«Голубий патруль» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Голубий патруль»

A- A+ A A1 A2 A3

Вилізла! Он, гляньте, поблизу горбка!

Справді, на жовтому тлі горбочка застигла темно-бура ящірка.

— Придивляється до жука, що сидить на листку праворуч від неї,— озвався Микола Іванович.

— Немов принюхується,— засміялася Лариса.

Цієї миті ящірка блискавично кинулася до жука й збила його на землю. Через деякий час від жука не лишилося й згадки, а ящірка знову застигла, чатуючи здобич.

— Що ж то за ящірка, Сашко? — запитав Йорика Микола Іванович.

— Ящірка як ящірка,— стенув той плечима.

— А як вона називається?

— Не знаю.

— Хто скаже, яка родова й видова назва ящірки, за якою ми спостерігали?

— То самиця ящірки прудкої,— відповіла Лариса.— А в самців зелене забарвлення, ще й темні смуги уздовж спини.

— Ось вам і самець,— стрибнувши до сусіднього пагорбка, вхопив ящірку Толя.— Поки ми за самицею в бінокль спостерігаємо, він вирішив нас зблизька роздивитися.

— Ти що, кольорів не розрізняєш? — здивувалася Лариса.— У цієї ящірки спина жовтуватого кольору, ще й темно-бура смуга, і цяточок темних, придивіться, скільки. А збоку ось темна смуга, зверху І внизу облямована світлими цятками. Це — ящірка живородяща!

— А як ти думаєш, Ларисо,— запитав Микола Іванович,— якої статі Толина знайда?

— Самець. У нього черевце оранжеве, тоді як у самиць воно жовто-біле.

— Молодець, Ларисо. Недаром, виходить, реферат про ящірок писала! — похвалив дівчинку Микола Іванович, а тоді до дітей.— Ящірки живородящі народжують живих малят, а буває, що відкладають небагато яєць, напівпрозорі оболонки яких одразу ж лопаються і звідти виходить молодь. Ящірки живляться переважно дощовими черв'яками, слимаками, павуками, різноманітними комахами, серед яких багато шкідливих.

— Миколо Івановичу, а ящірка впіймала метелика і з'їла! — не відривався від бінокля Петро.

— Як бачите, друзі, ящірки — надзвичайно корисні тваринки. Ось чому їх потрібно всіляко охороняти. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — загукали юннати, а Сашко низько опустив голову.

— Всі ви, напевно, знаєте про захисну особливість ящірок — так звану автотомію: залишати хвіст у зубах чи дзьобі нападника. Хвіст відламується по хрящовій перетинці внаслідок скорочення особливих м'язів. Буває це лише при різкому подразненні. Ось зараз я впіймаю ящірку, за якою стежите, і ви побачите це на практиці.

Микола Іванович обійшов кущик, за яким на горбку сиділа ящірка. Всі спостерігали за нею в біноклі. Ящірка відчула, мабуть, небезпеку й насторожилася, та Микола Іванович швидко ухопив її біля передніх кінцівок.

— Йдіть сюди! — покликав дітей. Коли всі підійшли, він обережно узяв ящірку за хвіст і підняв угору. Вона пручалася, намагалася вчепитися за руку, але хвіст не ламався. — Тепер дивіться! — Микола Іванович поклав ящірку на землю й легенько ущипнув її за кінчик хвоста. Той зразу ж відпав, а ящірка втекла у нірку.

— Це її нора? — запитав Толя Крюков.

— Зараз, напевно, її, а раніше в ній жила миша.

— Миколо Івановичу, я ще про одну особливість ящірок знаю,— похвалилася Лариса.— Минулого літа ми з татком відпочивали в Карпатах і хотіли спіймати ящірку, а вона стрибнула у потічок і виринула аж на другому боці.

— Так, Ларисо,.— ствердив Микола Іванович,— ящірки добре плавають і часто ховаються у воді від небезпеки. Ти приміть це місце, будеш і надалі проводити спостереження за ящірками, а собі на допомогу візьмеш... Сашка. Як ти, друже, згоден допомагати?

Хлопець зашарівся.

Доріжка вивела дітей до узлісся. Зайшли в затінок розлогих сосон, дівчата одразу ж почали збирати квіти й плести вінки.

— А он і Дніпро! —— гукнув хтось.— Ходімо покупаємось!

— Бач, які прудкі! — засміявся Микола Іванович.— Відпочинок треба заробити. Бачите отой старий сосновий пеньок? Зараз ми дослідимо його мешканців, а тоді вже й покупаємось. Беріть сокиру, копачки, ножі...

Микола Іванович обережно розгорнув мох біля пенька, розрівняв землю, добираючись аж до бокового коріння.

— Ось і перша здобич,— помітив на лопатці червоно-бурі лялечки нічних метеликів.

— Звідки вони тут? — здивувався Толя Крюков.

— Може, хтось пояснить Толі? — спитав дітей Микола Іванович.

— Дуже просто,— сказав Юрко.— Восени сюди заповзла гусінь, перетворилася в лялечки. Тут, напевно, снігу було багато, земля сира, бо з них пора вже й метеликам виходити. Давайте наберемо цих лялечок у ящик із землею і понесемо в табір, там з них невдовзі вийдуть метелики. Я давно вже хотів сфотографувати, як це відбувається!

— А тепер наготуйте пінцети й хапайте, що під руку потрапить! — звелів Микола Іванович. Він здер кору й швидко повернув її до себе свіжим боком.

Найбільше було тут багатоніжок — типових представників "підколодного світу". Невеличкі тонкі черв'якоподібні тваринки швидко перебирали численними кінцівками. Звиваючись, немов гадюки, намагалися скористатися будь-якою шпаркою, та багато з них потрапило до морилок.

— Ви помітили, мабуть, що їх тут два види,— звернувся до дітей Микола Іванович.— Гляньте ось на цю багатоніжку — світло-жовте тіло в неї тонке й довге, складається з багатьох сегментів, вона рекордсменка за кількістю ніг, їх у неї сто сімдесят три пари. Значно коротша й ширша бурувата багатоніжка, так звана костянка, вона має лише п'ятнадцять пар ніг. Багатоніжки — хижаки, харчуються дрібними комахами, черв'ячками тощо. Здобич вбивають з допомогою першої пари ніжок, які перетворилися в криві гострі гачки з отворами отруйних залоз на кінцях.

— А ось іще одна багатоніжка, новий вид! — гукнув Сашко Йорик.

— Де? — кинулися всі до нього.

— Е, Сашко, не поталанило тобі стати першовідкривачем,— зауважив Микола Іванович,—— ти впіймав звичайнісінького ківсяка. До речі, можеш його не тримати, він нікуди не втече.

І справді, темно-сірий ківсяк після того, як Сашко прибрав пінцет, нікуди не побіг, а скрутився в спіраль.

— Гляньте в лупу і ви побачите, що кожний сегмент його тіла має не одну пару ніжок, як у багатоніжок, а дві пари.

Юннати по черзі розглянули ківсяка, а він усе ще лежав.

— З таким темпераментом, мабуть, здобич важко ловити,— мовив хтось.

— Ківсякам не треба за кимось ганятися,— пояснив Микола Іванович,— вони травоїдні.

Пеньок виявився притулком ще багатьох тваринок. Діти дістали з-під кори мокриць-рачків, які пристосувалися до наземного способу існування. Замість зябер у них розвинулася система дихальних трубочок, що дуже нагадують трахеї комах.

А ближче до землі виявилося ціле скопище жужелиць. Одні з них такі ж, як і ті, що вже зустрічалися юннатам, а інші відрізнялися золотавими крапочками на фіолетово-бронзових надкрилах.

— Хоч би яке забарвлення мали ці жуки,— пояснив Микола Іванович,— усі вони ведуть хижацький спосіб життя — полюють на комах, молюсків, дощових черв'яків тощо. Жужелиці цікаві ще й тим, що можуть виділяти речовину неприємного запаху, таким чином вони захищаються від ворогів. Це їхній близький родич — жук-бомбардир — в разі небезпеки викидає їдку рідину, яка на повітрі миттю випаровується, утворюючи невелику хмарку, схожу на дим.

Школярі вийняли з морилок жужелиць і ознайомилися з будовою їхнього жувального апарату. Через лупу було добре видно сильні зазубрені щелепи, якими жуки розривають здобич.

— Добре, що вони, ці жучки, невеликі за розміром. Справжні вовки комашиного царства! — промовила Катя.

Микола Іванович підважив іще один шматок кори. Звідти випав гарний темно-синій жук з золотаво-зеленими надкрилами.

— Краснотіл,— упізнав його Юрко.— Жучок корисний тим, що поїдає гусінь.

— До речі,— сказав Микола Іванович,— його було завезено до США для боротьби з гусінню непарного шовкопряда, де він добре прижився.

Діти звернули увагу на ходи, прогризені в корі і деревині пенька личинками дроворубів-вусачів і коваликів.

— Я вже казав вам про личинок коваликів — шкідників сільськогосподарських культур. Ось вони, — Микола Іванович узяв пінцетом тонку довгу личинку жовтуватого кольору із загостреними кінцями.— їх називають дротяними черв'яками. Погляньте на могутні щелепи, якими дротяник прогризає кору, деревину. Коли він попадає на поля, то пошкоджує цілі плантації сільськогосподарських культур, зокрема злакових. А ось — личинка вусача. Вона біла, крізь її покриви просвічуються внутрішні органи. Ходи вона прогризає своїми чорними сильними щелепами. Якщо пеньок стоїть не на сонячній галявині, як ось цей, а в тіньовому, вологому місці, то "мешканців" у ньому можна знайти значно більше.

— Давайте цей "проревізуємо",— почувся з гущавини голос Кості Гурчина.

Старезний пеньок майже увесь потонув у мурашиній купині, яка тулилася одним боком до товстої сосни.

— Доведеться тобі, Костю, як ініціаторові, до пенька самому добиратися! — Діти зрозуміли, що Костя знову вирішив пожартувати.

По поверхні мурашника снували його мешканці.

— Погода буде гарна! — зробив висновок Микола Іванович.

(Продовження на наступній сторінці)