Тетяна стенула плечима: що їй до того! Була така втомлена — язиком ворушити не хотілось. Заплющити б очі й посидіти, притулившись спиною до стіни. Але просто сидіти й мовчати було б нетактовно.
— Ваш синочок?
— Мій! — Очі Лариси Павлівни сердито зблиснули, а хлопець ще нижче опустив голову— До чого додумався — гільзи збирати. Я тобі дам гільзи|
Хлопець поворухнувся, сказаэ у підлогу:
— Інші ж збирали.
— А ти не смій! Щоб і ноги твоєї там не було!
— Що за гільзи? — поцікавилась Тетяна.
— Оті, що після партизанів лишилися,— Лариса Павлівна була все ще сердита на сина, і тому здавалося, що сердиться й на Тетяну.— Людям — горе, а цим дурням — радість!
Зачувши таке, Тетяна стрепенулася:
— То правда, що німці всіх партизанів побили? — спитала й напружилась болісно, боячись почути, що всіх.
— Правда, та не до кінця! — відповіла вже м'якше Лариса Павлівна.— Дев'ятьох убили, а решта втекла.
— На конях прорвалися! — не витримав хлопець.
— А ти помовч, коли дорослі говорять! — гримнула Лариса Павлівна. І поскаржилась: — І що мені з цим неслухом робити? Відколи чоловіка забрали на фронт — геть одбився од рук
— Даремно ви так на нього,— заступилася за хлопця Тетяна: ладна була його зараз цілувати за оту звістку. Якщо прорвалися на конях, то тільки з Федором, Федір і кінь в її уяві нероздільні, а Федір нізащо не лишив би Андрійка! — Хлопці є хлопці, в самої двоє синів.— І як не важко, мусила довідатись про все до кінця: — А ті дев'ятеро — не чули, хто вони й звідки? Може, хто їх бачив?
Лариса Павлівна кинула погляд на Світличну: неспроста допитується про партизанів. Може, тому й стала розповідати детально: як по обіді за селом знялася стрілянина. Не вщухало до вечора, а коли смеркло, вчинилося таке, що страшно й згадувати. Ото саме тоді партизани, що відстрілювалися з яру, посідали на коней та й кинулися в прорив. І тоді їх, кажуть, найбільше й побито. Дев'ятьох, усіх до одного, привезли потім у село, розклали рядком під управою, зігнали вранці людей впізнавати. І знайшовся негідник, що одного впізнав. Ото ж сім'ю того партизана й спалили, інші ж були всі чужі. Ларису Павлівну теж виганяли дивитись. Усі восьмеро були людьми вже літніми, бо молодші — спритніші, проскочили... Тетяна вдячно глянула на Ларису Павлівігу і, розуміючи, що та вже здогадалася про все й ховатися нема чого, спитала:
— А серед отих літніх не було вусатого? Схожого на цигана?
Лариса Павлівна відповіла, що не було. Один був з вусами, але світлий.
Тетяна, трохи заспокоєна, хотіла збиратися додому. Лариса ж Павлівна стала вмовляти залишитися на ніч. Дорога ж далека, засвітла не вернеться. От 'ільки треба повідомити старосту, бо наказано строго: без йоге згоди нікого не пускати до хати.
Повернувшись з управи, довго сиділи за чашкою чаю. Чаю, щоправда, не було — заварили вишневих гілочок, і од червоного окропу терпко пахло весняною свіжістю, а замість цукру кидали сахарин просто в окріп. Тетяна чула про такі чужоземні ласощі, але бачила їх уперше — обережно опустила дві таблетки до кухля. Сахарин їй не сподобався: чай став хоч і солодкий, але набув якогось неприємного металевого присмаку. Лариса Павлівна пояснила, що так і мусить бути, бо німці роблять цю пакость з вугілля.
Непоспіхом сьорбали чай, розмовляли,—не про сучасне, про недалеке минуле. Боже, яким воно безхмарним та щасливим здавалося зараз!
Коли ж полягали — на одному ліжку,— пошепки продовжували розмову. Вже про сучасне. Лариса Павлівна твердила, що наші таки скоро повернуться, хоч як німці галасують про свої перемоги. Слова її були гарячі й щирі, як молитва, сповнені віри в те, що все, чого бажається,— збудеться, тільки не треба занепадати духом.
— Ви знаєте, майже щоночі сниться мені Льоня,— шепотіла вона.— І щоразу однаково. Ніби наші вже прийшли у село і Льоня разом з ними, і весь в орденах. Такий веселий — таким його ніколи й не бачила. То хіба до поганого може таке снитися?
Тетяна сама жила вірою, що наші незабаром повернуться, бо для двох найдорожчих людей — Андрійка і Федора — перемога над німцями означала життя, а поразка — неминучу загибель. Третього їм не дано, а їхнє життя було і Тетяниним життям, їхня ж смерть стала б і Тетяниною смертю.
Прощалися родичками.
Тетяна трохи заспокоїлась: найстрашніше минуло, лишалася надія, що вона ще побачить сина живого. Та минав час, і звична тривога знову повернулася до неї.
Щоночі по кілька разів схоплювалася з постелі: здавалося, хтось стукає в шибку. Серце бухкало, аж млосно ставало. Притримуючи на грудях сорочку, бігла до вікна, припадала лицем до холодного скла. І щоразу розчарування: ні Андрійка, ні Федора не було. До болю в :очах придивлялася в пусте подвір'я, залите місячним сяйвом, в густі тіні, що тулилися сторожко попід сараєм та коморою, надіючись, що ось-ось якась із них поворухнеться, одірветься од стіни, обернеться на постать людини. А вони лежали, застиглі.
Долівка холодила підошви, холод брався по тілу, вся вона аж дрижала, боячись одірватися од вікна, бо, здавалося, —одірветься, там одразу з'явиться й зникне щось найдорожче.
Прокидалася розбита, із синцями під очима.
Спонукала піти до Івана не тільки просьба нещасної Ганни: надіялася почути од нього щось про партизанів. Не могло того бути, щоб він нічого не знав: щотижня буває в районі, а там таки щось мусять знати — загін же не голка, щоб безслідно щезнути, та й Федько не такий, щоб десь тишком-нишком сидіти. Тетяна добре знала свого брата.
Іван саме снідав. Лупив синє, як смерть, яйце, хтозна-коли, мабуть, і зварене, тикав у сіль, насипану на стіл. Тут же стояла й пляшка з каламутною рідиною, до половини випита склянка. Хоч надворі стояло тепло, в хаті було холодно й сиро, як у погребі. Картуз, лежав на столі серед немитих мисок, а одна ложка валялася на підлозі біля Йванових ніг. Смерділо сивухою, тютюном, бо хоч вікна і були на міський кшталт, кватирок Іван і не думав одчиняти.
В нього було набрякле обличчя і червоні очі. Глипнув спідлоба на Тетяну, не відповів на добридень. Допив зі склянки, з огидою став жувати саме яйце, хоч хліб лежав поряд: біла, як сніг, паляниця, мабуть, нещодавно і випечена, ще пашіла теплим духом. Тетяна аж слину ковтнула, глянувши на ту паляницю: вона й забула, коли їла чистий хліб,— економлячи борошно, змішувала пополам з картоплею. Хліб од того не випікався, виходив глевкий, зате наїдний: каменюкою осідав у шлунку.
Проковтнувши яйце, Іван взявся за пляшку, щоб долити в склянку, але Тетяна, мабуть, йому заважала. З жалем заткнув пляшку кукурудзяним качаном, запитав роздратовано:
— Чого вам?
Тетяна не зважила на грубий тон: у ній прокинувся педагог— багатолітня звичка зберігати спокій і рівний тон у найприкріших ситуаціях. Недарма ж, збираючись до Івасюті;, вбралася, як у школу: в єдиний синій жакет, в строгу, англійського крою спідницю, старенькі, стоптані, але ще пристойні туфлі. Одягнулася так не для Йвана,— для самої себе, бо знала, що костюм одразу додасть їй упевненості, вчительської гідності. Тож Тетяна, мов і не почувши грубого того запитання, в свою чергу, спитала:
— Може, запросите сісти? Здається, хоч цього вас учили в школі?
— У ваших школах не вчився! — огризнувся Іван. Оскі/ьки ж Тетяна продовжувала дивитися на нього, роздратовано буркнув: — Сідайте, якщо прийшли.— І, жалкуючи, мабуть, що поступився, одразу додав: — Тіки недовго розсиджуйтесь — мені треба йти.
— Сидітиму не довше, ніж треба.
Вибрала чистіший стілець, сіла, намагаючись не пом'яти спідницю.
— За що ви заарештували Наталку? Чим вона провинилася? Івана аж пересмикнуло: всього чекав од колишньої мачухи,
тільки не цього.
— А ви що: в адвокати до неї найнялися? Чи вона вам яка родичка?
— Не в адвокати й не родичка.
— Тоді хто ви такі, щоб мене допитувати?
— Я не допитую — просто питаю: за віщо посадили Наталку?
— За що посадив — за те й сидить! — одрізав Іван.— І якщо ви за цим до мене прийшли, то вважайте, що розмова закінчена.
— Ні, не закінчена. І я маю певне право питати вас, Іване. Вже хоча б тому, що я не ірдин рік прожила у вашій сімї, і все, що ви зараз робите, торкається й мене. Од людей же не відгородишся, Йване.
— А мені плювать на людей — я сам собі хазяїн!— блиснув очима Іван: відчував зверхність оцієї, ненависної йому жінки.— Кінчайте, бо добалакаємося хто й зна до чого. За вами теж, здається, дещо водиться...
Але Тетяна, не зважаючи на погрозу, не припиняла розмову. Сама дивуючись власній сміливості, продовжувала:
— Ви знаєте, хто в мене зараз сидить? Ганна — мати Наталчина. Що я їй передам, Іване? Чи у вас не було ніколи матері? Хіба вас Ганнині сльози не печуть?
— Ви моєї матері не чіпайте! — розлютивсь Івасюта.— Не чіпайте! Ви самі на її місце прийшли! Ще й не охололо, а ви вже вмостилися."
— Цс я прийшла, Йване? — запитала гірко Тетяна.— Розпитали б свого батька, як я на те місце йшла!
І — І батька не згадуйте! — закричав затрусившись.—
Забирайтеся геть, поки цілі! Чуєте?.!
[ — Гаразд, я піду,— звелася налякано.
(Продовження на наступній сторінці)