ОДИН ЗА ВСІХ, І ВСІ ЗА ОДНОГО
Табір на березі озера. Скарабеї. У кого ніг найбільше. Таємниця старого пенька. Яка від мурах користь
Вже й квитки на поїзд були замовлені, і речі складені, як сталося непередбачене — захворіла мама Миколи Івановича, керівника зоологічного гуртка.
— Давайте самі поїдемо в Карпати,— запропонував Сашко Йорик,— не маленькі!
— А може, нам призначать іншого керівника? — озвалася Люда Загородня.
— Їй байдуже, з ким їхати! — обурився Юрко Дубінін.— Згадай, скільки Микола Іванович з усіма морочився, готуючись до поїздки.
— У Миколи Івановича біда, і ми його не залишимо,— сказала твердо Лариса Січкар.— Поїздку треба відкласти!
Юрка й Ларису підтримали Толя Заровний, Петро Стромко, Толя Крюков...
До кімнати увійшов Микола Іванович.
— Либонь, уже дізналися, що я не зможу з вами поїхати? Однак вихід знайдено — вашим керівником буде Людмила Павлівна, ентомолог, з якою восени комах збирали в лісі. А мені листівки посилатимете. Домовились?
— Ура! — вигукнув Костя Гурчин.— Отепер колекції матимемо...
— Чого радієш? — смикнув його за рукав Юрко.— Теж мені Фабр новоявлений! — І вже до Миколи Івановича: — Нікуди ми без вас не поїдемо. Зачекаємо, поки Христина Петрівна одужає.
— Правильно! — загукали гуртківці.— Один за всіх, і всі за одного!
— Та що ви, друзі,— розгубився Микола Іванович,— вже й кошторис затверджено, гроші виділено... І, нарешті, незручно перед Людмилою Павлівною, вона од путівки на курорт відмовилася!
— Тоді, Миколо Івановичу, телефонуйте якомога швидше, щоб вона ту путівку брала,— сказав Юрко.— Ви ж нас знаєте: не поїдемо, і все!
Микола Іванович пішов до телефону, а гуртківці стали популярно пояснювати Кості, що таке етика і повага до старших. Повернувся керівник.
— Перед Людмилою Павлівною вибачився, а польову практику, друзі, треба таки пройти. І знаєте, що я надумав? Давайте для цього поїдемо на наш острів.
— Щоб вивчати фауну міського пляжу? — пожартував Костя.
— Не лише пляжу,— вже захопився новою ідеєю керівник.— Острів займає чималу площу. На ньому велике озеро, сосновий ліс, листяні гаї, піщані й болотисті місця. Ось і простежимо за життям комах, птахів, ссавців, які їх населяють!
— Невже там і ссавці знайдуться? — здивувалася Катя Новикова.
— Здичавілі коти й пацюки! — кинув невиправний Костя.
— Яка сірість,— зиркнув у його бік Петько,— там, голубе, навіть бобри живуть. Ми з татком минулої неділі бачили сліди їхніх зубів на деревах.
— Це ти, Петю, перегнув,— засміявся Юрко,— майже в центрі міста — й бобри!..
— Коротше кажучи, друзі, ви бачите, що острів як об'єкт дослідження підходить,— підсумував Микола Іванович.— Якщо згодні, післязавтра о десятій ранку збираємося біля переправи.
...Вже другий день юні натуралісти, пообіцявши батькам берегти себе, регулярно їсти і не запливати далеко, живуть у таборі на березі Бабиного озера. Начальником вони одноголосно обрали Юрка, кухарем, на превеликий подив, зголосився бути Петро Стромко. Хто б думав, що він уміє готувати такі смачні борщі, усілякі каші, навіть фірмові відбивні котлети, які Костя називав "стромштексами".
Сьогодні екскурсія. Після сніданку всі вишикувалися на лінійку.
— Товаришу керівник гуртка! — доповів Юрко.— П'ятнадцять учасників зоологічної екскурсії-для обстеження фауни острова приготувалися!
— Екскурсію розпочати! — наказав Микола Іванович.
Утоптаною доріжкою вирушили до соснового лісу, що виднівся неподалік.
— Еге, друзі, якщо будете такими неуважними, як зараз,— мовив невдовзі керівник,— то й слона не помітите. Невже не бачите ось цих чорних, з металевим полиском жучків, що перебігають дорогу?
— Теж дивина — жужелиці,— взяв жучка Костя.— їх тут будь-коли повно.
— Так-таки й будь-коли? — перепитав Микола Іванович.
Костя почервонів, відчуваючи, що помилився.
— Жужелиці,— пояснив Микола Іванович,— найпоширеніші представники весняних дрібних жучків. Незабаром їх не стане, тому треба взяти кілька для колекції.
Пішли далі. Сонце припікало, Микола Іванович наказав усім одягнути панами.
— Миколо Івановичу,— порушив мовчанку Петро,— а чого ми проходимо повз коров'ячий гній, адже в ньому завжди повно жуків.
На поверхні гною справді бігали маленькі чорні жучки з укороченими надкрилами; час від часу вони зупинялися, по-чудернацьки задирали кінчик довгого черевця.
— Стафаліни,— пояснив Микола Іванович і обережно перевернув гній.
— А хто проробив оці широкі нори?
— Синьо-зелені гнойовики! — проявив обізнаність Костя.— Ці нірки служать їм комірками. Вночі жуки заповнюють їх кульками з гною, а вдень поїдають свої запаси.
У траві Толя Крюков помітив чималого чорного жука.
— Тікаєш? — ухопив його пінцетом, однак до морилки класти не поспішав.— Гляньте, хлопці, гарний який!
— Та це ж скарабей,— пояснив Костя,-— священний жук давніх єгиптян.
— Теж мені святиня! — пирхнула Таня.— Жук як жук...
— І справді, Миколо Івановичу, за що єгиптяни оголосили скарабея священним? — запитала Люда.
— Було це давно,— почав розповідати керівник,— Хтось із єгиптян помітив, що ці жуки вміють качати гнойові кульки. Забобонні
єгиптяни побачили в цьому прихований смисл. Вони вирішили, що кульки — символ сонця. І чорному жукові, який їх робив, стали поклонятися. На його честь влаштовували урочисті відправи, у храмах споруджували скульптурні пам'ятники.
Костя відпустив скарабея. Той завмер на мить, а потім подався до гною Й став ліпити кульку. Діти спостерігали за ним, здивовані. А скарабей, завершивши роботу, покотив кульку з дороги до розпушеної землі. Зупинився, вирив нірку і сховав у ній гнойову кульку. Трохи посидів, напевно, відпочиваючи, а тоді й сам уліз до нірки.
— Що він далі робитиме? — поцікавилася Таня.
Замурує нірку, щоб знадвору ніхто не чіпав,— пояснив Костя.— Цей жук цікавий ще й тим, що влітку, коли настає велика спека, заривається у землю і ціпеніє. Тільки під осінь, коли підуть дощі, жук прокидається й знову вилазить із схованки.
— Самки скарабеїв,— доповнив розповідь Микола Іванович,— відкладають яйця в гнойові кульки. Отже, личинки одразу мають чим харчуватися. Потім личинка обертається в лялечку і, зрештою, в скарабея. Жуки ці, як і всі гнойовики, корисні — вони санітари і, крім того, перетворюють гній у чорнозем.
Діти взяли кілька гнойовиків, поклали їх до морилки, зазначили на ній дату й місце, де знайшли жуків, і подалися далі.
Сашко натрапив на скромно забарвлених жучків — коваликів.
— Чув я, що ці жучки, перевертаючись, уміють клацати!
Він узяв ковалика, поклав на спинку. Той спочатку безпорадно перебирав коротенькими ніжками, а потім, ледь прогнувшись, клацнув, підстрибнув, перевернувся в повітрі й опустився на землю. Одразу ж ковалик хотів утекти.
— Куди, акробате? — перепинив йому дорогу Микола Іванович.— Розкрий хлоп'ятам свій секрет! Погляньте, друзі, на оцей відросток передньогруддя. Ним жучок чіпляється за середньогруддя, упирається переднім і заднім кінцями тіла об землю, напружується, немов натягнутий лук, а потім різким скороченням м'язів зриває "защіпку" І злітає вгору. До речі, личинка цього жука — шкідник сільськогосподарських культур.
Микола Іванович оголосив перепочинок. Юннати стали записувати побачене до щоденників. Тільки Сашкові не сиділося. Вибравшись на пагорб, порослий рідким невисоким чагарником, став порпатись у піску копачкою.
— Що шукаєш? — підійшов до нього Толя Крюков.
— Накопав ось ящірчиних яєць,— показав невеличкі, довгасті м'які яєчка.
— Навіщо ж ти їх викопуєш? — здивувався Толя.— Нехай виводяться малі. Ящірки — тваринки корисні, їх охороняти треба.
— Ось ти й охороняй...
— Ах ти ж браконьєр! — нагодився Петро й ухопив Сашка за барки.— Я тебе вже бив минулого літа за солов'їні яйця, а ти знову за своє?
— Що там у вас, півні? — підійшов Микола Іванович.
Діти розповіли йому про негідний вчинок Сашка.
— Клич сюди хлопців і дівчат,— наказав керівник Толі.— А ти, Петре, відпусти Йорика, він і так ніде не дінеться.
Микола Іванович розповів юннатам, що сталося.
— Гнати його треба звідси! — розгнівався Толя Заровний.— Це ж не вперше. Скільком пташкам він гнізда зруйнував, ще й хизується, що в нього найкраща колекція яєць. Хіба так колекціонують!
У Сашка затрусилося підборіддя.
— Не виганяйте, я більше не буду!
— Ну, дивись, востаннє прощаємо!..
Хотіли йти далі, та Микола Іванович запропонував трохи поспостерігати за життям ящірок. Дістали біноклі, всілися віддалік від піщаного пагорба і почали чекати.
— Навряд чи вилізуть вони після Сашкового розбою,— прошепотів Юрко і ще хотів щось додати, як Петро смикнув його за плече;
(Продовження на наступній сторінці)