«Експедиція "Суничка"» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Експедиція "Суничка"»

A- A+ A A1 A2 A3

ЕКСПЕДИЦІЯ "СУНИЧКА"

Вирушали на зорі. Автобуси, якими їхали юннати, і вантажівка з наметами, спальними мішками, гербаризаторами, сачками та Іншим екскурсійним спорядженням промчали вулицями і — на схід сонця.

Науково-практична експедиція розпочалася.

Разом із дітьми — вчені, працівники науково-дослідних закладів міста. Познайомитися із флорою і фауною однієї з невеличких річечок — таке завдання піонерів. Вони мають з'ясувати, які ссавці, птахи, земноводні й комахи населяють той клаптик землі, які дерева, кущі і трави ростуть там.

За кілька годин із траси звернули праворуч. Поїхали до недалекого лісу, що темнів на тлі ще по-весняному блакитного виднокругу.

— Там і отаборимося, — сказав Максим Павлович Авраменко, науковий керівник експедиції.

Машини зупинилися на галявині, оточеній кремезними дубами та стрункими березами. То там, то сям підступали молода горобина, ліщина, бересклет і вовчі ягоди.

— Подобається? — спитав дітей Максим Павлович.— Поставимо намети, кухню і — до річки. Тут її називають Суничкою.

— Казка!

Розсипалися всі по галявині..

...Коли сутеніло, темно-зелені намети уже стояли біля дубів. А сурма кликала на збір.

 

ТАМ, ДЕ ЖИВУТЬ БОБРИ

Таємниця хатки на купині

Схованку збудували швидко: надто вже не терпілося розпочати спостереження. Вийшов непоганий курінь із гілляччя вільхи.

— Тепер — тиша й увага! — Володимир Васильович обережно пробрав віконечко. Крізь нього було видно річку, заплавні береги, порослі кучерявими вільхами, стрункими осиками, густими верболозами.

— Помітили боброву хатку?

— Де? — схопилися за біноклі.

— Внизу, за вигоном річки.

— Крім паліччя, нічого не бачу,— сказав Василь.— Ви, мабуть, жартуєте, Володимире Васильовичу?

— І ти, Віро, нічого не бачиш?

Дівчинка стенула плечима. Нарешті відірвалася від бінокля:

— Невже оті гілки, що посеред річки?..

— Так,— зрадів Володимир Васильович.— Учора надвечір бачив я, як бобри гралися у воді, навіть на берег вилазили.

— Я думав, у них справжня хата,— розчарувався Василь.

Діти засміялися, Володимир Васильович дістав з рюкзака зошити й олівці.

— Будемо, друзі, занотовувати до щоденників все, що побачимо. А ти, Олесю, пробери собі віконечко і фотографуватимеш.

Олесь вкрутив у "Зеніт" телеоб'єктив.

— Володимире Васильовичу,— тепер Віра не випускала з рук бінокля,— а як бобри закріпляють хатку на течії?

— Будують її на купині, старому пеньку або кущі. От вам і якір. І ніяка течія не знесе. Зовні житло непривабливе, а всередині дуже чисте. — — — Бобри — охайні звірки. Вхід до їхньої хатки під водою, то перед порогом вони ніби проходять "санітарну" обробку.

— Бобер! — крикнула Віра.

— Де?

— Віро, Віро...— невдоволено глянув на дівчинку вчений.— Хіба ж так можна! Ти налякала звірка, тепер знову чекай, поки він з'явиться.

Біля хатинки — кола на воді. Минуло з годину... На цей раз діти затамували віддих. Бобер уже підпливав до берега.

— Гляньте,— шепотів Володимир Васильович,— як легко він плаває. На те в нього невеличка голова, коротка й товста шия. Вуха теж маленькі, а в воді затуляють слуховий отвір. Між пальцями задніх ніг — шкірясті перетинки. Хвіст широкий, як лопата.

Бобер виліз із води й присів на задні лапи.

— Бачите, шерсть мокра,— сказав учений,— але до тіла вода не проникає — її не пускає густий підшерсток.

Звірок подріботів до зарослів верби. Зупинився поблизу одного деревця, принюхався, але не став чіпати. З води виліз ще один бобер І теж почимчикував до кущів. "Порадившись", бобри перейшли трохи ближче до річки, де невисокі, але товстуваті вільхи нависали над водою. Один сховався в кущі, а другий, трохи менший, став крутитися довкола дерева.

— Наче танцює! — сказала Віра.

— Олесю, приготуйся,— прошепотів Володимир Васильович,— зараз він гризтиме.

І справді, з-під бобрових різців полетіла блідо-рожева стружка. Крутячись навколо стовбура, бобер все дужче вгризався в нього.

— А різці в них гострі,— говорив учений,— і, як у всіх гризунів, ростуть все життя. Вони самі загострюються і ніколи не тупляться.

Тим часом звірок мало не перегриз дерево. Вітру не було, то воно й не впало. Боброві ж, певно, треба було, щоб дерево лягло у воду, і він сидів віддалік і чекав.

В цей час трохи нижче по течії шубовснула вільха. З гущавини вигулькнув другий бобер. Обидва вмостилися осторонь підточеного дерева, та воно не збиралося падати. Чіпати ж його вони не насмілились і почвалали до зваленої вільхи. Оглянувши її з усіх боків, "лісоруби" попливли до хатинки.

— Зараз побачимо, з якого боку в них двері,— висловив здогад Дмитро.

Та він помилився. Бобри, проминувши хатинку, сховалися за вигином річки.

— Тепер їх можна спіймати, перейнявши по дорозі додому,— у Василеві заговорив мисливець.

— Так і роблять браконьєри,— Володимир Васильович спохмурнів.— Ви знаєте, що хутро бобра високо ціниться: воно красиве, тепле, міцне й довго носиться. Тому й попит на нього великий. Он і наші знайомі.

Вибравшись на берег, бобри прицілювались до нових вільх.

— Навіщо їм стільки дерев губити? — обурився Коля.— Це ж неподобство.

— А ви не помітили по хатці, що вода в річці спала?

— Сантиметрів на десять. По гілках видно,— сказав Василь.

— Вірно! — похвалив Володимир Васильович.— А навіщо бобри дерева в річку валять?

— Греблю будуватимуть! — знову Василь.— Я знаю, ми вчили.

— Суничка в цей час завше пересихає,— став пояснювати вчений.— І можуть вийти з води входи до хатинки. Тому бобри трохи нижче перегачують річку. Стовбури дерев, паліччя, кореневища водяних рослин, мул — все це вони добре трамбують, і виходить міцна загата.

— І я зможу зафотографувати, як вони це роблять? — спитав Олесь.

— На жаль, ні. Будують вони тільки вночі. Ми зараз обійдемо кругом І здалеку подивимося на їхні гідротехнічні споруди. Вчора гребля була справна, а вночі, мабуть, хтось її пошкодив або вода прорвала — ось чому бобри й заметушилися. Завдяки цьому ви й побачили, як бобри "пиляють" дерева, бо вдень вони цього не роблять.

Діти склали приладдя в рюкзаки, витягли стояки з куреня (ще пригодяться!) і, переплигуючи з купини на купину, попрямували болотом за вигин річки.

— Так і є,— зупинив дітей Володимир Васильович,— течія розмила греблю, проте отвір ще невеликий. Ось чому бобри лише двох "відрядили" на будівництво.

Із-за кущів добре було видно річку. її русло, в цьому місці найвужче, навкіс перегородила загата. В прориві невеличкий водоспад.

— Бобри регулюють у невеликих річках рівень води, даруючи рослинам і тваринам вологу,— сказав учений.— А тепер — ноги на плечі і на базу.

Ішли мовчки, аж поки не сховалися і річка, і боброва хатка на купині, й загата. І вже коли ступили на тверду землю, десь позаду затріщали гілки й щось сплеснуло в річці. То, мабуть, упало підточене дерево.

 

МУХОЇДИ

В цей час більша група із Сисоєм Олександровичем Машталярчуком, який добре знався на рослинності, рушила до невеличких боліт, що загубилися між вигинами стариці (Суничка колись була велика ріка!). Вони мають знайти рослинку росичку.

— Шукайте мох,— сказав Сисой Олександрович,— там і росичка росте, листочки цієї рослинки дуже тендітні, то ви обережно кладіть до гербарію.

Діти розбрелися по болоту. Де ж вона, хижа росичка?

Далі всіх забралися близнята Вітя й Валик Січкарі. В експедицію вони попали тільки після того, як запевнили, що добре поводитимуться.

Сисой Олександрович вибрав собі найвищу купину і очей не зводив з дітей — всяке може трапитись на болоті.

— Вона чи ні? — До Сисоя Олександровича підбігла Марійка Басараб.

— Вона. Тільки навіщо ти висмикнула її з мохової купки? Бачиш, лишилася рослинка без корінців, вони в неї тоненькі й короткі. Тепер вона не годиться для гербарію. Я ж попереджав.

— Знайшл-и-и-и! — закричали брати Січкарі.— Сисою Олександровичу, на всю експедицію вистачить!

Незабаром уся група була коло Січкарів.

Серед блідо-зеленого болотяного моху виділялися на довгих черешках кругленькі темно-зелені листочки, зібрані в розетки.

— А придивіться, діти...— Сисой Олександрович обережно викопав копачкою кілька кущів і роздав юннатам,— що ви бачите на пластинках її листків?

— Щетинки, ворсинки...

— Якого кольору?

— Рожевого, яскраво-червоного...— знову кожен на свій лад.

— Пурпурово-рожевого, — поправив учений і роздав дітям лупи.— Яку ж форму мають щетинки?

— Бони схожі на булавки,— відповіла Валя Кравченко.

— Вірно,— сказав Сисой Олександрович.— Тепер зверніть увагу на крапельку прозорої рідини, що тримається на головці булавки.

(Продовження на наступній сторінці)