«Катамаран» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Катамаран»

A- A+ A A1 A2 A3

А Роман вніс іще одну пропозицію:

— Давайте візьмемо пару коней і перетягнемо катамаран у Суничку.

— Чудова думка! — похвалив його Олег.— Тільки чи дадуть нам коней?

— Аякже! Задля справи ж!

Анатолій Борисович підтримав дітей і погодився їх супроводжувати.

— А зараз, друзі, хочу познайомити вас із цікавою людиною — письменником-фантастом Чебердою.

З намету вийшов кремезний, з широкою сивою бородою чоловік, привітно усміхнувся.

— То це і є ваші помічники? — підніс руку у привітанні,— Добридень, шукачі пригод! — Міцно потиснув кожному руку.

— Єгор Антонович прибув до нас у важливій справі,— почав пояснювати вчений.

— Краще сам розповім,— зупинив Анатолія Борисовича фантаст.— Кілька років тому, друзі, натрапив я в архіві на старезну грамоту. У ній повідомлялося, що якийсь монах знайшов в урочищі неподалік від гирла Сунички багато велетенських кісток, а біля них брилу з дивовижним малюнком. У грамоті й малюнок той уміщено: ну справжній тобі космічний корабель. Щодо кісток, то тут у мене сумнівів немає, адже в наших місцях водилися колись тварини-гіганти. А ось малюнок не дає спокою, адже зараз стільки говориться про існування позаземних цивілізацій — були, мовляв, випадки, коли нашу планету відвідували їхні представники. Можливо, на тій брилі й зафіксовано одні з таких відвідин?

Шукаю вже давно — і все марно. Залишилося обстежити Червоне урочище. Знаєте, де воно? — звернувся до хлопців. Ті, збентежені почутим, тільки головами кивнули.

— Ну й жартівник ви, Єгоре Антоновичу,— засміявся Анатолій Борисович,— наука, ви ж знаєте, подібних фактів ще не має.

— Фантастика, Анатолію Борисовичу, нерідко робила такі передбачення, які потім ставали науковими концепціями. Я розумію, у вас свої завдання, власні клопоти, однак просив би — давайте сходимо разом до Червоного урочища, понишпоримо в ньому. Не забувайте, Анатолію Борисовичу, подібні знахідки називаються знахідками віку!

— Тоді вважайте, що її вже зробили наші хлопці,— промовив несподівано Пилипко.— Торік вони були там і знайшли силу-силенну велетенських кісток. Привезли їх цілу підводу, щоб здати заготовачу: хотіли на виручені гроші купити два гарних намети, такі, знаєте, з голубим верхом. Так в них ті кістки не прийняли. Сказали — старі дуже. Вони їх і викинули.

— Як "викинули"? Куди? — розсердився письменник.— А чи знають вони, що ті кістки законом охороняються?

— Єгоре Антоновичу,— закліпав очима Пилипко,— я ж з ними не був. А хлопці казали, що там кісток ще багато лишилося. Й десятьма підводами не вивезеш.

— Анатолію Борисовичу, друже,— заблагав Єгор Антонович.— подаруй мені один-однісінький день, га?

— Добре,— погодився вчений.— Пилипку, це урочище нам по дорозі?

— Трохи не з руки, однак, повертаючись, ми можемо залишити катамаран і пройтися пішки кілометрів з п'ятнадцять. Там яри великі. круті, є й печери глибокі. Але заходити до них небезпечно: завалити може.

— Отже, Єгоре Антоновичу, ви зранку прямуйте до Червоного урочища, а ми, повертаючись з походу, зайдемо туди.

Катамаран тягла пара білих коней. Його понтони — видовжені баки, зняті із старих винищувачів і подаровані таткові знайомим генералом,— виявились досить міцними і на суші — ковзали по траві, немов лижі по снігу. Кіньми правив Ігор. Тримаючи їх за вуздечки, він ішов попереду, вибираючи рівну дорогу.

— Но, любі мої, но! — від переживання за нову для нього справу в хлопця навіть чуб змокрів.

— А тепер, Ігоре, дай мені покомандувати,— сказав Анатолій Борисович, коли вони підтягли човна до самої річки.— Хлопці, тримайте катамаран так, щоб він з берега рівно зсовувався.

Вчений вибрав пологий спуск, відчепив посторонки. Хлопці обліпили човен, посунули його, і незабаром він гойдався на хвилях Сунички.

— Тепер, Павлику, відведи коней у табун. Чекай нас з перемогою і допомагай дідусеві. А ми, Єгоре Антоновичу, давайте звіримо маршрут. Хоч би там що сталося,— а в поході всяке трапляється, чекайте нас на правому схилі того яру, де глину беруть. У дорогу!

Діти всілися в човна, за кермо взявся вчений.

Пливли вже кілька годин. На заквітчаних берегах деінде маячили невеликі скелясті пагорби, зрідка порослі чагарниками. Вдалині виднівся ліс. Зупинки не робили, хотіли завидна добратися до мети. Анатолій Борисович поглядав на дно річки і задоволено мружився:

— Можуть бути тут перлові скойки, можуть бути!

За поворотом почувся шум води. Пилипко здивувався:

— Нема тут ніяких водоспадів!

За кілька хвилин катамаран виніс мандрівників до дамби, з якої через три великі труби спадала вода, розсипаючи довкола міріади бризок.

— Минулої весни тут нічого не було! — виправдовувався Пилипко.— Бачите, все нове, побудували нещодавно...

Зупинили мотор, вийшли на берег. По обидва боки гідроспоруди тяглися канали, що постачали водою навколишні поля.

— Оце так сюрприз! — зажурилися діти.— Що ж робити? Тут і коні не допоможуть!

— Витягнемо його на берег,— запропонував Олег,— бензин зіллємо, натягнемо тент, і нехай собі стоїть човен. А самі підемо лісом.

 

ЛІСОВІ ПРИГОДИ

Ігоря вкусив вуж. Озеро. Як полюють черепахи. Зеленухи живуть на деревах

Ліс густішав. Почали стрічатися ялини, під ногами зачавкала волога.

— Отут стережіться гадюк,— попередив Анатолій Борисович.— А щоб почуватися певніше, давайте виріжемо палиці з ліщини. Гілочку вибирайте таку, щоб рогачик на кінці був.— Анатолій Борисович швиденько обстругав кору на рогачику і вручив Ігореві.

— А це тобі, Віро. Ви, хлопці,— до Олега й Пилипка,— самі виріжете, я навчу вас, як користуватися цією зброєю. Передусім знайте, що гадюка сама не нападає на людину, навпаки — намагається бути від неї подалі. Коли ж наступите на неї — начувайтеся, гадюка одразу ж зреагує. Ось тоді, коли вона намагатиметься згорнутися в кільце, щоб спружинити й кинутися на вас, не гайте часу і рогачиком притисніть її до землі. А зараз — уперед!

Проминули густі зарості папороті, натрапили на непрохідну стіну бруслини, обплутаної колючою ожиною. Вона ще цвіла, лише подекуди виднілися зелені плоди.

— Прийти б сюди принаймні через місяць,— зітхнула Віронька,— досхочу б наїлися ягід і на варення назбирали б!

— Моя ти хазяєчко! — погладив Віру по голові батько.— А он те дерево бачите? Як воно називається!

— Дика яблуня!

— Сюди пташки занесли колись зернятко. її плоди — ласощі для лісових мешканців.

— Гадюка! — Ігор прожогом метнувся вбік від куща і навіть про рогачик забув. Олег кинувся братові на поміч. Мить — і він пришпилив плазуна до землі.

— Тримай її, Олежику, міцно,— поспішив йому на допомогу вчений,— а ви всі будьте обережні!..

— Анатолію Борисовичу,— подав голос Олег,— це не гадюка, а вуж. Я зопалу не роздивився.— Хлопець узяв вужа в руки.— Дивись, братику, ось жовті плями по боках голови і темна зигзагоподібна смужка вздовж спини,— таких ознак гадюка не має.

Ігорьок обережно підійшов до брата.

— Дай-но і я потримаю його! Вужику, гарненький,— погладив вужа і враз скрикнув: — Ой! Він укусив мене! — Вуж випав з рук.

На великому пальці відразу з'явилася крапля крові. Ігор замахнувся палицею.

— Стривай,— зупинив його вчений,— вуж не винний, ти його притис, а твоїх лагідних слів він не зрозумів, от і захищався. Нехай собі повзе, а я змажу пальця йодом, І все минеться.

Натуралісти заглибилися в ліс, у якому майже зовсім зникли сосни, а натомість все більше стали траплятися черемха, горобина, ліщина й вільха.

— Десь близько має бути вода,— мовив Анатолій Борисович.

І справді, невдовзі перед мандрівниками з'явилося дзеркало лісового озера. З-за хмари блиснуло сонце, вода в озері стала синьою-синьою.

— Глибоке!

Підійшли до берега. Колись озерце, мабуть, зовсім сховане було великими деревами, а зараз від них самі пеньки лишилися.

— Ось і гадюка! —— Вчений притис рогачиком гнучке звивисте тіло.— Олежику, подай-но мені ще й свого патичка!

Хлопець подав Анатолію Борисовичу рогачика, той притис ним гадюку до землі майже біля самої голови, а свого рогачика вивільнив. Гадюка відразу ж обвилася навколо патичка, намагаючись вирватися. Вчений двома пальцями міцно взяв її біля голови й підніс над землею. Тіло гадюки враз обвисло.

— Йдіть сюди, діти,— покликав Анатолій Борисович.— Бачите, який у гадюки язик роздвоєний. А це — отруйний зуб! Погляньте, який — він гострий, і на кінчику блищить коричнева краплина. То отрута, яка від спеціальної залози канальчиком усередині зуба виходить на його поверхню. Укус гадюки смертельний для багатьох тварин, особливо невеликих. Для людини він теж небезпечний, однак рідко закінчується смертю. А що треба робити, Віронько, коли вкусить гадюка?

— Треба швиденько перев'язати руку чи ногу вище від укусу, вичавити з ранки якомога більше крові й промити ушкоджене місце марганцівкою.

— Правильно, дочко! Ігорьок, то що ми зробимо з гадюкою?

— Вб'ємо!

(Продовження на наступній сторінці)