«Голубий патруль» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Голубий патруль»

A- A+ A A1 A2 A3

Невдовзі всі горобці злетілися до горобеняти. У бінокль його було добре видно. Пташеня вже оперилося, але літати не могло, тільки махало недоладно крильцями, і тут же падало дзьобиком у пісок. Спочатку горобці, напевно, не знали, як допомогти малюкові, а потім стали підлазити під його крила, виштовхувати з піску. Так зграя досягла протилежного боку дороги. Минуло кілька хвилин, горобці стривожено робили кола над невдахою, проте далі не летіли.

— Гляньте на осику, біля підніжжя якої вони крутяться! — прошепотів Микола Іванович.

— Шпаківня, а з неї горобенята визирають!

— Воно випало з цієї шпаківні, а горобці не можуть його підняти! — здогадалася Лариса.

— Що ж робити? — захвилювався Толя.

— Миколо Івановичу, давайте я горобеня вкину до шпаківні,— запропонував Костя.

— Добре, тільки обережно, крильця у нього слабенькі, не пошкодь!

Костя подався до осики. Горобці зацвірінчали, мати-горобчиха кидалася на Костю, той навіть рукою від неї одмахувався, а горобеня шмигнуло в кущі. Та Костю не обдуриш — скоро воно було в кашкеті. Хлопець стулив кашкет за краї, взяв у зуби й подерся вгору. Біля шпаківні Костя дістав горобеня й хотів просунути його в отвір, але йому не давали цього зробити інші пташенята, які, мабуть, думали, що це батьки принесли їжу. Тоді Костя кишнув на них і, як ті сховалися, сунув знайду в гніздо.

— Тут їх аж п'ятеро! — гукнув, злазячи.

Діти хотіли побігти до нього, та Микола Іванович стримав:

— Давайте простежимо, чи горобеня не випаде знову!

Горобці ще деякий час тривожно цвірінькали, кружляли навколо

шпаківні, а потім заспокоїлися й почали годувати пташенят. Діти, переконавшись, що їхньому підшефному нічого не загрожує, почали вкладати біноклі в чохли.

— То з якими горобцями ми мали щойно справу? — запитав Микола Іванович.

Якщо йдеться про видову назву,— уточнив Толя,— то цих горобців називають хатніми. Свідчення того — бурувато-сіре забарвлення зверху й світле знизу. У самців верх голови сірий, а горло і верхня частина грудей — чорні.

— А за що цих горобців назвали хатніми? — поцікавився Сашко Йорик.

— Бо вони завжди тримаються біля людини, в населених пунктах,— відповів Толя.— У нас хатній горобець живе на балконі під навісом, до його гнізда я дістаю з невеличкого стільця. Зроблене гніздо із стебел трави і соломи, а всередині вимощене пір'ям. Самиця відкладає двічі на рік п'ять — вісім майже білих, з бурими цятками і плямами яєць.

— Толю, а ти мені для колекції однесеньке візьмеш? — попросив Костя.

— Одне можна, горобці й не помітять.

— Тепер, друзі, ходімо в гай, подивимося, де селяться горобці й чи багато їх тут.

Школярі розбрелися між деревами. Солов'ї не вгавали. Хотілося залишити горобців і зайнятися солов'ями.

— Глянь, он соловейко сидить! — потяг убік Сашко.

— Спочатку давай горобців шукати,— заперечили йому.— Он вони теж влаштували своє гніздо у шпаківні!

— А ось тут їх ціла колонія, гнізда вони звили на вільсі!

— Миколо Івановичу,— почувся Толин голос,— у цьому дуплі живуть горобці польові. Бачу, і в них також малі пташенята!

Діти знову всілися в затінку і спрямували біноклі на дупло.

— У цих горобців,— розповідав Толя,— щоки білі, а у хатніх — сірі. Дзьоб чорний, а в тих був коричневий. Польові горобці дещо менші од хатніх. Спина у них бурувато-коричнева, крила і хвіст бурі. Од хатніх відрізняються ще й тим, що верх голови у них каштаново-коричневий, з боків голова біла, а на горлі і щоках — червоні плями... І яйця інакше забарвлені — сіренькі з темними цяточками.

— Польові горобці, бачив якось, з полів та городів зерно крадуть! — сказав Сашко.

— І все ж таки вони приносять більше користі, аніж шкоди,— уточнив Микола Іванович.— За час вигодування пташенят горобці знищують у пуп'янках квітів багато яблуневого довгоносика, визбирують слимаків, жуків, листогризів і чимало інших комах, які завдають шкоди полям, садам і городам. Ось чому про горобців треба дбати.

— Миколо Івановичу, а чому їх так багато? — поцікавилася Лариса.

— Втекли з міста. На острові їм безпечніше. Котів менше, гамору немає, комах усяких багато. А ось коли вдарять морози, тоді горобців тут не шукайте, всі вони майнуть у місто, ближче до людських осель в пошуках крихти хліба, затишної місцинки.

Острів у них — немов плацдарм для нальотів на місто,— промовив Толя.— Та й не тільки у них. Тут я часто зустрічав синичок, сорок, галок...

— Тихо, Толю! — попросив Микола Іванович.— Он на тому дереві, звідки лине солов'їний спів, причаївся, бачу, небезпечний ворог птаства — бродячий кіт.

— А може, то не бродячий, а дикий? — злякалася Люда.

— Та ні, цей майже білий! — помітив кота й Сашко Йорик.— Ось я його! — Він ухопив палицю. В кота Сашко не вцілив, проте налякав. Той нявкнув, грудкою звалився з гілки й дременув у хащі. А соловей, мабуть, і не помітив, яку небезпеку від нього відвели, бо співав далі, аж захлинаючись від пісні.

— Під час співу він зовсім втрачає обережність,— пояснив Микола Іванович,— і до нього можна підійти майже впритул. Гніздечко соловей мостить переважно під корінням кущів або молодих дерев. Іноді влаштовує гніздо і на гілках дерев, але обов'язково при землі. Як виведуться пташенята, солов'ї замовкають — надто багато часу витрачають у пошуках їжі. Через два тижні малята залишають гніздо. Літати не вміють, тому нишпорять зграйками у траві, мов мишенята. Дорослі птахи не залишають своїх діток до самої осені. Гуртом летять вони і на зимівлю до далекої Африки.

— Миколо Івановичу,— прошепотів Петро,— он на березі горихвістка сидить. Підійдемо ближче, подивимось, як спалахує в неї хвіст.

— Як це — спалахує? — здивувався Костя. Микола Іванович мовчки подав йому свій бінокль.

— І справді,— промовив невдовзі Костя,— на хвості спалахують якісь іскорки. А-а,— Здогадався,— то яскраво-червоні пера. Як пташка співає, смикає хвостом і відкриває їх. Хвіст немов загоряється. Ось чого вона називається горихвісткою!

— Зовні ця пташка схожа на горобця,— озвався Микола Іванович.— Літає досить швидко і на великі відстані: наприкінці березня вилітає з Африки, а вже у квітні з'являється у нас. Щоб вигодувати пташенят, обоє батьків приносять щодня до гнізда близько півтисячі жуків, комарів, гусені тощо. Через два тижні, як і в солов'їв, пташенята залишають гніздо і певний час перебувають під контролем дорослих птахів, аж поки ті не переконаються, що малі можуть жити самостійно. Після цього горихвістки, на відміну від солов'їв, беруться за "ремонт" гнізда, щоб іще раз встигнути відкласти яєчка й вивести потомство.

— Миколо Івановичу,— закричав Толя Заровний,— гляньте: яструб-перепелятник летить. Звідки він тут взявся, га?

Микола Іванович глянув, куди показував Толя, І усміхнувся.

— То ж зозуля, Толику!

— І справді...— зніяковів Толя.

— Воно й не дивно,— заспокоїв його Микола Іванович,— в польоті зозуля дуже схожа на яструба.

Зозуля тим часом крутилася довкола густого в'яза, аж поки звідти не випурхнула пташка й сіла на сусіднє дерево. Незабаром з'явилася ще одна зозуля.

— Самець прилетів! — пояснив Микола Іванович.

Зозулі тепер удвох літали навколо в'яза. Зненацька самець пішов у піке, пірнув у зелену гущавину і вискочив звідти слідом за маленькою пташкою.

— Горихвістка,— упізнали її діти.

— Я й не знав, що зозулі нападають на птахів! — здивувався Толя.

Самець зозулі погнався за горихвісткою. Та зробила невеличке коло й сховалася серед зеленого віття берези. Нападник крутився поблизу, раз у раз падаючи на те місце, куди сховалася горихвістка. А та випурхнула й почала нападати на зозулю.

— Ви дивіться, що робить самиця зозулі! — порадив Микола Іванович.

А її не стало. Хоч скільки вдивлялися діти у віття в'яза, зозуля мов крізь землю пішла.

— То вона кладе яйця в гніздо горихвістки! — здогадався Толя. — А самець відганяє в цей час бідолашну пташку.

Немов на підтвердження його слів, зозуля випурхнула з в'яза й полетіла геть. Самець кинув контролювати березу й подався слідом.

— Розбійники! — гукнула їм услід Таня.

Горихвістка повернулася до гнізда. Напевно, не помітивши в ньому ніяких змін, вона й далі висиджувала яєчка.

— А ви не завважили, що зозуля у дзьобі винесла яйце горихвістки й кинула його на землю? — не відриваючи очей від бінокля,

промовив Микола Іванович.— Нумо, пошукаємо його на галявині.

Сашко Йорик. ледь не наступив на маленьке зеленувато-блакитне яєчко. У траві воно не розбилося. Хлопець обережно підняв яєчко.

— Миколо Івановичу, дозвольте я його назад покладу в гніздо, а зозулине викину. Ні, краще для колекції візьму!

— Дивак! — сказав йому Толя.— Ти ж не відрізниш зозулиного яйця від горихвістчиного. Мені татко в музеї показував — вони зовсім однакові.

(Продовження на наступній сторінці)