«Таємниці старого дуба» Анатолій Давидов

Не першу сотню літ росте на пагорбі посеред заплавної луки кремезний дуб із розлогим, покрученим, мов пальці в старої роботящої людини, гіллям. Він міцно вчепився в землю товстим корінням, й жодному вітрові, здається, несила похитнути його сонцем обсмалений, дощами й морозами покарбований стовбур.

Час добряче подзьобав кору велетня, блискавкою скосило верховіття, а внизу, поблизу землі, виникло чималеньке дупло. Саме це дупло й завдавало найбільше прикрощів дубові.

Дупло, звичайно, не одразу було таким, як тепер. Спочатку це була звичайнісінька виразка на корі — вепр ікла точив. Потекли соки з рани, накинулися на солодке питво комахи різні, хотіли висмоктати з дерева всю живильну вологу, та воно не далося — швиденько рану зарубцювало. У дерев, як і в людей, болячки змолоду швидше гояться.

Другу, вже невигойну, рану дуб одержав під час фашистської навали. Він урятував тоді життя молодому винищувачеві танків, прийнявши на себе ворожий постріл. Снаряд глибоко проник у тіло велетня, трохи навіть надколов стовбур, обпалив довкола себе деревину. Добре, що не вибухнув. Пізніше, через кілька років, дерево виштовхнуло з свого тіла осоружну залізяку. Але рану затягнути сил уже не вистачило. Туди одразу ж набилося багато комах-деревоточців. Самі вони не їдять деревини, а ось їхні личинки тільки нею й живляться. Ви бачили, напевне, які глибокі ходи залишають вони після себе у найміцнішому дереві. Дупло з року в рік збільшувалося. Розкошували деревоточці, а що міг дуб зробити? Стогнав, сердешний, від безсилля, опускав додолу гілля від горя невтішного. Важко оборонитися від хвороб звірові, та все ж таки знаходить він нерідко поміч (то в мурашник від надокучливих комах ляже, то рослинку лікарську знайде), а дереву тільки доля-вдача може зарадити.

Не обминула радість і нашого дуба. Летів улітку бджолиний рій, сів перепочити на гілку, а тут дупло. Далі бджоли не полетіли, оселилися в ньому. Швиденько почистили, зайвину з нього викинули. Затишні стало, сухо. А там, де сухо, немає місця деревоточцям. Деякі з них, щоправда, хотіли проникнути в дупло, так де там: хазяї і на поріг не пустили. Невдовзі бджоли обжилися, меду наносили. Довго їм дупло за вулика правило. Дуб уже й хвилюватися за свою рану перестав. Аж тут нова біда: пасли хлоп'ята корів на луках та й надибали якось на бджіл. Не знайшлося серед пастушків розумника, щоб зупинив, стримав їхнє бажання звідати дикого бджолиного меду. Хоч і хоробро захищалися крилаті трудівниці, та викурили їх з дупла хлоп'ята. Наїлися меду з вощиною. А дупло знову нічиїм стало... Однак ненадовго, бо вподобали його навесні їжаки. Невдовзі і їжаченята у гнізді з'явилися. Знову заспокоївся дуб, бо нові гості, ласі до різних хробачків, не дадуть їм дерево їсти. Та ось натрапив на їжачу сімейку голодний лис. Вже й проминув дуба, а тоді почув запах їжаків і вліз у дупло. Як не підступає до них — голки колються, а до тіла — зась! І все одно придумав хитрюган: випхав батька-їжака з дупла, хоч і лапи та морду поколов, а тоді покотив його до озера.

У воді їжачу сімейку згубив.

Після того в дуплі довго ніхто не жив, потім цілу зиму господарювала в ньому куниця. Її налякали все ті ж пастушки, і вона подалася до лісу. Однієї весни качка вивела в дуплі каченят...

А ще під відхиленою корою знайшли притулок метелики, мухи, комарі. Вони й не дишуть. Може, загинули на холоді? Ні. Як прийде весна, відтануть закоцюблики, оживуть.

Неподалік від дупла, під зашерхлим листям, зібралося кільканадцять яскраво-жовтих сонечок. Влітку вони поодинці розкошували на луках, де на пагонах щавлю збиралися шкідливі попелиці — найулюбленіша їхня здобич, а як тільки потягло холодом, сонечка збилися тут докупи й також закоцюбли. Прямо під ними, у заглибинці. теж життя тепліє: равлик, що влітку об'їдав листя на кущах, знайшов у ній схованку.

Цього літа дуб був страшенно здивований: у гущавині його гілля з'явилася не бачена досі істота — дуже схожий на білочку звірок, тільки надто маленький. Мордочка гостренька, на щоках чорні плями, вуха великі, круглі. Хвіст довгий, ще й з китичкою на кінці. Звірок довго нишпорив по дубу в пошуках малого дупельця, але не знайшов його. Тоді спустився на землю, набрав сухої трави й звив собі на дубі кубельце. Перепочив і почав полювати на слимаків, гусінь, комах різних. Виходить, ще один захисник з'явився, зрадів дуб. Пізніше всюдисуща сорока розповіла йому, що цього звірка сонею звуть. Що жила вона, соня, донедавна в саду, там у неї дупельце було в старій груші, тепер її спиляли, ось соня й помандрувала в пошуках схову. Дуб здивувався тоді незвичайній назві звірка, бо той спав дуже мало, все нишпорив у гіллі, а то й на землю спускався в пошуках їжі. А тепер, коли холоди настали, зрозумів, що соня справді любить спати. Із свого благенького житла ще рано восени перебралася в міцне гніздо вивільги, вкрилася, немовби ковдрою, кількома дубовими листочками й міцно] заснула. Нічого, до прильоту птахів проснеться.

...Тихо довкола. Іскряться легенькі сніжинки, із-за темної, набряклої хурделицями хмари вигулькнуло сонце. Воно торкнулося своїми промінчиками-гінцями верховіття дуба, й він радісно стрепенувся, відчувши їхнє лагідне тепло.

 

СПОДІВАННЯ

Весна завирувала бурхливою повінню, стрімка вода спінила залишки потемнілих на сонці снігових заметів, потягла у безвість засохле бадилля торішніх бур'янів, закрутила вирвою над скреслим озерцем, забрала у незвідані мандри його дрібних мешканців, підступила загрозливо і до пагорба, на якому височіло могутнє дерево.

Минуло кілька днів, водяна крутоверть утихомирилася, на підсохлому пагорбі зібралася вціліла живність. Під дубом сполохано пряв вухами білястий заєць. Весна прийшла рано, й він не встиг повністю полиняти — змінити маскувальну зимову шерсть на літню — сіреньку. І хоч він уже висохнув після холодної купелі, однак продовжував тремтіти. Й було чого: скраю пагорба калачиком скрутився лис. Той самий хитрюган, що розправився тут з родиною їжаків. Цього разу він сам потрапив у біду: бурхливі потоки всюдисущої води застали його посередині лук, де він мишей ловив. Невдаха мисливець так захопився полюванням, що не встиг і оком змигнути, як перша хвиля повені потягла його по купинах. Спочатку він борсався проти течії, а тоді, як геть виснажився підкорився стихії. Мокрого, знеможеного викинуло лиса на край пагорба, де він і лежить уже другий день, не вірячи, мабуть, що лишився живий.

Під торішнє дубове листя сховалося з півтора десятка мишей. Вони поки що не бідують: точать жолуді, не знаючи, яким болем відгукується загибель кожного з них у серці старезного дуба. Час від часу викидає на поверхню купку землі оксамитовий кріт. Його підземні галереї заповнилися водою, і він квапиться будувати нові — на пагорбі. Галереї потрібні кротові, як відомо, не для прогулянок знічев'я. Це — своєрідні пастки для комах і їхніх личинок, що ними навіть кріт живиться. Дуб не ображається на крота, коли він близько до коріння підходить, бо знає, що той позбавить його багатьох шкідників.

З того боку, де сонце, кора на дубі нагрілася. Ожив під нею метелик-кропив'янка. Ще не вірячи, що йому вдалося щасливо перезимувати, поволі вичалапав на волю. Яскравий день, свіже повітря задурманили йому голову, й метелик на якусь мить завмер, а тоді почав пробувати крила. Розвів їх — немовби веселка зблиснула між чорним гіллям — хоч і тремтять з незвички, але летіти можна. Змахнув ними сміливіше й полетів. Легенький вітерець підхопив кропив'янку, підняв вище й поніс у напрямку лісу. Якщо поталанить йому долетіти туди без пригод, відкладе в сухій місцині яйця. А з них пізніше вилупиться гусінь, яка так любить кропивою ласувати, а згодом і лялечка утвориться. З неї аж під осінь вийде молодий метелик... Поки що ж темною цяточкою поніс вітерець одного з дубових закоцюбликів. Нехай йому щастить!

Лис прийшов нарешті до тями. Нюхнув повітря — зайцем пахне. Очам своїм не повірив, як побачив під деревом вуханя. Напружив м'язи — слухаються. Пружиною стрибнув на зайця. Та тільки лоба об дуба набив, заєць теж не дрімав — довго б вони кружеляли навколо дуба, якби не помітив заєць вирване з корінням дерево, що пропливало повз пагорб. Зібрав останні сили й стрибнув. Щоправда, вдарився об гілку, але то нічого — втік-таки від хижака. А лис тепер уже все життя боятиметься води. Він але заскавчав через таку невдачу. Облизався й ліг під дубом. Затихнути б мишам у цю мить. Так ні — шелесть та шелесть у листі. Лис їх швиденько переловив на превелику радість дубові. А може, не. встигли вони всі жолуді поїсти!

Прокинулися від зимової сплячки кажани. Свиснули щось один одному, заворушилися. Було б їм те, що й мишам, та лисові не до них: на обрії з'явився човен, а в човні людина — лісник. Як не ховався лис від нього за товстим стовбуром дерева, бо в дупло-пастку залазити побоявся, а все ж лісник його побачив. Надів брезентові рукавиці і, як шкідливого цуцика, вкинув лиса у мішок. Якби взимку, пропав би довгохвостий лис, шкуру таки красиву мав, а так лісник випустив його у ліс. Бігай до зими спокійнісінько, а там, гляди, не потрап мисливцеві на мушку!

З'явилося чимало мошви. Дрібнюсінькі надокучливі істоти хмарою майнули у пошуках теплокровних тварин. Проникли і в дупло. Зголодніло накинулися на кажанів. Лізли їм у вуха, очі, забивали дихання. Летючі миші остаточно прокинулися й швидко впоралися з нападниками. Та що їм ця невеличка зграйка? Під вечір вони вилетіли на полювання й ловили мошву до ночі...

(Продовження на наступній сторінці)