Він стояв поруч із перекладачем, спиною до машини, обличчям до повішеного, який тонув у мороці (світло вже виключили), і бачив не тільки страченого, а й усю шибеницю, і поліцая при ній, який був поставлений стерегти страченого. Поліцай стояв виструнчений, опустивши гвинтівку на землю та витріщившись на несподіване начальство. Він отак і стояв би, якби один із отих чоловіків, що сиділи позаду, не підійшов до нього, не висмикнув із рук гвинтівки та не дав йому в зуби. "За що?!" — ойкнув поліцай, опускаючись задом у сніг. Чоловік же мовчки схопив його за комір, трусонув, поставив поруч із Крамером. А другий, скинувши шинелю есесівця, спритно, як мавпа, подерся на шибеницю. І вгорі загойдалася порожня петля, а страчений уже лежав на снігу, коли двоє підійшли до Крамера, заломили йому руки за спину, зв'язали; і один із них повісив йому на груди ^ошку з написом, оту жахливу дошку, що висіла досі на страченому, в Крамера вже не лишилося сумніву, що вони хочуть зробити з ним. Він рвонувся, закричав, але крик застряв йому в горлі: чиясь безжальна рука стала запихати до рота ганчірку Ганчірка була в мастилі, в бензині, й у Крамера очі на лоба полізли. Випихав язиком ту ганчірку, щоб звільнити рот, сказати їм, що він усе для них робитиме, аби тільки не вішали, аби не вішали! Вони ж волокли його до петлі, що гойдалася чорно і страшно...
Потім машина розвернулася і помчала назад. Попереду, поруч з перекладачем, який з іову втратив лице, сидів циганкуватий отой чоловік, що скидався скоріше на чорта, позаду ж, витягнувшись задубілим тілом, лежав. Твердохліб, і оті двоє, що сиділи по обидва боки, підтримували його так, наче він був ще живий і йому могло бути боляче.
Машина поїхала, і на площі знову стало тихо, аж моторошно. Недалеко од шибениці лежав оглушений поліцай, а важке тіло Крамера все ще погойдувалося, все ще розкручувалось то праворуч, то ліворуч, і білим квадратом звисала на грудях табличка з чорним словом: "Бандит".
Ще ніколи, здається, не було такої довгої зими. Довгої й лютої.
Снігу намело по груди — лежав утрамбований, прилизаний східняками, які щоранку як заходжувалися пекти од червоного сонця, то не вгамовувались і до ночі. Вихолоджена за день земля вночі стискалася од лютої стужі, і здавалося, ось-ось усе замре, заніміє навіки під оцим чорним небом. Щоночі в садках лунко і страшно тріщали промерзлі дерева, той лускіт котився селом, як канонада. Хати стояли засипані по самісінькі стріхи, з обкутаними соломою стінами, кострубаті та нашорошені, ніби замерзлі птахи.
А коли вгамовувалися трохи морози, заходжувалися лютувати бурани. Всього надивилася за довгий свій вік Тарасівка: замітало її по димарі, відрізало од білого світу на тижні. Пробивали довжелезні тунелі до стаєнь, де стояла худоба. Але щоб зривало дахи й ламало дерева, такого ще не пам'ятають тарасівці. Он підхопило бляшаний дах на колишній колгоспній коморі й так потаскало, що вранці знайшли аж за селом — покручений, мов сто чортів його товкло та крутило. А тополі на краю села, на узвишші, за ніч виклало всі до одної, мов попідрубувало.
В одну з отаких ночей, в хуртовину, не бачену досі, коли у степу творилось таке, що страшно й ніс поткнути, замерз оточенець, родом з Орловщини. Прибився до села невдовзі по тому, як фронт одкотився на схід. Несучи перед собою оббинтовану руку, мов лялечку, зайшов до молодої солдатки
Задорожної Клави, яка провела чоловіка в перший же день на війну, а за місяць і похоронку на нього отримала. Зайшов напитись води. І така та вода здалася йому смачною та солодкою, що він уже нікуди й не рипався: пристав до вдовиці у прийми.
Ніхто Клаву не осудив, не гокивав головою, що взяла приймака на чоловікове тепле ще місце: двоє малих на руках, треба ж якусь раду давати. Добре, що знайшлася хороша людина та ще й, видати, хазяїн: десь за два дні вже цюкав сокирою, тримаючи її у здоровій руці. Отак цюкав, цюкав, поки й прицюкався. Гляди, й прижилася б нова галузка на щедрій нашій землі, аби не оця скажениця-зима: пішов чоловік із санчатами в степ по солому, серед ночі пішов, щоб поліцаї не бачили, та й не вернувся, застуканий бурею. Вранці знайшли небораку по ув'язаній на санях соломі, що ледь стриміла із замету, а то й до весни пролежав би.
Коли хоронили, найбільше жалкували за тим, що вирвалася людина живою з війни і отак по-дурному загинула.
Та як не лютувала зима, як не душила морозами, як не мела снігами, а з середини березня повернуло на весну.
За кілька днів послабшали морози, щез вітер-східняк. Сонце, схаменувшись, враз подобрішало і з кожним днем пригрівало дужче й дужче, змітаючи насамперед з горбів посірілі сніги. Ярками, ярами, яругами, степовими скромними річечками, де влітку і горобцеві по коліна, зашуміла, заревіла весняна каламутна вода, й моротошно було дивитися на оті скажені потоки. Матері одганяли од річки дітей, щоб якого не змило, та хіба їх, оглашенних, убережені: лізуть, як заморочені, пхаються, де глибше. Вже одне пірнуло було у потік — витягли майже готове: наковталося, чортеня, води по самісіньку зав'язку.
Три дні й три ночі ревло, стугоніло. Вимивало верби, що стояли над річкою, заливало городи аж до хат, підбираючи все, що погано лежало. Чого тільки не пронесло помимо Тарасівки. Раз проплив навіть саж, цілий-цілісінький, а на сажеві стирчав червоний півень, кукурікаючи щосили, мовби просився на берег. Дехто з молодших уже збирався погнатися слідом: заглянути, чи нема там усередині й льохи, та поки знайшов, на чому поплисти, за хлівом і слід-прохолов: кукурікало вже аж за вигином. А вдруге, якраз на бистрині, на виду в усього села пропливла забита труна: десь добралося і до кладовища. Труну вимило, мабуть, з могили, бо дошки були не білі, а чорні, і на вікові збереглася глина. Старі жінки перелякано хрестилися. Казали, що не до .добра те; що то Бог посилає знамення на смерть та руїну. !
За три дні утихомирилось; трохи, хоч повінь не спала: снігів же було стільки, що вистачило б на дві добрі зими. Вода вже не ревіла каламутно, а сунула швидко й безшумно, розливаючись у плеса-озера, і на 1 истій, дзеркальній поверхні сліпучо вигравало сонце, а небо голубіло ласкавим теплом.
Потім зійшов і сніг. Тримався б, може, довше, аби не весняний перший дощ: шумів цілісіньку ніч, не вщухаючи. З'їв увесь сніг, оголив чорну, мокру, непрогріту землю. Сонце одразу й заходилося коло неї: в полі всюди аж колихалося паром. Особливо парувало над невеликим клаптиком зябу, що його спромоглися підняти з осені. Орало двоє: Протасій Непідкований та Шульженко Трохим — робили аби день до вечора та щоб не попастися на очі комірникові чи Івасюті. Тягнули отак до морозів: то плуг поламався, то кінь ногу підсік, та й дотягнулися, що чорніє тепер той клапоть серед поля, наїжаченого стернями, незораного — шапкою можна накрити. Івасюта нахвалявся, що хай лишень пройде зима,— гнатимуть у поле од старого до малого, пальцями землю шкребтимуть, а посіють усе, що належиться.
На погрозу оту спершу не дуже зважали: ходили вперті чутки, що наші ось-ось проженуть німця. Під Москвою уже й погнали, а теперечки і в нас наступатимуть. Чуткам цим вірили охоче, бо уже й сліпий бачив: од фашистів добра не жди, ці й з мертвого дертимуть, аби лишень попався. Добре за фашиста хіба що Івасюті та ще кільком посіпакам, які втратили совість, а мо', ніколи її й не мали. Та й то як сказати: сьогодні ти лижеш чобіт, а завтра тебе тим же чоботом — у зуби! Курочка он як пнувся зі шкури, щоб хазяям новим догодити, Твердохліба видав — не зблимнув, а спіткнувся на рівному — сам загойдався в петлі. їздила його жінка забрати хоч мертвого, щоб поховати людиною,— не оддали, ще й побили. Валяється тепер десь на смітнику — собаки, гляди, вже й маслаки розтягли. Та й сам Івасюта ледь не потрапив до Курочки в кумпанію: днів із десять сидів у гестапо. Вернувся синяками списаний, то зробився ще лютіший, ніж був.
Отакими чутками жили весь січень і лютий. Хтось, кажуть, чув серед ночі, як гримає на сході. Так, мовби дихає важко. Особливо після того, як розбомбили хоролівську станцію. Натовкло німців — тиждень ями копали та збивали хрести. Приходько Іван не витримав: сам сходив у Хоролівку, щоб на власні очі побачити. Розповідав потім сусідам, що німецьким могилам кінця-краю не видно. Так рядками й збігаються до обрію — мовби плугом хто проорав.
— Дивізію поклали — не менше! І над кожним — хрест із берези. Де вони тієї берез* — й набрали!..
Згодом поповзли інші-чутки: темні й похмурі — наступ наших не вдався, застряли під Харковом. Недарма ж Івасюта нахвалявся привселюдно: хай пройде лиш зима — німці од більшовичків і мокрого місця не лишать! Оглянуться аж за Уралом, та й то пізно буде.
І хоч не хотілося вірити, але в Івасютиних словах таки була частка правди: якщо наші не зможуть придушити взимку німця, то з теплом він знову оживе, як сарана.
Село хмурнішало од тих чуток, а весна робила своє. І хоч уночі розбишакував ще морозенко: посипав молоденьку траву інеєм, заморожував калюжі на дорогах, розкидаючи їх, мов слюдяні люстречка,— повороту до зими вже не було. Це відчували і люди, й тварини.
(Продовження на наступній сторінці)