Ішли усю ніч... Та ще дві... Весь час під дощем, промоклі до нитки, і двічі днювали в позаминулорічній стодолі, з соломою, геть перепрілою, бо села потягнулися густо — і в них повно було поліцаїв, а третій день провели в бур'янах, недалеко од шляху: наламали бадилля, та так і полягали на нього, і мокра земля аж чвакотіла під ними, і вони тремтіли од сирості, і Ганжа сказав уже ввечері, коли звелися та пішли далі,— швидко пішли, щоб хоч трохи зігрітися:
— Оце аби до війни отак полежав — палила б пропасниця! А тут — як на собаці!
А на четвертий день їм пощастило: набрели на польовий табір.
Тут стояли до війни трактористи: досі збереглися накатані гусеницями сліди, купи ганчір'я в мастилі, аж червоні од іржі гайки та гвинти, дві перевернуті бочки. Андрій похитав одну — в бочці важко хлюпалося. Видно, невідомі трактористи так квапилися, що й пальне забули. Чи не німці насідали? І трактористи, хто в чому, скочили на сталевих своїх коників та й подались навпрошки. Бо й слід вів останній — не на шлях, а в поле — прямо на схід.
Ганжа пройшовся тим слідом, мов сподівався наздогнати трактористів, і таки недаремно: це був старенький "фордзон", ветеран колективізації,— волікся, мабуть, слідом за потужнішими побратимами, з останніх спрацьованих сил вибиваючись, та й закашлявся, та й занімів старечим серцем своїм, і тоді тракторист вицідив з бака пальне, облив дідугана і підпалив: трактор стояв геть обгорілий, з пошматованим од вибуху баком, і така гнітюча приреченість віяла от мертвого заліза, що у Ганжі й на серці защеміло.
— Одгулявся, коняко? — запитав співчутливо, та й провів по металевому боці долонею. Долоня враз узялася іржею й сажею, але Ганжа її навіть не витер важко пішов назад, до вагончика, у якому раніше жили трактористи.
Рятуючись од дощу, всі вже забралися досередини. Тут теж стояв невигубний дух мастила, валялося брудне ганчір'я: одразу видно було, що трактористи не належали до людей акуратних,— і Неля вже заходилася давати лад: зробила з бур'яну віник, стала підмітати підлогу. Решта ж сиділа на двох табуретках, на великому тапчані, на якому спали трактористи: там і досі валялися брудні, засмальцовані подушки і подрана, вся у мастилі куфайка.
— Де ти пропадав? — поцікавився Світличний.
— Так., ходив...
Ганжа втомлено зняв автомат, обережно поставив у закуток Підійшов до грубо збитого столу, до єдиного вікна з висадженою рамою. Одірвався поглядом од вікна, побачив забуту стіннівку: якимось школяриком старанно намальований заголовок "Червоний тракторист", і трактор під заголовком, і вирізаний із газети та наклеєний портрет Сталіна праворуч. Але не на заголовок, не на трактор, не на Сталіна навіть дивився Ганжа, а на останню колонку: "Що кому сниться?" — де був намальований тракторист, який солодко спав прямо під трактором, а над головою у нього стирчала півлітра. І щоб не було жодного сумніву, хто то зображений, чорнів іще й напис: "Трактористові Василеві Хоменкові сниться півлітра". Ганжу так у жар і кинуло: враз пригадав, де бачив оцю газету. На столі в знайомого директора школи, з яким він партизанив ще в часи громадянської і якого провідав перед Першим травня сорок першого року. Він одразу ж упізнав цей малюнок ще й тому, що директор тоді його запитав, чи зручно в першотравневій газеті наводити критику. "А п'є?" — спитав, здається, Ганжа. "Та не просихає!" — "Тоді наводьте!.." Ганжа одірвавсь од газети, схвильовано мовив:
— Хлопці, знаєте, де ми?— Вже на Хоролівщині!.. Тут недалеко й знайоме село,— І хоч він напевне не знав, скільки кілометрів до нього, бо в таборі перед війною не був, вирішив одразу ж туди піти.
— В тебе там є хто знайомий? — поцікавився Світличний.
— Має бути.— Хоч директор ІЦКОЛИ навряд чи й лишився в селі. Натомість Ганжа пригадав ще (одного чоловіка. Шкільного сторожа й конюха, який його підвозив до залізниці і з яким вони багато про що поговорили в дорозі. Ганжа й досі пам'ятав ту розмову: сторож виявився людиною тямущою та цікавою і про все, що діялося у світі, а особливо в селі, мав свою думку, яку й відстоював однією й тією ж фразою: "Е, не кажіть!.." Тож сторож отой напевне є у селі, Ганжа пам'ятав навіть, що він живе одразу ж біля школи, бо й коней шкільних тримав у себе в дворі і вони тоді виїхали прямо од нього.
— Автомат не береш? — спитав Світличний, коли Ганжа вже зібрався.
— Щоб одразу видно було, хто я?.. Вистачить і цього,— торкнувся рукою кишені, де лежав пістолет.
ч Зачекай.
Світличний пішов до нар, дістав із кишені піджака єдину гранату.
— Тримай. Може ж, таки пригодиться.
Ганжа зважив гранату в руці, наче приміряючись, як її кидати, поклав до другої кишені. Удвох вийшли надвір.
Дощ мовби розійшовся ще більше, довкола тьмяно блищали великі калюжі, обважнілі од вологи бур'яни аж похилилися, посічений простір набув отого безнадійно збляклого кольору, коли здається, що всі фарби змиті навіки, що вгорі давно щезло сонце і невідомо яким побитом тримаються нужденні залишки світла.
— Ну й ллє,— аж здригнувся Світличний: уявив, як ото буде Ганжі одному на степовій розкислій дорозі.— Ти ж одразу не лізь — спочатку розвідай як слід!
— Спробую,— ледь усміхнувся Ганжа.
— Ну, вертайся здоровий! Та гляди: підстрелять поліцаї, то й на очі не попадайся! — пожартував Світличний.
Ганжа лише кивнув головою. Насунув поглибше на голову кепочку, підняв комірець піджака, ступив під дощ.
Світличний же, хоч і ліг разом з усіма і трохи зігрівся, а заснути не міг: все думками був із Ганжею. І здавалося: чавкотять його кроки. Схоплювався, одчиняв двері, вслухався у темряву, але нічого не було чути. Тільки дощ, дощ, дощ, нудний та затятий, наче небо зібралося затопити всю землю, а разом погасити й пожежу, яка палала на ній ось уже який рік...
Ганжа повернувся посеред ночі, та не сам, а з якимось чоловіком. І хоч як вдивлявся Світличний, не міг розгледіти, що за один.
25 А.Дімарои
769
— Ось,— озвався з пітьми Ганжа,— привів ще одного партизана.
— Е, не кажіть! — одразу ж пролунав тенорок.— Який я там партизан! 1
"Сторож",— здогадався одразу ж Світличний.
— Не хотів одпустити самого,— пояснив Ганжа, вже зайшовши до вагончика. Одразу ж і сів, так, мабуть, натомився.
— А то ще заблудилися б! — відгукнувся сторож.— Де ж це видано, в таку погоду серед ночі самому ходити!
— А ви як добиратиметесь?
— А з вами й вернуся!
— Все хитруєте, Панасовичу? — теплий голос Ганжі.— Боїтеся, що я до села вдруге не втраплю?
— А й не втрапите! Хіба не блукали? Аби не собаки, то хтозна-куди і прибилися б.
— Ваша правда,— погодився Ганжа. І до Світличного: — Наші сплять?
— Сплять, що їм станеться! Та й вам треба спочити.
— Та треба,— погодився Ганжа.— У село все одно в сю ніч не встигнемо. Завидна прихлюпаємо.
— Є за чим хоч іти?
— Є,— відповів Ганжа коротко. І, помовчавши, додав: — Три ручні кулемети, два автомати... І повно гранат та набоїв.
— Ого! Де ж це вони розжилися?
— Назбирали в степу,— втрутився Панасович.— Тамечки оборона наша стояла, так ніхто, вважайте, й не уцілів. Цілий місяць потому могили копали...
— Ви й ховали?
— А хто ж!.. Ідеш, а воно з бур'янів як потягне... Ото так і знаєш: бідолашний... Одвоювався, знацця, навіки... А зброю вже поліцаї збирали. Дві підводи в район одвезли і собі зоставили дещицю.
— Багато у вас поліцаїв?
— Сімнадцятеро. Разом із начальником.
— Начальник місцевий?
— Та наш же. Сиділо, стерво, ховалося, щоб не забрали на фронт, а як німці прийшли, так одразу ж і виповзло. До району побігло, за чорним мундиром... Тепер таке цабе, що й конем не об'їдеш! Як іде, то ні на кого й не гляне.
— Ну якби тільки в цьому біда...
— Отож-то й воно, що звір — не людина! Іде, приміром, увечері селом, то як вікно де не завішане, того забере — і в холодну...
— Панасович теж двічі сидів,— докинув Ганжа.
— Та сидів, щоб їм так на тім світі сидіти! Ще й канчуків довелося скуштувати на старості; літ.
— Строге, видать, ваше начальство,— сказав на те Світличний.— Доведеться з ним познайомитись. А поки що лягайте та відпочиньте. Вас ніхто там не питатиме?
— Та —мовби ніхто. Хіба дочка... Так вона за своїми світу не бачить.
— Ну, тим краще. Залазьте на нари, місця всім вистачить. Полягали щільніше, щоб хоч трохи зігрітися. Ганжа й
сторож одразу ж поснули, а Світличний так і зустрів світанок з очима розплющеними: все думав, як краще роздобути оті кулемети. Щоб і шуму менше, бо їм зараз ув'язуватися в сутичку з новим каральним загоном — вірна погибель, і своїх нікого не втратити. Ледь утримався, щоб не розбудити сторожа: розпитати, як та зброя охороняється, чи багато поліцаїв патрулює вночі, та пожалів — день довгий попереду, встигнуть наговоритись...
— Що, надумався? — спитав Ганжа вранці. Проснувшись, поснідали, що було в торбі, а тепер закурили, щоб хоч димом розвіяти нудьгу безпросвітну,— день же сидіти і ждати!
(Продовження на наступній сторінці)