І — Ідіть і щоб не попадалися більше на очі! Бо надумаю
допитуватися, де ви свого сина заховали!
! В Тетян* серце так і тьохнуло: живий Андрійко! Могла б
уже йти, але знову згадала про Ганну:
— Так що передати Ганні? — спитала вже на порозі. ' Іван довго не відповідав. Потім відповів: ! — Як порозумнішає, то, може, і випущу. А ні — в тюрмі й зогниє.
Тетяна передала Ганні все, що почула. Не сказала тільки про останнє: нащо додавати горя.
Ганна пішла плачучи, знала ж дочку: надії на добро не було. А Іван, діждавшись ночі, сам пішов до Наталки, і Дівчина вже спала. Зібгалася на голих дошках, що в перші !дні муляли, та згодом мовби й пом'якшали. Мучила невідомість — [івасюта про неї наче забув: навідувалися лише поліцаї, приносили передачі од матері. З сухими, гарячими очима брала Наталка ті вузлики і часом здавалося — на них ще зберігся дотик материних рук. Вона тоді кричала сердито на поліцая: : "Зачини, чого витріщився!" Коли ж поліцай виходив, давала [волю сльозам. їла приготовлене матір'ю, а сльози котилися й І котилися, мов дурні. Наталка сердито витирала їх долонею.
Двічі матері вдавалося обдурити варту й прорватися до заґратованого вікна, що з того боку, знадвору, було при самій землі. Щоб побачити дочку, Ганна ставала на коліна та ще й нахилялася, і збоку здавалося, що то вона молиться Богові, замкненому до буцегарні. Прикипала обличчям до ґрат, дивилася па дочку і плакала. Обидва рази майже не сказала нічого — заважали сльози. Наталка ж усміхалася, кивала їй головою: нічого, мовляв, з нею не станеться.
Кілька разів приходили й подруги — гукали щось віддаля, бо ближче не підпускав поліцай, а Наталка махала їм у відповідь рукою.
А дні спливали й спливали. Найважче було вечорами, коли втихала тупотня над головою й усе в управі завмирало до наступного ранку. Темрява поволі заповзала в камеру, в'язка, мов смола, липла поволі до Наталки, аж душила. I тоді приходили похмурі, невеселі думки: життя її скінчене — певне, розстріляють, як постріляли отих ланкових, які мали щастя заробити по медалі чи ордену. Наталка сиділа, відчуваючи себе не молодою дівчиною, а старою бабою. Часом здавалося, що вона вже й нежива.
В такі хвилини з особливою жадобою прислухалася до завмираючих звуків. Десь мукне корова чи докотиться жіночий голос — вона так і замре. Життя села сприймала тепер через звуки, бодай найслабкіші,— через єдину ниточку, яка ще пов'язувала її з односельцями.
Лягала спати, коли вже не долітав жоден звук. Мостила під голову в'язану кофту, а осіннє пальто, куплене в Москві, як їздила за орденом, склала так, щоб одночасно можна було і лежати на ньому, і вкритися. Згорталась калачиком, ховаючи під пальто й ноги: тут і досі було вогко і зимно, особливо ночами: недарма ж люди прозвали приміщення "холодною".
І в цю ніч, розговівшись двома крашанками, що передала мати, заснула, коли село давно вже затихло, а прокинулася од чиєїсь лихої присутності.
Звела голову, завмерла, вслухаючись у тьму.
В камері таки хтось був. Ось наче рипнула підлога, щось мовби човгнуло.
— Хто там?!
Наталка одповзла до стіни, серце в неї аж застугоніло.
— Хто там?! — крикнула, пронизана страхом. Мовчало. Підступало все ближче і ближче.
Наталка вже бачила невиразну постать, напіврозчинену в темряві, а в лице їй ударив важкий перегар самогону.
— Хто це?! Чого вам треба?! — Голос Наталчин аж задзвенів, вона й ноги під себе підібгала, бо вже лапало по дошках. Повзло по нарах, лізло на неї.
Наталка, розмахнувшись, ударила навідмаш. Ударила по чомусь твердому й кістлявому, ударила з такою силою, що їй одразу ж одібрало руку.
— Битис-ся, стерво!
Аж тепер упізнала Івасюту. Відповзла у куток, забилась, забгалася в нього, та Івасюта був уже поруч: схопив за коліна деркою, як терпуг, долонею, навалився на неї.
— Пусті-іть!.. І Іусті-іть!..
Одбивалася щосили: руками, ногами, колінами, ліктями. А він її цупив — до себе, під себе, навалювався важко, сморідно шипів у обличчя:
— Не хотіла... добром...
Одірвав од рятівної стіни, повалив, підім'яв, ловлячи, викручуючи руки за спину. І тоді,! відчуваючи, що сили ось-ось зрадять її і станеться непоправиме, страшне, уже й не вірячи, що хтось почує її, прибіжить на поміч, Наталка закричала щосили:
— Ряту-уйте! Ряту-уйте!
Івасюта матюкнувся, одпустив їй руку й долонею затис дівчині рот. Наталка одразу ж уп'ялася в долоню зубами. Хрумкнула шкіра, рот наповнився солоним і гарячим.
— А-а-а, гадюка! — закричав уже Івасюта.— Пусти! Смикав долоню, але Наталка все глибше грузла зубами. Тоді він другою, вільною рукою став бити її по голові.
Молотив, наче ціпком, аж поки Наталка затихла зовсім. Вивільнив руку, затиснув прокушену долоню, намагаючись зупинити кров, що цебеніла, зсунувся з дощок. Довго шукав двері, натикаючись щоразу на стіни, а коли врешті знайшов — садонув щосили ногою.
Роздивився руку вже нагорі, у себе в кабінеті, коли переляканий на смерть поліцай засвітив лампу. Кров текла й текла, хоч Івасюта щосили затис рану рукою.
— Чого витріщився?! — гримнув на поліцая, який тримав лампу в руках.— Найди чим перев'язати! Та постав, дурню, лампу!
Івасюті зробилося млосно. Хміль вивітрився, мов і не пив. Проклинав хвилину, коли надумався лізти до божевільної дівки. А тут ще й щеміла вилиця, куди заліпила рукою. Буде синяк на півморди! Хоч на люди не показуйся.
Поліцая не було цілу вічність. А коли врешті появився, то тримав у руці якийсь чорний клапоть.
— Дурню, не міг чогось бруднішого знайти! — визвірився Івасюта. Однак мусив скористатися ганчіркою.
Перев'язавши руку, послав поліцая в холодну:
— Подивись, що там із нею. Та лампу візьми! — гукнув услід.— Чи дурними очима світитимеш?
Поліцай цього разу довго не затримувався.
— Ну, що там?
— Лежить.
— Знаю, що не танцює. Підходив до неї?
— Я посвітив од порога. Іван аж зубами скреготнув:
— Бігом мені вниз — послухай, чи диха! Цього разу поліцая не було довше.
— Дихає, тільки стогне.
— Ну, раз диха, то житиме. Вони, дівки, як кішки, живучі — Звівся, притримуючи замотану руку, наказав поліцаєві: — Занеси їй води, може, захоче. Та замкни, щоб не втекла, як очухається. І гляди: ляпнеш кому — голову одірву!
Йшов додому, приколихував прокушену руку, що боліла дужче і дужче. Не знав, що робити з Наталкою. Плюнути й одпустити? Не можна. Скажуть, навіщо ж тоді тримав стільки днів. Відправити у район? До цього треба було — тепер не можна: візьме й розкаже, що хотів узяти її силою. Івасюта ж не знав, як німці на це діло подивляться: ану ж захочуть продемонструвати свою справедливість! Та ще ж якби не Гайдук. А Йван не хотів ризикувати навіть у малому: на нього чекало сто десятин батьківського поля, яке він сподівався-таки вислужити в німців!
Недарма ж, коли їхав у район (а їздив чи не щотижня), завжди робив гак, щоб побувати на тому полі. Особливо весною, коли скресали сніги. Зупиняв коней, вилазив, схвильований.
Поле лежало перед ним спокійне, вічне, мудре. Воно ніколи нікого не зраджувало — платило сповна за любов. Івасюті здавалося, що він знає кожен клаптик на ньому, кожну грудочку. З зав'язаними очима міг би пройти з краю в край, сказати, де родить краще, а де трохи гірше, де треба сіяти, а де лишати на пар. Поле дихало Іванові в дуигу, і не було пахощів для нього МИЛІШИХ, ніж запах чорнозему — оцієї масної, родючої землі, яку іноді хотілося побожно взяти до рота, як святе причастя. Часом не витримував — ступав з твердої, висохлої дороги у вологу ріллю, вгрузав блискучими хромовими чобітьми по кісточки, по халяви, йшов, вивертаючи важкий чорнозем. По ньому підіймалося благодатне тепло, і кожен м'яз наливався силою, а ніздрі роздувалися, зволожувались очі. Він ішов і йшов, не в спромозі зупинитися, аж поки кінчалося зоране. Вернувшись, обережно зчищав з чобіт землю, згортав, уже зчищену, з дороги в ріллю, щоб не пропало і крихти.
їхав потім і думав, що зробить усе, ні перед чим не зупиниться, аби тільки німці повернули дідівщину.
Не мав сумніву, що цього року, весною, а найпізніше влітку, війна скінчиться. Хай тільки підсохне як слід, щоб не грузли машини, і німці перейдуть у наступ, уже остаточний. І він уже цього літа збиратиме врожай не для когось, а для себе.
Дбав про це заздалегідь. Як не сутужно із зерном, а таки засіяли озимини сорок гектарів та сорок скопали й зорали під ярину. Іван сам стежив, щоб копали, орали як слід, щоб виходило побільше людей. А коли Приходько поцікавився,
чого це він так клопочеться, щоб на його колишньому полі
було зорано й посіяно, а на решті, хай хоч і бур'ян росте,
Івасюта єхидно відповів: 1
— Яке воно моє! За спільне болію.— I вже з притиском: — Та щоб німців було чим годувати. Так чи не так у районі, казали?
(Продовження на наступній сторінці)