дівка, такого гарбуза, що не кожному мужикові під силу підняти. Гнав коней селом, аж дрожки підскакували. Та нікуди діватися — треба сватати.
Видудлив три кухлі розсолу, щоб залити хоч трохи пекло всередині, і почалапав похмуро до Кононенків.
Недовго в них і гостював: вискочив, як обпечений, з хати. Що сказонула йому Наталка, навіть Івасюті не признався, тільки всю дорогу потім одпльовувався.
— Не вигоріло наше діло... Вмовляв, просив — що горохом об стіну.
— Не хоче? — аж змінився на виду Івасюта.
— Мало сказати: не хоче — ледь ноги виніс із хати.
— Ну що ж, не хоче — не треба.— Вимучена посмішка скривила Іванові губи.— Ми теж люди горді: кланятися вдруге не будемо. Тільки я її тепер по-іншому посватаю!
Комірник не наважився спитати, як збирається сватати: таки страшні очі стали в Івасюти. Увечері вже довідався, що Наталку посадили в холодну. Івасюта буцім сам її й замкнув, і ключ до кишені сховав. Догралася дівка.
Наталка сиділа в холодній п'ять днів. І всі оці дні Ганна не одходила од управи. Благала поліцаїв ДОЗЕОЛИТИ хоч словом з дочкою перекинутись — і на поріг не пускали. Передачі брали, бо їсти ж щось треба заарештованій, а на більше не йшли: боялися Івасюти. Ловила й Івасюту — той непривітно слухав жінку, казав одне й те ж
— Раніше думати треба було. А тепер пізно. Кинулась у відчаї до Тетяни: замовте слово хоч ви, може,
вас хоч послухає — вік за вас Бога молитиму, візьміть ось крашанок для своєї дитини. Тетяна одбивалася од того дарунка, аж щоки горіли. Не знала, чим нещасній жінці допомогти. Хіба Іван на неї зглянеться?
— Зглянеться, зглянеться! Ви ж розумна, вчена, ви ж за його батьком були колись замужем.
Краще б і не нагадувала: без того, здається, люди, дивлячись на неї, тільки про те й думають, що вона — колишня поліцаєва мачуха.
Пообіцяла поговорити з Іваном, щоб тільки заспокоїти жінку.
І коли Ганна, вдячна, пішла, дала волю сльозам.
Бо в Тетяни — теж горе чи не більше, ніж у Ганни. В цієї хоч дочка поки що жива, а її старшого сина, може, вже й на світі нема.
Після того як розбомбили хоролівську станцію та повісили начальника гестапо, німці влаштували облаву: зібрали всіх поліцаїв, весь гарнізон, що стояв у Хоролівці. Щось із місяць ганялися за партизанами, Івасюта двічі вертався в Тарасівку, оброслий щетиною, злий, як сатана. Люди здогадувались, що партизанів не пощастило зловити, а жінки, котрі старші, молилися за їхній порятунок.
Та найпалкіше, найгарячіше молилась Тетяна. За Андрія, за Федора, за всіх тих, що були з ними разом.
Іван двічі заходив до неї: допитувався, куди подавсь її старший. Він щось підозрював і, якби Тетяна не була колись замужем за його батьком, давно б уже спровадив її в гестапо. Але остерігався, щоб підозра не впала й на нього: як-не-як — родичі.
Тетяна твердила одне син пішов шукати роботу. В Хоролівку. А потім, мабуть, подався в Полтаву до знайомого. Вона сама
чекає звістки од нього, вже не знає, що й думати. Іван підозріло дивився на неї, а виходячи, сказав:
— Виїхали б ви звідси, чи що. Не муляли б очі.
Аж ось поліцаї повернулися з облави. Вкотили валкою зі співом та свистом у село, зупинилися біля управи Вже вечоріло. Чужі поліцаї лишилися ночувати в Тарасівні, а тара гівські затіяли їх угощати. Пішли по хатах за їстівним — назбирали два повні лантухи, ще й зігнали жінок лаштувати вечерю. В якійсь хаті знайшли приховану самогонку.
Гуляли до ранку. Похвалялися один перед одним ратними подвигами,— хто скільки вбив,— і виходило так, що партизанам не вдалося врятуватися нікому.
Чужі поліцаї попиячили та й поїхали, а Тетяна од тієї чутки страшної посивіла. Коли зайшла до Васильовича, Данилівна — аж жахнулася. Кинулась утішати, розраювати, що, може, то ще й неправда,— хіба можна їм вірити, отим песиголовцям! Тетяна стояла, мов несповна розуму. Оминула Данилівну, підійшла до Приходька, згаслим голосом попросила виписати перепустку, щоб ніхто не затримав у дорозі: хоче йти на те місце, де побили партизанів.
Васильович став одраювати. Дорога ж не близька — аж у сусідньому районі, та й небезпечно зараз там появлятися. Хто його зна, чи не лишили німці варту — схоплять, ніхто не врятує.
Промовляв наче розумні слова, а відчував: щось каже не те. Тетяна мовчала. Приходько врешті здався — написав. Тільки не на прізвище Світлична, а — Івасюта: "Кажіть, що родичка начальника поліції. Так воно буде безпечніше". З отією довідкою і рушила в сусідній район.
Сонце зустріла вже в полі, за добрий десяток кілометрів од Тарасівки. Воно піднімалося все вище та вище, по-весняному чисте, ясне, незабаром стало по-справжньому й припікати. Тетяна спершу скинула теплу хустку, потім зняла і пальто.
Дорога ще грузла під ногами. Довкола сіріли стерні, поля тяглися рівні, як стіл, тільки де-не-де підіймалися козацькі могили й темніли скирти соломи. І все те грілося, млоїлось у веснянім теплі, й голова йшла обертом од пахощів розімлілої землі, од м'якого повітря, яке ласкаво обвівало обличчя. На стернях походжали чорні, як сажа, граки, пір'я на них було по-весняному чисте, аж вилискувало. Птахи всі до одного статечно поважні, мов селяни на святі.
Тетяна йшла не зупиняючись, хоч уже й притомилася. Боліли ноги, ломив поперек. Але вона ладна прийняти будьякі страждання, аби тільки її син 'не лежав у страшній тій ямі,
до якої повкидано партизанів. І все довкола — і сонце, і небо,
й поля, і по-святковому наряджені птахи — здавалось Тетяні
святотатством. (
Допленталася до села геть змучена. • Тополівка, біля якої партизани потрапили в пастку, недаремно носила цю назву: ще ніколи, не бачила Тетяна одразу стільки тополь. Високі дерева оточували майже кожну садибу, а вулиці були схожі на алеї. Вони були на диво порожні, ці вулиці, навіть у вікнах не мелькали цікаві обличчя. Тетяна, розгублена, зупинилася: не знала, до кого звернутись. Повела очима й аж тепер зрозуміла, звідки тривожний, пронизливий запах, що наростав з кожним кроком,— попереду чорніло свіже пожежисько.
Ще не вивітрився чад, їдко заповнюючи повітря, а до нього домішувалось щось солодко-нудотливе. Тетяна вже десь чула цей запах, але де не могла пригадати. Все подвір'я було засипане попелом, згоріла не тільки хата, а й усі прибудови, навіть цямрина колодязна обвуглена, мов горіла й вода. Певне, вогонь тут лютував безборонно. Сторожко обійшла сумне місце — стало моторошно од баченого.
Далі угледіла школу. Одразу же згадала, що в Тополівці є в неї знайома вчителька. Весела, розбитна жіночка — колись жила разом із Тетяною під час педагогічної наради в Полтаві, запрошувала й до себе в гості. Хвалилася чоловіком і сином: було видно по всьому — дуже щаслива, од того й добра до всіх людей.
Тетяна записала навіть її прізвище, але зараз ніяк не могла пригадати. Здається, Лариса... Ага, іще її чоловік був завучем школи.
— Вам кого?
Голос пролунав так несподівано, що в Тетяни аж тьохнуло серце. Обернулася і побачила згорбленого діда, що пильно дивився на неї.
— Я до вчительки.
— Якщо до Олени Матвіївни, то її вже немає. А як до Лариси Павлівни...
— До Лариси Павлівни! — зраділа Тетяна.
— Лариса Павлівна є. А ви хто їй будете?
— Знайома.
— Ото бачите хату? Під червоною бляхою? Дак за нею ще одна хата — в ній вона й живе.
Тетяна, подякувавши, хотіла вже йти, та згадала про згарище:
— Скажіть, що то у вас за пожежа була?
— Пожежа? — Старий оглянувся, чи ніхто не підслуховує, продовжував таємниче: — Мо', чули, партизанів у нас побили? Дак один попався із нашого ж таки села, з отого самого двору. То його у вогонь і вкинули. І жінку з дво ла дітками. Та йому, мертвому, вже не пекло, а жінці-дітям як було горіти живцем?
Дідок іще, мабуть, розповідав би, але Тетяна не могла більше слухати: підкотило під горло, запекло в очах. І думка, що серед убитих міг бути й Андрій, погнала її за будинок під червоною бляхою.
Ще в сінях почула сердитий жіночий голос:
— Я тобі дам, каналіє!
— Завагалася: заходити чи почекати. Не хотілося наражатися на сварку. Через хвилину-другу делікатно постукала в двері.
Відчинила Лариса Павлівна — червона й сердита. Запитлива подивилася на Тетяну?
— Ви до кого?
— Я до вас, Ларисо Павлівно,— знічено відповіла Тетяна.— Можна?
Лариса Павлівна мовчки осторонилася, пропускаючи Тетяну до хати. В невеликій кімнаті біля столу сидів набурмосений хлопець — схожий на матір. Чуб у нього наїжачений, а праве вухо трохи товще од лівого й червоне, як жар. Хлопець навіть не глянув на несподівану гостю, сидів, ображено чмихав.
— Не впізнаєте? — запитала Тетяна.
— По правді признатися — ні,— придивлялася господиня.
— Я — Світлична, Тетяна Олексіївна. Пригадуєте конференцію в Полтаві?..
— Тетяна Олексіївна!.. Боже, що з вами?
— Нічого,— відповіла Тетяна, і губи її затрусилися: ледь стримувала сльози.— Шукаю сина. Можна присісти?
Знеможеним рухом поклала на лаву пальто, зсунула тонку білу хустину з волосся, й очі Лариси Павлівни наповнились співчуттям.
— Та ви ж уся сива,— пошепки сказала вона, мов це було найстрашніше, що скоїлося з Тетяною.
(Продовження на наступній сторінці)