«Голубий патруль» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Голубий патруль»

A- A+ A A1 A2 A3

— Миколо Івановичу,— запитав Толя Крюков,— а ще кажуть, коли жабу в руки візьмеш — бородавки виростуть...

— Дурниці все це! — випередивши Миколу Івановича, промовив Толя Заровний.— Я скільки разів їх у руки брав, і хоч би що. У нас вдома в акватераріумі років з десять жила джерелянка. Годували її метеликами, мухами, черв'яками, шматочками м'яса. На відміну від інших жаб, джерелянки язик не висовують, а здобич хапають щелепами. Дощових черв'яків вони беруть у передні лапи і підносять до рота. Кумедно! Корм їй давали рухомий, інакше вона на нього не зважала.

— А де ж вона поділася, твоя джерелянка? — поцікавився Костя.

— Пропала,— зітхнув Толя.— Поїхали всі у відпустку, а вона випала з акватераріуму і не змогла назад до води добратися. Мені, Миколо Івановичу, татко наказ дав — упіймати молоду джерелянку.

— То злови зараз, Толику, ось вона сидить,— показав рукою на середину рову Микола Іванович.— Знаєш, як?

— Ой, у сачка ручка коротка,— заметушився Толя.— Костю, зажени мені її з того боку!..

Микола Іванович знайшов довжелезний дрючок і почав зчищати з нього сучки.

— Що, доточимо держално сачка? — поцікавився Петро.

— Ні, будемо джерелянку дрюком ловити!

— Миколо Івановичу,— прошепотів Толя,— вона вилазить. Гарна яка. Мабуть, і трьох років ще немає. Не бийте її, я спробую із сачком у воду обережно зайти.

— А ти, Толю, справді подумав, що я дрюком жабу битиму? — Здивувався Микола Іванович.— Поглянь, як джерелянок ловлять! Він опустив дрюка у воду й поволі став підводити його під жабу, яка саме носа висунула з води. Дерево торкнулося джерелянки, вона вхопилася за нього й міцно вчепилася лапками.

— Немов утопаючий за соломинку!

Микола Іванович різким рухом витяг дрюк із води. Джерелянка зірвалася майже біля самого берега, однак Толя швидко схопив її руками. Потім набрав води у банку й посадив туди джерелянку.

— Егей, хлопці! — почулося здалеку.— Тут іще й не такі дива! Сашко Йорик махав рукою з-за повороту рову. Усі рушили туди.

— Що там у тебе?

— Тритони! Погляньте сюди,— аж розчервонівся Сашко,— немов маленькі динозаври — із зубчастими гребенями...

— Будьте уважні, друзі. Діставайте біноклі й посидимо тут тихо,— наказав Микола Іванович.

Заросла стрілолистом і водоростями невеличка затока з прозорою водою аж вирувала від тритонів, на їхніх оливково-бурих спинах красувалися зазублені, немов пилки, оранжево-голубі гребені.

— А ось тут плавають тритони без гребенів! — помітив Костя.

— Це самиці тритонів,— пояснив Сашко,— Тільки у самців під час весільного періоду виростають гребені!

— Миколо Івановичу,— поцікавився Петро,— а тритонів у неволі можна тримати?

— Так, ці тваринки легко пристосовуються до життя в неволі, тримати їх потрібно в акватераріумах, оскільки більшу частину життя вони проводять на суші, забившись у тріщини скель або межи каміння, часто зариваються в землю. Годувати тритонів треба, як і жаб, живою рухомою їжею. Ось придивіться, друзі, як дихають тритони. Вони стрімко виринають на поверхню, щоб запастися повітрям. Здобич найчастіше шукають на дні водойми.

Тепер підійдіть ближче до води, я вам покажу ще один секрет тритонів. Зверніть увагу ось на ці загнуті листочки. Це — колиска маленьких тритончиків. Самка відклала сюди вже запліднене —яйце, іноді пару, з яких ось-ось мають вийти личинки.

Микола Іванович витяг з води один листок.

— Ану, погляньте сюди через лупу! — запропонував.

На листочку лежав невеличкий пуголовок. Видно було його хвіст, очі, рот, серце, яке ледь пульсувало.

— Ось-ось зародок позбавиться оболонки, і пуголовок вирушить у мандри. Цей листочок ще деякий час служитиме йому притулком: пуголовок боїться віддалятися від нього. Поплававши у воді, прикріпляється до листка і так кілька годин відпочиває. Іноді падає на дно і лежить там, наче мертвий. Рот у нього ледь прорізаний, та він уже ловить дрібних ракоподібних, а коли підросте, нападає навіть на своїх родичів, щоб відкусити в них хвоста або зябра.

Якщо хтось хоче розвести вдома чи в шкільному живому куточку тритонів, то найкраще починати із збирання їхніх яєчок. Це робити краще в похмурий день, брати їх слід разом з рослинками, до яких вони прикріплені, виймати з води обережно і відразу ж класти у відерце з водою. Вдома треба обережно помістити їх до акваріума чи в банку з водою, дно яких вкрите піском і засаджене куширом, елодеєю або іншими водяними рослинами.

Коли з'явиться памолодь, годуйте її циклопами і дафніями, а через півтора-два місяці вже можна давати мотиля, згодом — черв'яків.

— Миколо Івановичу, я по радіо чула, що коли тритонові одрізати ногу, вона відросте, як у ящірки хвіст,— озвалася Лариса.

— Ще в минулому столітті, Ларисо, були поставлені цікаві досліди над тритонами. За три місяці один тритон відновив шістсот сімдесят вісім нових кісток, а у тритона, якому залишили п'яту частину ока, через десять місяців утворилося нове око, правда, трохи менше од попереднього.

— А я читав розповідь одного натураліста, який тримав у себе вдома тритонів,— згадав Толя Заровний.— У нього ще жив вуж. Побачивши тритона, вуж проковтнув його живим і заховався від господаря. Минув місяць, і на кухні випадково знайшли тритона, якого вуж, мабуть, відригнув, відірвавши небораці передню ногу. Тритон був зморщений, без будь-яких ознак життя, а господарі поспішали, тому хтось узяв і поклав його у квітковий горщик, щоб пізніше викинути. Але ось, поливаючи квіти, господар помітив тритона, який настільки одужав, що пробував повзти. Натураліст пустив його у воду й став годувати черв'яками. Через чотири місяці в тритона виросла нова нога. Акваріум з тритоном тримали на вікні. Пізно восени вода в ньому замерзла, вмерз у лід і тритон. Натураліст вирішив заспиртувати загиблу тваринку на згадку. Для цього він поставив лід відтавати на гарячу плиту. Зайшов на кухню тоді, як вода вже парувала. І тут натураліст побачив, що тритон ожив І хоче вискочити з посудини. Натураліст знову пересадив його у чисту воду, після чого тритон прожив ще цілий рік.

— Щось, Толю, забагато лиха випало на одного тритона,— засміявся вчений.

— Я ж не вигадав. Миколо Івановичу, а справді читав про це в одній старій книзі.

— Взагалі, земноводні — жаби і тритони — добре прислужилися науці. Багатьом тваринам поставлено пам'ятники, з них жабам — два. Один стоїть перед будинком Пастерівського інституту в Парижі, а другий в Токіо на гроші, зібрані студентами медиками. Амфібії, зокрема жаби, завдяки дешевизні й простоті використання стали основним об'єктом на практичних заняттях у школах і вузах. В Англію, наприклад, їх тепер завозять із-за кордону, бо відловлювання жаб на Британських островах привело до майже повного їх зникнення. Та хоч які великі заслуги земноводних перед наукою, найбільше користі вони приносять, охороняючи рослини від шкідливих комах. Поїдають їх вони уночі, коли птахи сплять.

— Миколо Івановичу, а можна спіймати для акваріума дорослих тритонів? Морочитися з личинками не хочеться! — звернувся Костя.— Вони такі красиві, що мама мені дозволить їх тримати.

— Можна,— відповів Микола Іванович,— і робиться це так.

Він узяв у Тані літрову банку, роззувся й зайшов на мілководдя. Постояв трохи, почекав, поки до нього підплив красивий тритон, і враз накрив його банкою. Оскільки місце було неглибоке, банка тільки трохи увійшла у воду.

— Тобі підходить, Костю, такий тритон? — перепитав Микола Іванович.

— Підходить, підходить! — мало не танцював на березі хлопець. Микола Іванович швидко перевернув банку і подав її Кості.

Тільки не забувай, що це жива істота і потребує уваги.

 

ПТАШИНІ ТУРБОТИ

Горобина взаємодопомога. Врятування солов'я. Горихвістка. Зозулі-розбійники

Уздовж струмочка, який невдовзі загубився в зарослих червоної верби, ліщини й американського клена, юннати піднялися вгору і потрапили до мішаного лісу, звідки лунали дзвінкоголосі солов'їні хори.

— Миколо Івановичу,— попросила Лариса,— давайте послухаємо солов'їв.

— На лірику потягло! — підштрикнув її Костя.

— А тобі не подобається цей спів? — обурилася дівчинка.

— Ні, чому ж, я навіть записав солов'їв на магнітофонну стрічку.

— Тоді звідки в тебе це прагнення допекти комусь?

— Від важкого дитинства! — промовив Костя, й усі засміялися: знали, що його батько — дипломат, а мати — геолог.

Підійшли до піщаної дороги, яка відрізала лісок від узлісся. Толя Заровний вигукнув:

— Погляньте, як горобці в піску купаються!

— Чекай-чекай, Толю, те купання якесь дивне! — промовив Микола Іванович.— Киш! — замахав на них рукою і вийшов із-за кущів.

Горобці пурхнули, однак далеко не полетіли, а всілися поблизу на гілках. Три горобці лишилися на дорозі.

— Тепер бачите, в чому річ?

— Маленького горобчика охороняють! — здогадався Петро.— Випав з гнізда, і батьки тягнуть його в безпечне місце.

— Давайте, друзі, сховаємося в кущах і роздивимося, як птахи це робитимуть,— запропонував Микола Іванович.

(Продовження на наступній сторінці)