«Цілющий камінь» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Цілющий камінь»

A- A+ A A1 A2 A3

Чоловіки знайшли вершу, якою Кер і Оле ловили рибу. Не збагнувши, що воно таке, почали надівати один одному на голову, встромляти туди то руки, то ноги. Потім відійшли трохи далі й посідали їсти. Дістали шматок вовчого м’яса, який залишили Кер і Оле, розрізали його крем’яним ножем… В Оле і Кера тільки слина покотилася. Бобри лежали у них в печері, але вони боялися навіть поворухнутися, щоб не виказати себе.

Наївшись, чоловіки голосно заговорили. Той, що був у вовчій шкурі, показав рукою в бік лісу, куди вчора втекли Кер і Оле. Інші, певно, наполягали, щоб іти понад річкою. Рушили все-таки берегом, розмахуючи списами. Незабаром вони дійшли до поселення бобрів, і звідти почулися їхні войовничі гуки. Кер і Оле обережно відсунули каміння і, намагаючись не порушити тиші, подалися в глиб лісу.

— Тепер ночуватимемо у лісі, — промовив Кер. — Тут багато дерев, є де сховатися.

 

ГОСТЮВАННЯ

Добрі люди. Жаданий подарунок. Голод. Поєдинок. Залицяння Зура. Знову в дорозі

Минали дні, тижні, а Оле й Кер все йшли та йшли вниз по річці у пошуках Цілющого каменя. Широкі луки змінювалися дрімучими лісами, гористою місцевістю. Кер обстежував розколини скель, однак того, що шукав, не знаходив. Цілющий камінь часто ввижався йому уві сні. Він бачив величезну темно-коричневу брилу, якої вистачило б на ліки не лише для його роду, а мабуть, усім людям, що жили на берегах широченної річки, вздовж якої вони йшли з Оле. А іноді йому ввижалися дрібненькі камінці, що зірочками сяяли і вабили до себе. Він хутко простягав до них руку, ось-ось мав схопити і тут же прокидався… Ноги у мандрівників не раз збивалися до крові, підошви ще більше загрубіли, та це не рятувало від гострого каміння. Уже й похолодало. Хоча їхні плечі прикривали шкури добутих звірів, уночі було холодно спати, і тоді вони стрибали, щоб хоч трохи зігрітися. Кер з острахом відчував наближення зими, яку без вогню й теплого житла хтозна, як перебути.

Одного дня вони спустилися до річки, щоб назбирати молюсків, і знову побачили людей. Ті ловили рибу. Оле й Кер причаїлися в очереті. Їм добре було видно трьох юнаків, які, перегородивши потічок лозовою лісою, руками хапали рибу й викидали на берег. Потім хлопці подалися за вигин річки, щоб, напевне, і там зробити таку ж пастку. Кер наказав Оле сидіти на місці, а сам, влучивши мить, метнувся до улову, вхопив дві найбільші рибини й хотів було вертатися назад, та цієї миті почулися голоси: незнайомці помітили Кера й закричали. Тоді він викинув одну рибину, а з другою помчав до Оле. Узявши свої речі, вони подалися в гори, зрідка порослі лісом.

Бігли швидко. Однак і погоня не відставала. Раптом Оле зачепилася за повалене деревце, упала й уже не мала сили підвестися. Кер зупинився, кинув рибину, взяв в одну руку спис, у другу дротик і став ждати переслідувачів. Ті, здавалося, цього не чекали й теж зупинилися. Потім один з них відокремився од гурту, підняв догори руки, аби Кер бачив, що у нього немає зброї, і почав наближатися до мандрівників.

Юнак ішов, не зводячи очей з Кера. Стрункий, високий, з довгим волоссям, що спадало на плечі. На шиї в нього висів амулет — кам’яна фігурка риби.

— Оле, — придивився до амулета Кер. — Він зроблений з Цілющого каменя.

Незнайомець стояв перед ними і привітно усміхався. Насмілившись, Оле доторкнулася до амулета пальцем.

— Так, — підтвердила, — це Цілющий камінь. Не вбивай його, нехай покаже, де взяв.

Кер грізно підступив до юнака, не опускаючи списа:

— Кажи, де взяв Цілющий камінь?! Інакше — смерть! Але хлопець не злякався, а ступив до рибини, що лежала на землі, і подав її дівчині. Потім махнув рукою своїм. Ті теж підняли руки вгору й рушили до гурту. Про Цілющий камінь ні слова.

— Кер, давай утечемо! — запропонувала дівчина.

— Бачиш, вони не збираються нас убивати. А нам треба дізнатися, де вони беруть Цілющий камінь.

Незнайомці підійшли до Кера й поплескали його по плечу. Він усміхнувся, тицьнув пальцем в амулет. Хлопці показали вниз за течією річки: там, у горах, подибується цей камінь. І жестом запросили йти за ними. Вони поводилися мирно, без жодного натяку на ворожнечу, тому Кер погодився.

Йти довелося довго. Дорогою незнайомці розговорилися, їхня мова багато в чому була схожа на мову Кера й Оле, але хлопці вживали й невідомі їм слова. За горою, до якої так і не встигли добігти вигнанці, відкрилося плато, поросле колючим чагарником та невисокими деревами. Коли вини спустилися вниз, Кер і Оле побачили в кручах багато печер, звідти тягнувся сизуватий димок. Ніс лоскотали гострі пахощі смаженого м’яса. Старший пронизливо гукнув, і з ближньої печери вискочила юрба дітей. Вони насторожено поглядали на Керову зброю й трималися від прибульців на відстані. Оле стояла поруч з Кером, і він відчував, як вона тремтить од страху.

— Не бійся, — усміхнувся Кер і тихо додав: — Якщо нападуть, будемо битися!

З великої печери вийшов сивоголовий чоловік. Він перемовився кількома словами з старшим юнаком, потім простягнув до мандрівників руки догори долонями, підійшов, поплескав їх по плечах і повів до себе.

У великій печері горіло багаття. Кер і Оле стали перед ним на коліна й підняли вгору руки. Те саме зробили й їхні провідники. Сивоголовий вийняв з вогню смажене козеня, зачекав, поки воно охолоне, роздер на шматки й кращі з них простягнув гостям, а решту дав своїм. Керові й Оле заважала їсти зброя, але вони не знали, що з нею робити. Сивоголовий показав Керові, щоб той поставив зброю в куток, і хлопець скорився — відніс туди списи, а сокиру поклав біля себе.

Старший з юнаків, котрого звали Зур, певно, розповів сивоголовому, що Кера цікавить камінь, з якого зроблено амулет. Сивоголовий пішов у глиб печери, приніс невеликий шматок Цілющого каменя і поклав перед Кером. Хлопець зрадів.

— Нам?! — вигукнув.

Сивоголовий похитав головою. Це був Цілющий камінь його роду. І ніхто, навіть Сивоголовий, що беріг, як колись старий Ор, Священний вогонь, а також лікував хворих та поранених, не міг віддати цей камінь нікому. Але ж за звичаєм роду гостеві відмовити не можна. Тоді старий узяв Керову сокиру і розбив нею камінь навпіл, одну частину простяг хлопцеві,. Розчулений, Кер подарував старому шило із заячої кістки.

Можна було йти. Оле все підштовхувала Кера, щоб той збирався в дорогу. Та невдовзі небо потемніло від хмар, знявся вітер, його холодні пориви діставали аж до вогню, Кер виглянув з печери — надворі розгулялася осіння негода.

Старий Лот узяв Кера за лікоть, підвів до вогню. Тепло розморило мандрівників, і вони заснули, схилившись одне до одного.

На ранок Кер і Оле побачили навколо себе багато жінок і чоловіків — сильних, розмальованих охрою, озброєних списами і палицями. Кер кинувся до свого списа, але йому заступила дорогу дужа жінка, котра, певно, була Матір’ю роду. Вона, нахилилася до хлопця й теплою рукою провела йому по підборіддю, заглянула в очі. Кер не міг витримати того пронизливого погляду, що ніби випитував якусь таємницю. Мати роду сказала, щоб він скинув з себе шкуру. Хлопець стояв перед нею напружено, здавалося, він зараз рвоне звідси й ніяка сила його не зупинить. Але поруч сиділа Оле, і жінка зрозуміла: він не покине дівчину саму. Лот, так звали Сивоголового, подав жінці вуглину із Священного вогню, вона доторкнулася нею до Керових грудей. Це означало, що відтепер вони люди одного вогню, їм нічого остерігатися одне одного! І Мати віддала Керові його зброю.

Потім вона повела їх до невеличкої сусідньої печери, і мандрівники зрозуміли — їм пропонують залишитися тут.

— Ні! — хитнув головою Кер. — Ми повинні повернутися додому.

Мати показала рукою на темні хмари, що облягали небо, на жовте листя, що падало з дощем на землю.

"Пересидьте холод, а там ідіть собі…" — так зрозуміли її гості.

І вони залишилися.

Паморозь вкривала дерева й трави. В лісі вже не було грибів, відлетіли птахи, і тільки зграї ворон крякали над мисливцями, що ось уже вкотре поверталися до печер без здобичі.

Кер та Оле й собі ходили в гори. Там, де вони колись жили, теж були холоди, але голоду їхній рід майже не знав. У тій місцевості водилися мамонти, й мисливці полювали на них. Треба було мати великий хист, щоб загнати такого велетня в яму. Потім тварину закидали камінням, вціляли списами. Забитого мамонта вистачало надовго, а кістки й шкура йшли на житла. Правда, багато мисливців гинуло під час полювання. У Кера стискалося серце, коли він згадував, як на останньому полюванні мамонт підхопив його батька на бивні.

Якось Кер і Оле забралися дуже далеко. Надходила ніч, зірвалася завірюха. Треба було шукати якогось притулку. Оле перша помітила печеру. У ній було на диво тепло, і це насторожило Кера. "Тихо!" — шепнув він Оле, а сам поліз у глиб печери. Раптом його рука торкнулася грубої шерсті.

— Ведмідь! Тікаймо, Оле… — звелів він дівчині й сам кинувся до виходу.

Але ведмідь не переслідував їх.

— Може, він мертвий? — запитала Оле.

— Живий, — відповів Кер. — Через те й тепло в печері.

— Давай уб’ємо його і залишимося тут жити… — запропонувала Оле.

— Ай справді, давай попробуємо. Голодують Мати, Лот, діти… Того м’яса вистачить на весь рід!

— Ти добрий, — зронила Оле так, ніби й не чекала іншої відповіді.

Кер зі списом подався до входу.

(Продовження на наступній сторінці)