«Цілющий камінь» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Цілющий камінь»

A- A+ A A1 A2 A3

У темряві він ледь розгледів звіра. Це був величезний печерний ведмідь. Кер прицілився і всадив у нього списа. Звір дико заревів, пішов на хлопця. Важкий удар лапою відкинув мисливця в глиб печери. Проте упав і ведмідь.

Оле знайшла Кера непритомного. У розпачі вона заголосила, підхопила хлопця під руки й потягла до виходу.

На повітрі Кер поворухнувся, розплющив очі.

— Де ведмідь? — запитав.

— Там, — кивнула дівчина на печеру.

— Живий?

— Мертвий. Ти проткнув його списом.

Оле приклала до Керового чола мокру долоню і все питала, що йому болить. Кер мовчав. Спробував підвестися, але не зміг.

— Я залишуся тут, — сказав він, — а ти біжи до людей.

Коли мисливці прийшли до печери, Кер був уже на ногах. Мисливці швидко впоралися із здобиччю. Розпанахали тушу на кілька частин, щоб легше було нести, а Керові віддали шкуру. Мати роду подякувала юному мисливцеві за впольованого звіра…

Минали дні. Кер і Оле так і жили в невеличкій печері, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокійна сива жінка. Керові вона нагадувала його матір.

"Як добре, що ми потрапили до цього селища, — думав хлопець. — Гарні люди нам стрілися: і Цілющим каменем поділилися, і притулок дали. Та тільки-но пригріє сонце — одразу ж додому!"

Проте гостинне селище довелося покинути раніше.

Кер помітив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим підійшов до них, виявляє до Оле надмірну увагу. А Зур був сином Матері роду.

Одного разу Кер запитав Зура, чому той досі не одружений, адже серед їхніх дівчат багато красунь.

— Жодна з них мені не подобається, — стримано відповів на те Зур.

Кер засміявся й пообіцяв хлопцеві, що візьме його з собою, як повертатиметься додому. —У їхньому роді, мовляв, багато вродливих дівчат. Та Зур залицяється до Оле, — це зрозумів Кер. І коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.

— Ти живеш у нас, — мовила вона, — і мусиш підкорятися нашим звичаям. Зур посвячений у мисливці і має вибрати собі дружину. Він обрав Оле. Що скажеш ти на це?

— Мати мого роду обіцяла, що, як тільки прийде літо, я теж стану мисливцем і Оле буде моєю дружиною. Слово Матері святе!

Жінка замислилась, їй хотілося, щоб у сина була гарна дружина, але голос справедливості підказував: так чинити не можна. Кер і Оле знають одне одного давно, до того ж вони гості у селищі.

На розмову нагодилася Оле. Вбігла схвильована, зі сльозами на очах.

— Кер! — кинулася вона до хлопця. — Зур переслідує мене. Сказав, що стану його дружиною.

Кер умить схопився за списа, та Мати зупинила його.

— Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.

Проводжали їх і старі, і малі. Мати піднесла Керові шматок м’яса, Лот накинув на плечі вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок і дощечку з заглибиною. Кер зрадів дарункові: з допомогою цієї палички і дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далі вони помандрували самі.

 

ПОЛОН

Поранення Оле. Смак паляниці. Вдале полювання

Чого тільки не натерпілися вигнанці. Рятував вогонь. Кер добував його з допомогою нехитрого знаряддя, подарованого добрим Лотом. Коли ж прийшла весна і на деревах розпустилося листя, стало легше…

Та вже й дерева відцвіли, почервоніли ягоди, а Кер і Оле усе ще були в дорозі. Чим далі заглиблювалися вони в зелені хащі, тим тривожніше ставало на серці.

"Треба було вертатися додому понад річкою, — картав себе Кер. — Усе ж таки знайомі місця. І навіщо пішли навпростець? А що як заблукали?"

Хлопець часто видирався на високі дерева, сподіваючись нарешті побачити голубінь рідної річки, але, крім безкрайньої зелені лісу, нічого не було видно.

Якось знесилені мандрівники вийшли на чималу, порослу різнотрав’ям галявину. Нашвидку поїли й попадали в траву. Сон зморив їх, і ні Кер, ні Оле не подбали про безпеку. А саме в цей час на галявині з’явилися мисливці, озброєні довгими списами з гострими крем’яними наконечниками, й одразу ж оточили їх. Коли Кер підхопився, щоб утекти, дужий удар збив його з ніг.

Прийшовши до тями, Кер підвів голову. Тільки тепер він розгледів високих, смаглявих чоловіків у дивному вбранні — довгих козячих шкурах з вирізами для голови й рук. На ногах у них були заячі шкурки.

"Так ось чому я не почув їх, — здогадався. — Що ж тепер робити? Де Оле?"

Злякана Оле стояла віддалік.

— Тікай! — гукнув їй Кер, рвонувшись до списа. Але на голову йому знову опустився важкий кулак. Оле кинулася до кущів, та враз, ніби спіткнувшись, упала — її наздогнала стріла.

…Полонених вели довго. Рана на нозі кровоточила, й Оле зовсім знесилилась. Нападники на те не зважали, підштовхували її списом, аби ступала швидше. Керові боляче було дивитися на знущання, але що він міг заподіяти: руки його міцно зв’язано.

Невдовзі вони вийшли на широкий луг. Ноги Кера й Оле, зранені об каміння та жорстку лісову траву, ступили на прохолодний килим м’якого різнотрав’я. Де-не-де росли кущі верболозу, густо обплетені ожиною. Мучила спрага, але полонені не насмілилися просити мисливців, щоб дозволили зірвати хоч по ягоді.

Проминувши вільхові зарості, Кер і Оле побачили житла, обтягнуті шкурами. Назустріч їм вибігла дітвора. Загавкали собаки. Один із них мало не вп’явся Керові в ногу, та мисливець, який ішов поруч, прогнав його.

Кер і раніше бачив собак. На них полювали люди його роду. Якось ще малим йому вдалося навіть приручити цуценя, та потім воно десь поділося.

Підвівши полонених до вогнища, довкола якого сиділо кілька чоловіків і жінок, мисливці опустилися на коліна. Один з чоловіків, дуже схожий на Нута, жестами показав, щоб полонені також стали навколішки. Кер і Оле підкорилися. Мабуть, це сподобалося господарям, бо вони про щось заговорили між собою, схвально киваючи головами. Через якийсь час мисливці підвелися, склали докупи списи й пішли. Біля багаття лишився тільки схожий на Нута сивий чоловік і дві жінки. Обличчя їхні були розмальовані охрою, темно-червоні смуги сягали аж до очей, що робило їх розкосими, хижими. Жінки прискіпливо оглядали Оле, а та боялася поворухнутись, так боліла набрякла нога. Старша з них підійшла до Оле, помацала ногу й щось сказала молодшій. Та хутко принесла в собачому черепі якусь мазь. Жінки перев’язали рану й повели Оле в житло, прикрашене, як і житло Керової матері, бивнями мамонтів.

Кер лишився біля вогню. Тим часом сивий чоловік звільнив його затерплі руки, кинувши розрізане реміняччя у вогонь.

Смеркало. Кер почав дрімати. Раптом хтось штовхнув його в спину. Кер схопився, чекаючи нової біди, але побачив перед собою двох хлопчаків, які усміхалися й простягали йому шмат смаженого м’яса.

Поки Кер ласував м’ясом, хлопчаки мовчки сиділи біля нього. Та як тільки він утер рота, показали жестами, що Кер мусить іти за ними.

Спали просто неба на розстелених шкурах. Над ними мріли зорі, шуміли вільхи, літали кажани. У верболозах гелготіли дикі гуси, сполохані нічним звіром.

Кер заснув одразу. Йому снилася Мати роду, старий Ор, добрий Нут, друзі-однолітки. З Оле він бродив понад річкою, ловив рибу, полював на печерного лева. Аж коли хижак кинувся на нього, Кер проснувся.

Довкола ніби вимерло все. Тільки біля вогнища бовваніла постать сивого чоловіка та зрідка перегукувалися вартові…

Уранці Кер міг краще роздивитися селище. Було тут усього кілька жител, що стояли неподалік одне від одного. В центрі, на підвищенні, — житло Матері роду. Воно було набагато більше, ніж інші, і мало майстерніше покриття. Кер помітив, що шкури тут лежали не довільно, як у них, а кріпилися з допомогою черепів, лози й оленячих рогів. Власне, шкури накладали на міцний каркас із бивнів мамонтів та жердин, знадвору їх притискували довгими лозинами, вставленими у ведмежі черепи, а вгорі скріплювали міцною корою. Шкури були різні: оленячі, ведмежі, із зубрів та коней. Вхід до житла прикрашав розмальований охрою череп вовка. Всередині помешкання виднілися два черепи мамонтів, теж розмальовані охрою.

Підійшовши ближче, Кер побачив біля черепів Аю, так звали молоду жінку, яка перев’язувала рану Оле.

Вона стояла навколішках, здіймала догори руки й вигукувала якісь слова. Кер нечутко ступив кілька кроків убік, знаючи, що чужі сповіді — то великі таємниці, за які можна заплатити життям.

Потім він сидів над самісінькою річкою, берег якої поріс верболозом, очеретом і лепехою. Неподалік у заводі баблялися вчорашні його кривдники. Помітивши Кера, вони покликали його до себе. Жестами показали, щоб хлопець зайшов з боку річки й збовтував ногами воду.

Кер зрозумів: вони полюють на хохулю. Згодом і сам побачив невеличкого звірка, що шугонув до берега, де була його нора. Та спис наздогнав тварину. Мисливці зраділи здобичі й рушили до жител. Кер хотів було залишитись, щоб помити в річці ноги, але один з мисливців пригрозив йому: мовляв, якщо збираєшся втекти, спис дожене й на середині річки.

Біля вогнища зібралася уся людність селища. Кремезний мисливець витісував із каменя ножа, довго тримав його над вогнем.

(Продовження на наступній сторінці)