Зайшли разом до хати. Сестра голови була низькоросленька, довгоносенька, вже обличчя у зморшках. Мов павутинням посноване.
— Добривечір у хату!
Дивиться сміливо, ще й усміхається.
— Знаєте, хто ми такі?
— Як скажете, то й знатиму.
— Ми — партизани.. Ото ваші поліцаї полювали за нами... Тільки не вполювали, як бачите,— усміхнувся Ганжа. Мовчала. Дивилися пильно, чекаючи, що їй скажуть далі.
— То як, тітонько, познайомите нас із своїм братом? — запитав Світличний.
— Познайомити можна,-— відповіла сестра голови.— Тільки ж я не знаю, коли він прийде...
— Ти їх, Марфо, не бійся: це свої люди,— втрутилася хазяйка.— Он і Корній, мій племінник, ти його позаминулого року бачила в мене...
— Еге ж, таки бачила... Добривечір, Корнію!.. То як вам сказати,— це вже до Ганжі та Світличного,— обіцяв на цім тижні навідатись,— як тільки прийде, я вас покличу.
З цим і пішла. Хоч Світличний і допитувався, чи не ходила сама у загін, чи провести не зможе? Може, й ходила, й дорогу знала, але не призналася. Який там загін! Он у неї вдома загін: шість ротів! Як почнуть партизанити, все підряд метуть. І готувать не встигає." "Та ще ж і брата годуєш,— подумав Ганжа.— Теж на твоїй шиї сидить..." А шия ж у неї тонка та худа, вистачить двох пальців скрутити. А везе, тягне. Скільки ж то сили непоказної, прихованої в наших бідних жінок! Да-а...
Закурили ще по одній, тепер уже в хаті, та й стали до сну лаштуватися. Господиня послала Ганжі й Світличному на ліжку, хлопцям — на долівці, а Нелю забрала з собою: через сіни, до іншої кімнати. Про те, щоб їм ночувати в клуні чи на горищі, не схотіла і слухати: спіть сю ніч тут, ніхто вас не зачепить, а завтра подумаєм... А не зачепить,— погодилися всі. Поліцаїв у селі зараз немає, німці навряд чи поткнуться, село ж од битого шляху аж он де, то можна хоч раз поспати по-людському. От тільки вартового поставити.
— Ану, хлопці, хто спати хоче найменше?
— Спіть уже всі, я посторожую.
— А ви що: отак уже виспалися?
— Та я звична сторожувати. Перед війною до крамниці з ночі в ніч виходила.
Глянув Світличний на хлопців, що з останніх сил боролися з сном, глянув на них, від утоми аж сірих, і подумав про себе: "А й справді! Який чорт припреться сюди серед ночі!.."
— Ну, хлопці, ваше щастя, що така хазяєчка попалася: нагодувала, напоїла, постіль послала та ще й чергувати погоджується. Цілуватимемо завтра, хлопці, хазяйку?
— Цілуватимем! — відповіли дружно всі. Навіть Корній сказав, що цілуватиме.
| — Таке й вигадаєте! — розсміялася та.— Лягайте та спіть,
бо ніч зараз драна... Вже й світанок ось-ось...
і Полягали. Господиня ще бликун погасила та й вийшла
[тихенько. 1
І Світличний, здається, зіснув ще по дорозі до ліжка. А прокинувся — світло так і било в очі. Схопився, на вікно незавішене витріщився: місяць! Місяць, будь він неладний! Повний, замалим не лусне, так і лізе у шибку, так світлом і ллє. Чаклун парубоцький.
І Хотів уже лягти, та зненацька згадав про хазяйку, що чатує у дворі. "Треба ж піти та змінити..."
І хоч як жалко розставатися з ліжком, м'яким та зігрітим, спустив ноги на холодну долівку, намацав галіфе і піджак. Підперезався ременем командирським із кобурою (вальтер, шістнадцять патронів, не пістолет, а машина, б'є, як гвинтівка), подумав про автомат: вирішив не брати. Дуже ж бо тихо та мирно за вікнами, ніде й не шелесне. Навіть собаки мовчать... Згадав ще про чоботи, та ліньки було нахилятися.
Так босоніж і вийшов.
І наче в світлу річку пірнув. Місяць розходився серед неба — впину нема. І все довкола аж тремтить, аж ворушиться у світлі примарному.
— Ото вам не спиться!
Хазяйка! Стояла тут же, біля причілка.
— Нічого не чутно? — ступив до неї Світличний.
— Та що було б чути? Ніч же іще.
Ніч — тільки гуляти. Така кого хоч попарує. І тут наче війнуло — спогад невиразний: він і дівчина поруч. І такий же місяць у небі. Війнуло й розтануло, аж серце стиснулось,— од жалю, од туги солодкої. За минулим, що, гай-гай,— не повернеться.
— Що це ви так зітхаєте важко?
— Я? — стрепенувся Світличний.— Чого б це я мав коло такої молодиці зітхати? — Та й, була не була! — обійняв її легенько за плечі.
— Ото уже й обійматися! Пустіть, бо ще хто побачить...
— Та хто ж нас побачить?.. Хто нас, голубко, побачить? — уже пригортав молодицю Світличний. Заглядав їй у обличчя, і таке було воно в неї прекрасне, що він би і захотів — не розімкнув би обіймів.
— Пустіть, бс задушите!
Боронилася, впиралася долонями в груди, одверталася, уникаючи його жадібних губів, а не виривалась по-справжньому.
І коли він її підхопив — одірвав од землі та й поніс через двір, до клуні, що вже й двері свої одчинила, вона затремтіла, схлипнула, гаряче припала йому до грудей...
— Ох, що ж це ви робите! — аж застогнала.
І враз рвонулася. Як лошиця здичавіла. Видерлась, одскочила, перелякано охнувши, і лише тоді усвідомив Світличний, що позаду брязнула клямка. Обернузся: якась біла мана. Придивився: Корній! В спідній сорочці, в підштаниках, розкуйовджений, босий. Став боком, розставив по-волячому ноги і дзюрить, аж шумовиння посеред трави забіліло.
А щоб ти був провалився!
Оглянувся: за хазяйкою й слід прохолонув.
Знову обернувся до Пекельного: голова в того була опущена, очі заплющені, ще й похитувався з боку на бік. "Спить!" Так ось чого він їх не помітив.
Врешті Корній почалапав до хати. Намацав двері (очей, мабуть, так і не розплющив), пірнув у сіни.
Світличний походив, походив по двору, тамуючи досаду, його не втішала навіть думка, що Корній, сонний, нічого не бачив. Подивився на хату яка біліла, оголена, уявив кімнату, де лежить оце зараз молодиця... лежить і не спить, прислухаючись" Світличний уже й рушив був до хати... та й зупинився.
Дивився на хату, що мов аж одступала од нього, голизни своєї соромлячись, а місяць реготав угорі, в дурному сміхові розтуляючи щербатого рота...
— Що ти сьогодні такий? — запитав, проснувшись, Ганжа.
— Який? — Світличний так спати й не ліп чергував до ранку. Аж оце увалився до хати: надутий, мов сич.
— Кислиць наче наївся.
"Наївся б і ти!" — подумав про себе Світличний. Хотів щось відповісти, аж тут Неля в кімнату:
— Доброго ранку! Не побудила?
— Заходь, Нелю, заходь!
— Вмивайтеся, будемо снідати,— бо з-за її плеча вже виглядає й хазяєчка. Пройшла прямо до столу, прошелестіла спідницею: рясною, святковою. І сорочка на ній празникова. На стіл макітру поставила, повну вареників: збулася мрія Світличного! Тільки він щось не дуже й радий: помітив, як усміхнулася, мимо проходячи, жінка. І вогники лукаві в очах у Нелі помітив. "Таки розплескала! Ото так тобі, дурневі старому, й треба!" І, строго насуплений, сів перший до столу.
— Так де будемо, хлопці, днювати? — спитав Ганжа, коли з сніданком упорались.— В хаті не випадає: мало хто може зайти упродовж дня. І хату зараз покидати не можна — побачать. Поліцаїв хоч і немає у селі, так хазяйку можемо підвести...
— А на горищі,— озвався Корній. Всі мимоволі подивилися в стелю.
— Що там у вас? — поцікавився Ганжа; Світличний одмовчувався. Удавав, що за курінням ніюли й слова сказати.
— Та мовби нічого... Прядлва трохи та просо в снопах,— пригадувала молодиця.
— От і добре. То ми, якщо ви не проти, там і переднюємо.
— Та днюйте, чи мені жалко! — Вона якось аж померкла, на похмурого Світличного крадькома поглядаючи.
Одсипалися на горищі до вечора. Хазяйка подала ще кожух і ряднину, та й подушки, бо як таки так — лежати на голому! Приготувала обід. А надвечір піднялася й сказала, що вернулися поліцаї. Як чорти позабрьохувані, ледве ноги волочили. Розбрелися по домівках та й попадали спати.
Світличний і загорівся одразу: спуститися, пройтися по тих хатах, пощупати, що вони їли. Та Ганжа остудив: ми для чого отут сидимо? Поліцаїв пару зловити чи встановити зв'язок із партизанським загоном?
— А ти впевнений, що це загін?
— Впевнений не впевнений, а перевірити треба.
— А як той голова через тиждень з'явиться?
— Тиждень і ждатимем.
Не злазили з горища до пізнього вечора. А коли добре стемніло, перебралися в клуню. І якось аж певніше себе відчули: тверда земля під ногами. Вмостилися попід стіною, сіно пробравши, ще й сіном прохід замостивши,— поруч стоятимеш — не догадаєшся, що тут люди лягли покотом.
— Не думав,— сказав ще Ганжа,— що, як маленькому, доведеться нору рити у сіні... Кладуть, бувало, тато сол іу а ми не дочекаємося, поки вони вивершать. А тоді вже, як миші, нори лаштуємо. В кого найглибша та найзатишніша. Було мені одного разу! — аж усміхнувся Ганжа, і голос його незвично пом'якшав.— Саме вчився курити, в тій же норі, а тато й нанюхали. Одучували од курива, поки й пужално поламали.
— Не одучили? — засміявся Вітька-моряк
— Не одучили. У стодолі тільки більше не курив. Як за цигарку, так і згадаю татове пужално.
(Продовження на наступній сторінці)