«Цілющий камінь» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Цілющий камінь»

A- A+ A A1 A2 A3

З ближнього житла чулися схвильовані голоси, стогін. Підійшовши туди, Кер побачив на долівці розпластаного юнака. З голови йому цебеніла кров. Сивий чоловік, що стеріг вогонь, обережно пробрав волосся на голові юнака, взяв у мисливця крем’яний ніж і обрізав волосся довкола рани. Відтак став длубатися в рані кістяною голкою. Потім тим же ножем зробив рану ще більшою, видалив кілька дрібних уламків черепа й, приклавши листочки якихось рослин та сухого моху, обв’язав голову заячими шкурками. Ножа і голку чоловік кинув у вогонь.

Кер дивився на все це з острахом.

Тим часом жінки принесли два пласких камені, розтерли якісь зерна і зсипали в мамонтів череп. Тоді підлили води, густо замішали й виклали на розпечений плаский камінь. На камені швидко утворився тонкий жовтуватий корж. Одна з жінок відламала шматочок, подала Керові. Гірке й гаряче, їдло це спочатку не сподобалося хлопцеві. Та виплюнути він побоявся. Коли ж пожував, місиво стало солодким і смачним.

Неспокійно спав Кер і другу ніч. Снилося йому, що з пораненою головою лежить не мисливець, а Оле, і що Мати роду збирається відрізати їй коси, а красуня Ая допомогає їй у цьому. В нестямі Кер кричав:

— Не чіпайте, не чіпайте дівчини!.

Розбудила Ая. З її жестів Кер зрозумів: його кличе Оле.

Оле лихоманило. Опухла нога набрала малинового кольору, губи пошерхли, очі були заплющені.

У відчаї Кер гарячково думав, чим допомогти дівчині.

До житла ввійшов сивий чоловік. У руках він тримав невеличкий череп з якоюсь рідиною. Схилившись над хворою, дав їй напитися. По якійсь хвилі дівчина розкрила очі.

— Кер, — мовили її спраглі вуста, — не кидай мене. — І очі знову заплющилися.

Кер сидів біля хворої, проклинаючи день, коли їх полонили. Біля житла хлопчики по черзі стежили за ним, аби він не втік. Але тепер вони зрозуміли: без отієї хворої він нікуди не дінеться. Отож і не докучали йому.

В селищі тим часом готувалися до полювання. Сивий чоловік намалював на товстезному пеньку голову мамонта. Зі списами в руках мисливці обступили удавану жертву, пішли в танок. Хлопчаки утворили друге коло, в яке втягли й Кера.

Аж ось сивий пронизливо заверещав, малеча розбіглася, а дорослі почали вціляти списами в розмальованого пенька. Тільки один не поцілив. Він тут же вийшов з гурту, побіг до сивого й упав навколішки. Старий з силою ввігнав біля нього списа й, пританцьовуючи, подибав до величезного валуна, що також був размальований охрою. На валуні він намалював ще одного мамонта, тільки вже пронизаного списом, і звелів мисливцеві встати. Тепер невдасі нічого боятися: душа його була схована в камені, який мамонтові не до снаги.

Після того мисливці вирушили на полювання. А за ними і Кер з підлітками.

Йшли недовго. Зупинилися, коли ватажок підняв над головою короткого товстого списа. Поділивши мисливців на дві груш, він наказав заганяти звіра в ущелину.

Мамонти паслися над самісінькою кручею. Величезний, з довгими бивнями самець, дві самки і маля. Це були останні мамонти в цій місцині. Поселившись тут, люди винищили численне колись стадо. Влаштовуючи пастки, мисливці ніколи не поверталися без здобичі.

Цього разу пастка була неподалік від селища, де пролягали глибокі урвища, в які лячно було глянути навіть дорослому. Ті урвища у найбільшу спеку дихали холодом та вологою. Один з мисливців — Аїн чоловік — якось провалився крізь землю. Його шукали й натрапили на підземну річку. А ще побачили там багато кісток звірів. Та одне з проваль було неглибоке, і мисливці часто використовували його як пастку. Кер навіть не помітив її, добре замаскованої верболозом.

Мамонти побачили людей. Гладкий самець насторожено повів головою, задер рожевого хобота і заревів, подаючи сигнал тривоги.

Мисливці обступили стадо з трьох боків. Хлопчаки-нагоничі кричали, били палицями об палиці. І мамонти рушили до селища. Нараз самець спіткнувся й провалився передніми ногами в прикриту гіллям яму. З ревом він намагався вибратися з пастки, а тим часом в нього летіли списи, каміння.

Та ось звір видерся з ями й кинувся на людей. Кер завмер од страху. Він бачив, як той підтоптав хлопчину, як хоботом дотягнувся до одного з мисливців і швиргонув його через себе. Коли звір уже був за кілька кроків од Кера, хлопець метнув списа.

То був кидок, гідний справжнього мисливця — в око звіра. Мамонт несамовито заревів, затупцював на місці. Це дало змогу мисливцям нанести смертельні удари. Заюшений кров’ю мамонт знесилено впав на землю.

Переконавшись, що звір мертвий, мисливці стали в коло й затанцювали. Кер також стрибав з радощів. Коли ж ділили тушу, йому дісталося серце — найбільша із нагород за сміливість на полюванні.

Кер узяв серце в руки, потім поклав його на траву й порізав на маленькі шматочки — на всіх.

Це подивувало мисливців. З вигуками вдячності вони оточили юнака й повторили танок перемоги.

Тепер Кер дивився на своїх поневолювачів без остраху. Розумів: відсьогодні вони вважатимуть його за свого. І ватажок ніби вгадав його думки: взяв списа, яким Кер уцілив мамонта, подав його хлопцеві, після чого почався танок посвяти у мисливці.

Кер радів. Нарешті він зможе одружитися з Оле.

Одначе хлопець не знав, що за тутешніми звичаями посвята у мисливці ще не давала права вибирати собі дружину. Треба було чекати наступної весни, коли люди святкуватимуть пробудження природи й благословлятимуть молодих до спільного життя. Так сказала Мати роду, коли Кер після полювання попросив віддати за нього Оле.

Засмучений, він поплівся до річки. Сів на повалене у воду дерево, довго дивився на протилежний берег, де за лісами, так він думав, жили його рідні.

А селище святкувало перемогу над мамонтом. Наївшись досхочу м’яса, старі й малі танцювали. Забачивши Кера знову біля вогнища, кожен хотів виявити йому приязнь, щиро всміхнутися сміливому чужинцеві.

Біля багаття поряд з Матір’ю роду сиділа й Оле. Червоні язики полум’я осявали її змарніле обличчя. Оле також побачила Кера й махнула йому рукою.

— Ходімо до річки, — сказала, коли Кер підійшов.

— А що скаже Мати?

— Мати дозволяє. Правда ж? — благально заглянула у вічі Матері Оле.

Мати не заперечила, і вони пішли до води. З селища все ще долинали збуджені голоси, а з лісу — гавкання диких собак. Потім почулося мукання оленя, іржання коней, глухе ревіння мамонтів, що кликали свого ватажка.

 

ЗА ЗДОБИЧЧЮ

Тривожна звістка. У пастці. Визволення

Лиху звістку принесли мисливці, котрі повернулися з чергового полювання на мамонтів.

— Їх не стало. Самі кістки валяються. Коні та олені теж десь поділися… — розповідав Матері старший мисливець.

Загибель великих звірів — голодна смерть для всього роду. До Священного вогнища зібрались усі дорослі. Довго радилися, й нарешті було вирішено розійтися невеличкими групами по всіх усюдах — може, хто натрапить на стада звірів.

З однією групою пішов і Кер. З болем у серці він залишав Оле. Дівчина стояла в гурті проводжаючих і сумно дивилася на хлопця.

Разом з ним були Тот і Жиг — їм свого часу доручили наглядати за полоненим. З мисливців старшого віку — Ей із собакою. Ватажком групи Мати призначила Воя.

Перепливли річку й заглибилися в ліс, на який так часто задивлявся Кер. Тут росли велетенські дуби, граби, липи й клени. На ліщині вже жовтіли горішки. Але чим далі в хащі йшли мисливці, тим важче було продиратися крізь зарості бересклету й бузини. Папороть тут сягала людського зросту.

Під старезним дубом розвели вогонь і заночували.

Спали люди, спала земля, спав ліс. Та ось неподалік тріснула гілка. То продиралися хащами олениця з оленям. Вловивши запах людини й диму, олениця повернула до річки. Та спокою не було й там: з легеньким туманцем над водою слався вовчий дух. Невдовзі з’явилися і самі хижаки.

Відвертаючи небезпеку від оленяти, мати стрибнула до води. Слідом за нею кинулися вовки.

Олениця першою дісталася протилежного берега, але звірі насідали. Врешті шестеро хижаків оточили свою здобич. Недовго тривав їхній кривавий бенкет…

А оленятко побігло назад, до того дуба, де вчора воно гралося з матір’ю. Оленятко було зовсім мале, воно ще не знало людських запахів, які так насторожили його матір.

— Вставайте, вставайте, — підтягуючи оленя до дуба, будив Ей своїх супутників. — Сніданок готовий!.

…Третій день мисливці продиралися крізь лісові хащі. Щоб відшукати дорогу назад, Вой ламав на кущах гілки, робив позначки на деревах. Останньої ночі довелося відбиватися од вовків, що невідступне йшли за ними.

Ночували на широкій галявині. Назбиравши хмизу, розклали навколо себе вогняне коло. Вартували по черзі.

А вовча зграя не вгамовувалася, хижими очима стежила за кожним рухом людей. Собака гавкав, скавучав, поривався до вовків.

Кер спершу сидів біля вогню, обпалював жердини, що мали слугувати за списи. Коли один із вовків наблизився, Кер метнув жердину. Кидок був влучний: звір завив, закрутився на місці й упав. Тоді хлопець знову метнув жердину і так само вдало: повалився на землю й другий переслідувач. Ще двох вовків забив Ей.

Світало, а звірі й не збиралися знімати облоги. Вони все ближче підходили до вогню, що пригасав, бо вже нічим було його підтримувати. Вой розумів: скоро вогонь зовсім погасне, і тоді доведеться вступати в бій з оскаженілою зграєю. Вовків було багато. На кожного мисливця припадало стільки, скільки пальців на одній руці. Сподіватися на перемогу важко.

(Продовження на наступній сторінці)