, налаштував у дорогу, ще й за село вивів: "Ви ж отак, хлопці, йдіть. Правіш забирайте". І коли Ганжа йому руку потис "Не поминай лихом, хазяїне!" — відповів, як косарикам: "З Богом!" Не одвернувсь, не доніс, хоч коли поліцаї дізнаються, що годував партизанів, то йому першому ж і висіти на шибениці. То за що ж йому півня під стріху? За щиру розмову? Тоді з ким же йому й розмовляти по щирості? Не з поліцаями ж!.."
Друга зустріч — з молодим ще чоловіком — була веселішою. Он він із ними й іде, на ліву ногу прикульгуючи, чвирка крізь зуби: "Нічого, до свайби заживе!" — хоч іноді, не витримавши, й кривиться. Мати, коли сказав, що піде з партизанами, тільки руками сплеснула: "Та куди ж ти підеш, як у тебе ще не загоїлось?!" — "Піду! — трусонув чубом уперто.— А не візьмете, тоді кулемета оддайте!" — "Кулемета? — засміявся Світличний.— Бач, чого захотів! Ні, нам краще тебе прихопити з собою, аніж такої машини позбутися!"
"Машина" і справді чудова: кулемет, знятий із танка, ще й п'ять дисків до нього. Короткий, із ручкою — на ходу можна стріляти. Отаких би побільше!..
Партизани й не сподівалися, що так вдало справа закінчиться. Коли вперше до хати зайшли, коли побачили на ослінчикові низенькому, за столиком з начинням шевським, з черевиком подертим, що він його саме латав, коли побачили майже ще підлітка, то ж хто б міг подумати, що перед ними — танкіст нещодавній!
— Шевцюємо? — поцікавився Світличний, до хлопця підходячи.
Той щось відповів нерозбірливе й почервонів навіть: ніби увалились до хати і застали його за чимось ганебним. І весь час, поки вони вечеряли, перемовляючись скупо і зморено, поки мати його, з обличчям великим і добрим, поспіхом завісивши вікна, подавала на стіл, він, мов школярик покараний, сидів на ослоні. І дивився, і слухав напружено, боячись пропустити хоч слово. Кілька разів поривався щось сказати, але не наважувався.
— Ну що, Степане,— сказав Світличний, повечерявши,— багато чобіт пошив?
Аж тут Степан наважився запитати про те, що його мучило протягом усієї вечері:
— Ви партизани?
— А хто ж іще, в біса! Чи, може, не схожі?— Світличний оглянувся на своїх, запитав з удаваним подивом: — Партизани ми чи не партизани? '
Тоді хлопець став зривати із себе ШЄЕСЬКИЙ фартушок. Скинув, пожбурив на лаву, піддів ногою ослінчик:
— Тоді я з вами піду!
— Та ти ж іще не видужав! — охнула мати. Кинулася до нього, ухопила за руку, повернулася до Світличного: — Та він же у ногу поранений! — Мов Світличний його уже забирав із собою.
—^Пусгіть, мамо! — виривався хлопець
— Гаразд, а чим же ти воювати збираєшся? — поцікавився Світличний.— Молотком чи гвіздками?
Степан, вирвавшись нарешті од матері, мовчки пішов до ліжка. Одкинув подушку, перину.
— Осьо! — сказав гордо.
І подав Світличному щось замотане в хустку.
— Що це?
— А ви розгорніть!
Світличний поклав вузлик на стіл, розв'язав.
— Ого! — вигукнув здивовано.
На командирському ремені з великою зіркою, в новій жовтій кобурі був пістолет. Новий-новісінький, наче шойно з пакгаузу.
— Твій?
— А то чий же!
— Ти ж хоч із нього стріляв? — понюхав дуло Світличний.
— Не стріляв,— зізнався почервонівши Степан.— Я із кулемета... Із танкового.
— Так ти, знацця, танкіст! — ще більш здивувався Світличний: танкісти були в його уяві людьми кремезними й дужими, а цей — мов школярик.
— Еге ж, танкіст, танкіст,— втрутилася мати.— Ви краще спитайте, куди він майже щодня бігає.
— Мамо! — повернувся до неї Степан.
— Що "мамо"? — Обличчя у жінки вже було плаксиве, очі жалісно скліпували.— Буде тобі "мамо", як поліціянти дізнаються!
— Чого б вони дізналися! — буркнув Степан.
— То кого ж ти провідуєш, якщо не секрет? — спитав, не випускаючи з рук пістолета, Світличний: розмова ставала дедалі цікавішою. Навіть Корній рота роззявив.
— Танк свій провідує!
— Мамо!
— Еге ж, наче дівку!
— Танк? І танк у тебе є? — не міг отямитись од подиву Світличний.
— Та є ж,— Степан неохоче.
— Де ж ти його заховав?
— У річці втопив.
— Ну й ну! А побачити можна?
— Так він же у річці. Та й поночі зараз.
— То ти його у воду загнав?
— Та загнав же. Щоб не дістався фашистам... І розповів, як було.
їхній танковий полк виривався з оточення. Всього кілька машин, що вціліли. А коли скінчилось пальне, капітан наказав висадити машини в повітря.
— Командир полку?
— Комбат... Командир полку був уже вбитий.
Отоді він і не послухався: село рідне ж поруч! Розігнав танк — і з кручі! Ледь сам не втопився. Виплив, вибрався з річки на берег, а довкола од мін аж кипить: німець весь луг переорює. Отоді його і поранило. Осколком у ногу. Добре, що хоч кістку не зачепило. Так, м'якоть лише...
— Еге ж, м'якоть,— з долоню вирвало! — жалісливо мати.— Приповз до хати: "Мамо, це я",— а кров за ним стежкою...
Степан усміхнувся зніяковіло, наче соромився рани.
— А решта танків?
і Та на лузі ж... Згорілі стоять.
— Ну й ну! — похитав головою Світличний. Хто б міг подумати. Покрутив пістолет, віддав Степанові: — Держи, танкісте!
Степан узяв пістолет, підперезав ремінь, ще й піджачок заправив натренованим рухом. По-діловому спитав:
— То як, берете? — І не встиг Світличний відповісти, додав: — Там же, у танкові, й кулемет... Можу дістати, якщо потрібен.
— Кулемет? Та що ж ти й досі мовчав?
— А ви про кулемет питали?
— Звідки ж ми знали, що тут кулемети валяються? То дістанеш?
— А з собою візьмете?
— Візьмемо!.. Як, комісаре?
Ганжа кивнув головою: хлопець йому явно сподобався.
(Продовження на наступній сторінці)